Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Немов заблудлі душі

Минуло вже багато років, відколи я вперше почув історію про старого садівника, який наклав на себе руки у «Фінка Віхія», красивому домі поміж великих дерев у передмісті Гавани, де проводив більшу частину свого часу письменник Ернест Гемінґвей. Відтоді я чув її не раз в численних версіях. Згідно з найпоширенішою, садівник прийняв безповоротне рішення після того, як письменник вирішив звільнити його, бо той взявся обрізати дерева проти його волі. Сподівалися, що в своїх мемуарах (якщо він їх напише) чи в котромусь зі своїх посмертних творів Гемінґвей розповість справжню версію. Та, схоже, він цього не зробив.

Усі варіації сходяться в тому, що садівник, який працював там ще до того, як письменник купив дім, раптом невідомо куди зник. Через чотири дні завдяки непомильним сигналам хижих птахів на дні штучного колодязя, що забезпечував питною водою Гемінґвея і його тодішню дружину, красуню Марту Ґеллгорн, знайшли труп. Проте кубинський письменник Норберто Фуентес, який ретельно дослідив життя Гемінґвея в Гавані, недавно опублікував ще одну і, можливо, краще обґрунтовану версію тієї настільки суперечливої смерті. Її розповів йому старий мажордом дому, і, згідно з нею, колодязь, де знайдено труп, постачав воду не для пиття, а для плавального басейну. І в неї, за словами мажордома, часто кидали дезинфікуючі таблетки, та, може, їх було недостатньо для того, аби дезинфікувати її від цілого мерця. У кожному разі, остання версія спростовує найдавнішу, що була також найбільш літературною, згідно з якою подружжя Гемінґвеїв брало воду з криниці з потопельником ще три дні. Кажуть, що письменник проказав: «Ми зауважили лише одну відмінність — вода стала солодшою».

Це одна зі стількох захопливих історій, написаних чи розказаних, що лишаються з тобою назавжди — радше в серці, ніж у пам’яті, і якими сповнене життя усіх на світі. Можливо, то заблудлі душі літератури. Деякі є справжніми перлинами поезії, які впізнаєш на льоту, не дуже добре фіксуючи, хто їхній автор, бо, здавалось, забути цього не можна; або ж ми чули їх, не запитуючи себе від кого, і за певний час вже достеменно не знали, чи ті історії не вигадали ми. З усіх них, без сумніву, найпрекраснішою (і найвідомішою) є історія про щойно народжену мишку, яка, вперше вилізши зі своєї нірки, здибала кажана і вернулася, вражено гукаючи: «Мамо, я бачила ангела». Інша, з реального життя, що значно перевершує вимисел, розповідає про радіоаматора з Манагуа, який на світанку 22 грудня 1972 року намагався встановити контакт із бодай якоюсь частиною світу, аби сповістити про землетрус, який стер місто з лиця землі. Через годину досліджень сектора, в якому чутно було лише зоряне шипіння, його товариш, який був більшим реалістом, переконав його облишити це. «Усе це марно, — сказав він, — так сталось по цілому світі». Ще одна історія, така ж правдива, як і попередні, скоїлася з Паризьким симфонічним оркестром, який років десять тому заледве не розпався через незручність, яка не спала б на думку Францу Кафці: будівля, в якій вони проводили репетиції, мала тільки один гідравлічний ліфт на чотири особи, тож вісімдесят музикантів починали підійматися нагору о восьмій ранку, і через чотири години, щойно всі піднялися, мусили знову спускатися, щоб пообідати.

Серед написаних розповідей, які потрясають тебе з першого ж читання і які перечитуєш при кожній нагоді, першою, як на мій смак, є «Мавпяча лапка» В. В. Джекобса. Пригадую лише дві оповіді, які здаються мені довершеними: цю і «Правду про історію з містером Вальдемаром» Едгара Аллана По. Утім, коли щодо останнього письменника можна довідатись навіть те, якого ґатунку був його домашній одяг, то про першого відомо дуже мало. Я знаю не багато ерудитів, які могли б сказати, що означають його повторювані ініціали, не заглядаючи ще раз до енциклопедій, як це щойно зробив я: Вільям Ваймарк. Народився він у Лондоні, де й помер 1943 року в скромному вісімдесятирічному віці, а його повне зібрання творів з вісімнадцяти томів займає 64 сантиметри бібліотеки (хоча в енциклопедії про це не говориться). Проте уся його слава тримається на одному шедеврі на п’ять сторінок.

Наостанок мені хотілось би згадати (і я знаю, що якийсь милосердний читач скаже мені це найближчими днями), хто є авторами двох оповідань, які добряче накрутили літературну гарячку моєї юності. Перше — це драма зневіреного, який викинувся з десятого поверху і, падаючи, бачив у вікнах інтимне життя своїх сусідів, маленькі сімейні трагедії, потаємні амури, короткі миті щастя, вістки про які ніколи не доходили на загальні сходи; тож в мить, коли він гепнувся на вуличний брук, його уявлення про світ повністю змінилося і він дійшов висновку, що те життя, яке він назавжди покидав хибними дверима, варто було прожити. Інша розповідь — про двох мандрівників, яким після трьох тяжких днів блукань снігами вдається знайти притулок в покинутій хатині. Через три дні один із них помер. Уцілілий викопав у снігу яму за якихось сто метрів від хижки і поховав небіжчика. Проте наступного дня, прокинувшись зі свого першого спокійного сну, він знову побачив його всередині хатини — мертвий і задубілий від морозу, він однак сидів, наче ввічливий гість, перед його ліжком. Він знову його поховав, та, прокинувшись наступного ранку, знову побачив, що той сидить перед його ліжком. Відтак він втратив глузд. Зі щоденника, який він вів до тієї миті, змогли дізнатися правду про його історію. Серед багатьох пояснень, які намагались знайти для цієї загадки, одне здавалося найправдоподібнішим: уцілілий почувався таким ураженим самотністю, що сам уві сні відкопував труп, який закопував наяву.

Історію, яка найбільше вразила мене в житті, найжорстокішу і водночас найбільш людську, розповіли Рікардо Муньосу Сваю в 1947 році, коли його було ув’язнено в тюрмі в Оканьї, що в іспанській провінції Толедо. Це реальна історія про в’язня-республіканця, якого розстріляли у перші дні громадянської війни у в’язниці в Авілі. Розстрільна команда витягла його з камери морозного світанку, всі мали перетнути пішки засніжене поле, аби дійти до місця страти. Жандармів добре захищали від холоду плащі, рукавиці і трикутні капелюхи, та навіть так вони дрижали, минаючи крижане пустище. Бідний в’язень, на якому була лише обтріпана вовняна куртка, знай тер майже задубіле тіло і вголос нарікав на страшенний холод. Якоїсь миті командир взводу, роздратований його ремствуванням, крикнув:

— Дідько, та перестань вже робити з себе мученика через цей псячий холод. Подумай про нас: нам-бо ще вертатися.

12 травня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид