Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Літак сплячої красуні

Вона була вродливою, гнучкою, з ніжною, кольору хлібної скоринки шкірою і зеленими мигдалевидними очима, мала довге, до пояса, чорне пряме волосся і якусь ауру східної старовини, що однаково могла походити як із Болівії, так і Філіппін. Убрана була з витонченим смаком: рисячий жакет, шовкова блузка в дрібні квіти, штани з небіленого лляного полотна і вузькі кольору бугенвілії черевички. «Це найвродливіша жінка, яку бачив у житті», — подумав я, коли помітив її у черзі на посадку на літак до Нью-Йорка в паризькому аеропорту Шарля де Голля. Я пропустив її вперед, а коли прийшов до місця, яке було зазначене в моєму посадковому талоні, то побачив, що вона вмощується на сусідньому сидінні. Мені майже забило подих, і я запитав себе, кому з нас більше не пощастить у цій лячній грі випадку.

Вона влаштовувалась так, наче мала тут прожити багато років, кладучи кожну річ на її місце у досконалому порядку, доки її особистий простір не було опоряджено, мов ідеальний дім, де все було напохваті. Поки вона це робила, бортпровідник запропонував нам шампанське на привітання. Вона не схотіла і спробувала щось пояснити слабкою французькою мовою. Тоді він заговорив до неї англійською, і вона подякувала йому зі сяйливою усмішкою, попросила склянку води, прохаючи, аби під час польоту її даремно не будили. Потім відкрила, поставивши собі на коліна, великий квадратний несесер з мідними наріжними накладками, як у бабусиній скрині, і випила дві золотисті пігулки, які витягла з коробочки, де було багато різнокольорових таблеток. Робила все спокійно і методично, немов не було нічого, що не передбачене для неї від народження.

Врешті поклала подушечку в куток між сидінням і віконечком, вкрилася пледом до пояса, не знімаючи черевичків, вмостилася на кріслі боком, майже в позі ембріона, і проспала, без жодної паузи, зітхання, мінімальної зміни положення, сім жахливих годин і ще зайві дванадцять хвилин, які тривав політ до Нью-Йорка.

Я завжди вважав, що в природі немає нічого прекраснішого, ніж гарна жінка. Тож не міг бодай на мить звільнитися від чарів тої казкової істоти, що спала обіч мене. То був настільки міцний сон, що якоїсь миті я занепокоївся, що ті пігулки, які вона ковтнула, були не снодійні, а смертоносні. Багато разів я обзирав її сантиметр по сантиметру, і єдиною ознакою життя, яку вдалось помітити, були тіні снів, що пропливали по її чолі, мов хмари по воді. На шиї в неї був тоненький, майже непомітний на її золотистій шкірі ланцюжок, вона мала довершені вуха без дірочок на сережки і гладенький перстень на лівій руці. Позаяк на вигляд їй було не більш ніж двадцять, я втішив себе думкою, що це не шлюбна обручка, а символ якихось ефемерних і щасливих заручин. Вона не була напарфумлена: від її шкіри линув тонкий дух, який не міг бути нічим іншим, ніж власне ароматом її краси. «Ти в твоєму сні, каравели в морі», — подумав я на висоті 20 тисяч футів над Атлантичним океаном, намагаючись пригадати цілком незабутній сонет Херардо Дієґо. «Знати, що спиш ти, певна, безпечна, справжнє річище недбалості, межа невинності, так близько від моїх зв’язаних рук». Моя реальність була настільки схожою на реальність сонета, що за півгодини я відтворив його в пам’яті до кінця: «Яка страшна неволя острів’янина, я, безумний, чуваю на кручі, каравели в морі, ти в твоєму сні». Та через п’ять годин польоту я так надивився на сплячу красуню, з таким сум’яттям без призначення, що раптом зрозумів: моє блаженство — це не блаженство сонета Херардо Дієґо, це благодать шедевра сучасної літератури, «Дому сплячих красунь» японця Ясунарі Кавабати.

