Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Жінки, що зникають в Парижі, опиняються в Каракасі?

Пані Жанна Казальс, молода й елегантна дружина заможного французького промисловця, о сьомій вечора вийшла з майстерні свого кравця, загорнута в розкішну норкову шубу і з 15 мільйонами франків у коштовностях, розсипаних по всьому тілу. Вона змішалася з натовпом, що згромадився на вулиці Фобур-Сент-Оноре (можливо, найелегантнішій і одній з найвелелюдніших у Парижі), маючи намір зустрітися зі своїм чоловіком. На зустріч вона так і не прийшла. Пані Казальс зникла, не лишивши ані сліду, жодного натяку, який дав би змогу робити припущення щодо її місцезнаходження. У відчаї, поліція вхопилась за зізнання, яке, пані Казальс, мабуть, певний час тому зробила своєму близькому другові: «Я потрапила в тарапату, з якої мені, схоже, не вибратись». Це незвичайний слід. Звички пані Казальс були цілком ординарними. Репутація — бездоганною. Але в такому місті, як Париж, де щороку таємниче зникають 100 тисяч людей, жодна можливість не є неймовірною.

Каракас, ринок № 1

Випадок пані Казальс зробив модною в газетах суміжну проблему: торгівлю «білими рабинями». Це питання, про яке часто говорять. Поліція в неї вірить. Усі газети, що зайнялись цим питанням, погоджуються, що основним південноамериканським ринком торгівлі «білими рабинями» є місто Каракас.

Проте коштувало чимало труду викликати тривогу в суспільстві, попри масштаб фактів: за останні роки 30 тисяч дівчат були викрадені в Парижі і продані в численні кабаре і публічні місця по всьому світі. Згідно з цією інформацією, основними ринками є Північна Африка і Південна Америка.

Уперше, відколи періодично стали нагадувати про існування цієї темної торгівлі людьми, французька громадськість продемонструвала активне занепокоєння. Сьогодні я був на громадських зборах, на які, в основному, прийшли матері родин, які вимагають від французького уряду енергійнішого втручання в проблему. Французьке правосуддя знає багато випадків. Та, на жаль, завжди, коли газети заторкували це питання, громадськість, здавалось, думала, що йдеться попросту про журналістську спекуляцію. Тепер усе змінилося. В Національній асамблеї депутатка Франсін Лефевр відклала убік всі міжнародні і внутрішні політичні проблеми, аби відчайдушно підняти це питання. Немає жодного сумніву: торгівля «білими рабинями» існує, нею керують потужні організації з агентами і клієнтами по цілому світі, і ведеться вона у всіх великих столицях. Насамперед в Парижі.

Дві тисячі доларів за француженку

Для початку поліція взялася ретельно контролювати деякі відібрані оголошення, на позір невинні і спокусливі: «Легка робота, 40 тисяч франків, для панночок від вісімнадцяти років». Дівчині такого віку нелегко опиратися спокусі. У багатьох випадках йдеться про пристойну роботу. Та винятки є страшними: претенденток задурюють контрактом, переправляють літаком в Північну Африку і там продають, немов якусь річ. Це бізнес, який дає сто відсотків прибутку.

Спосіб, у який діють агенти організації, схожий на кінострічку. На початку цього року о сьомій вечора на Єлисейських полях перед величезними освітленими вітринами спинився автомобіль. З нього вийшов чоловік, схопив за руку студентку і силою запхав в автомобіль. Більше про неї не чули.

Та насправді перші контакти є радше хитромудрі, ніж брутальні. Один журнал розповідає про справу Івонни Вінсент, яка одного сонного пообіддя перебувала вдома в товаристві служниці. Її мати пішла у кіно. Надвечір у двері постукала мила монашка з поганою новиною: її мати потрапила в аварію. Монашка явилася з обманною новиною і облудним наміром. Біля брами стояв припаркований автомобіль, яким керував її спільник. То було востаннє, коли бачили Івонну Вінсент.

Інший випадок: дівчина, імені якої не називають, збиралась сісти у метро, провівши увесь день у Венсенському лісі в товаристві своїх друзів. Поки вона перечекала червоний світлофор, аби перейти вулицю, сліпа старенька попросила її перевести. Ніхто не знає, що трапилось на протилежному боці вулиці, бо сталося це 18 вересня о чверть на сьому вечора, а дівчина й досі не вернулася додому. Поліція має підстави думати, що ці дві дівчини — як і більшість із 30 тисяч зниклих в останні роки — перебувають десь у далеких світах, доводами чи силою змушені до проституції.

Механізм, схоже, дуже простий: умовивши, дівчат везуть в Північну Африку чи Південну Америку. Гарненька, юна і послужлива француженка може коштувати до півмільйона франків, майже дві тисячі доларів. Однак той, хто платить цю суму, відчуває, що має право експлуатувати товар, доки не помножить інвестицію. У дівчини, що потрапила між зубців цього зчеплення, дуже мало шансів вернутися додому. Організація може переслідувати її до найдальшого закутка світу. Проте декотрі мали відвагу і щастя утекти. Однією з них була двадцятиоднорічна Сюзанна Бельмонт, яка кілька місяців тому розповіла на телебаченні про свою неймовірну пригоду. Вона була співачкою у скромному паризькому кабаре. Одного вечора їй явилась удача, елегантно перебрана в імпресаріо. З нею уклали контракт для роботи в кабаре в Дамаску за 2 тисячі франків за ніч. Треба було, аби дівчина опинилась на місці, щоб зрозуміти, що від неї вимагали значно більшого, ніж просто співати. Не втрачаючи голови, вона за допомоги представників влади зв’язалася із консулом Франції і була репатрійована. За матеріалами цієї справи міжнародна поліція розплутала клубок, який привів у в’язницю деяких мнимих шоу-бізнесменів.

Лише одного експортера було затримано…

Декоруму так добре дотримуються, агенти операції настільки вправні, що поліція не може розбити їхню міцну подобу законності. Потрібен дарунок долі, майже випадковість, як той, що привів у в’язницю Френсіса Рабана, заможного француза, із вигляду найдобропоряднішого на світі. Якось увечері, коли він в Орлі збирався сідати в літак, який мав допровадити його в Південну Америку в товаристві жінки, що не була його дружиною, одному детективові щось підказало досконально перевірити їхні папери. Документи жінки були підроблені.

Ця подробиця розкрила справжню натуру Френсіса Рабана. Він жив у Парижі як масштабний експортер. Періодично отримував з Венесуели лакомі доларові чеки. Тепер його звинувачують у тому, що багато років він експортував дівчат.

Газети, які вказують на Каракас як на основний ринок Південної Америки, не наводять багато конкретних випадків. Та нещодавно один популярний журнал пов’язав справу Рабана зі справою служниці, яку викрали в Парижі і продали у Венесуелі. Згідно з цим джерелом, дівчину найняли як подавальницю в барі. Але вона категорично відмовилася «бути привітнішою з клієнтами». Тож як покарання — її відвезли на безлюдну ферму в Сан-Феліксі за 800 кілометрів від Каракаса. Їй вдалося втекти за допомоги французьких мандрівників, які приїхали в те місце випадково. Скільки таких, як цей, випадків знайдеться нині у Венесуелі?

12 січня 1957 року,

«Еліте», Каракас