Я відкрив для себе цей чудовий роман довгим та особливим шляхом, але у кожному разі він завершується сплячою красунею з літака. Кілька років тому в Парижі мені зателефонував письменник Ален Жуффруа і сказав, що хоче познайомити мене з японськими письменниками, які саме були у нього вдома. Єдине, що я знав тоді про японську літературу, окрім сумних хайку зі шкільного курсу, були кілька перекладених іспанською мовою оповідань Дзюнітіро Танідзакі. Насправді про японських письменників точно я знав лише одне — що рано чи пізно вони накладають на себе руки. Про Кавабату я вперше почув, коли йому присудили Нобелівську премію 1968 року, і спробував тоді прочитати щось із його творчості, але заснув. Невдовзі по тому він розпоров собі живіт ритуальною шаблею, як це зробив 1946 року, після кількох марних спроб, інший визначний романіст, Дадзай Осаму. За два роки до Кавабати, і також після кількох марних спроб, мабуть, найвідоміший на Заході романіст Юкіо Місіма зробив собі харакірі, після того як виголосив патріотичну урочисту промову перед солдатами імператорської варти. Тож коли Ален Жуффруа зателефонував мені, перше, що прийшло мені на пам’ять, був культ смерті японських письменників. «Я залюбки прийду, — сказав я Алену, — але за умови, що вони не накладуть на себе руки». Вони і справді не наклали, і ми провели чудовий вечір, з якого мені найбільше запам’яталося те, що всі вони були божевільні. Вони були згодні. «Тому ми й хотіли з тобою познайомитися», — сказали. Наприкінці вони мене переконали, що в японських читачів немає жодного сумніву, що я японський письменник.

Намагаючись зрозуміти, що вони хотіли мені сказати, наступного дня я пішов у спеціалізовану паризьку книгарню і купив усі книжки наявних авторів: Сюсаку Ендо, Кендзабуро Ое, Ясусі Іноуе, Акутаґави Рюноске, Масуджі Ібусе, Дадзая Осаму — на додачу, ясна річ, до творів Кавабати і Місіми. Майже цілий рік я не читав нічого іншого і тепер також переконаний: японські романи мають щось спільне з моїми. Щось, чого я не можу пояснити, чого не відчув у житті країни під час моїх єдиних відвідин Японії, але щось, що здається мені більш ніж очевидним.

Утім, єдиний роман, який я хотів би написати, це «Дім сплячих красунь» Кавабати, який оповідає історію дивної садиби на околиці Кіото, де заможні старці платили величезні суми, аби насолодитися найвитонченішою формою останнього кохання: провести ніч, споглядаючи найвродливіших у місті дівчат, які лежали оголені і приспані в тому самому ліжку. Вони не могли їх будити чи бодай торкатися, хоча й не пробували цього, бо найщирішим задоволенням від того старечого блаженства було те, що вони могли снити обіч них.

Я пережив цей досвід поряд зі сплячою красунею в літаку до Нью-Йорка, але мене це не тішить. Навпаки, в останню годину польоту я бажав лише одного: щоби бортпровідник розбудив її, аби я міг повернути собі свободу, а може, навіть свою молодість. Але цього не сталося. Вона прокинулась сама, коли повітряне судно було вже на землі, привела себе до ладу, підвелася, не глянувши на мене, першою вийшла з літака і назавжди загубилась у натовпі. Я тим же рейсом полетів далі, у Мексику, леліючи перші ностальгійні спогади про її вроду поряд з іще теплим від її сну сидінням, і не міг викинути з голови те, що сказали мені в Парижі про мої книжки божевільні письменники. Перед посадкою, коли мені дали імміграційну картку, я заповнив її з відчуттям гіркоти. Професія: японський письменник. Вік: 92 роки.

20 вересня 1982 року,

«Просесо», Мехіко