Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

11

Обі дуже не хотілося зупинятися, але він знав, що пора. Йому треба повертатися додому — мати буде злитися, якщо він занадто затримається в місті. Крім того, він більше не міг отримати від Латеї ніякого задоволення. Вона принесла йому всі радощі, які коли-небудь могла дати.

Було просто чарівно, поки все тривало. Безмежно чарівно!.. І він зміг дізнатися багато нового. Тварини просто не можуть дати такі відчуття, які він отримував від Латеї. Звичайно, те, як помирає людина, багато в чому схоже на те, як помирає тварина, але в той же час була різниця. І яка!.. Обі тепер знав це.

Хто може знати, про що думає щур? Якщо щури взагалі думають… Але люди можуть думати. Їх розум можна побачити в їхніх очах, і ти все розумієш. І знаєш, що вони думають справжніми людськими думками — не якими курячо-кроляче-щурячими! — Їх погляд говорить про це. І це так збуджувало. А яким захопленням було стати свідком суду над Латеєю! Особливо, коли він дочекався того єдиного, найбільш вражаючого моменту, тієї остаточної муки, коли її душа покидала тіло, і Володар мертвих забирав її в свої володіння.

Так, смерть тварин теж викликали в нього захоплення, незважаючи на те, що в них не було нічого людського. Він відчував величезну насолоду, прив'язавши тварину до дерев або стіни хліва і здираючи з них шкіру, поки вони ще були живими. Але у них не було душі. Вони просто… вмирали.

Латея теж померла, але це породило зовсім нові відчуття.

Латея змусила його так усміхатись, як він раніше ніколи не посміхався.

Обі відкрутив верх лампи, вийняв гніт і розбризкав масло по підлозі, на зламаний стіл і навколо шафи з ліками, який валявся перекинутий в центрі кімнати.

Він знав, що не може просто так залишити стару тут, щоб її виявили в подібному вигляді, хоча зробив би це з великим задоволенням. Але це викличе дуже багато питань. Особливо, якщо побачать її такою…

Він глянув на неї.

Ні, в цьому було щось п'янке. Він уявляв, як приємно буде послухати розповіді людей про всі похмурі деталі жахливо жорстокої смерті, яка спіткала Латею. Сама думка про те, що якась людина зуміла знищити могутню чаклунку таким страхітливим способом, викличе сенсацію. Люди захочуть дізнатися, хто це зробив. Для частини народу він стане героєм-месником. Навколо буде стояти гул розмов про те, що трапилося.

Як тільки з'явиться звістка про муки, які витерпіла Латея, і про її страшну смерть, одразу поширяться плітки, від яких усіх буде трясти як у лихоманці. І це буде забавно.

Розібравшись зі світильником, він згадав про ніж. Ніж лежав там, де його і залишили, близько уламків шафи. Обі поставив порожню лампу на цю купу уламків і нахилився за ножем. Так, вийшла справжня бійня. Не можна зробити омлет, не розбиваючи яєць, говорила його мати. Вона часто так говорила. На цей раз її приказка дуже підходила до цього випадку…

Однією рукою Обі підняв улюблений стілець Латеі і поставив його в центрі кімнати, а потім заходився очищати лезо до зшитого з клаптиків покривала, що лежало на стільці. Він чув, що чаклунство здатне приносити біди самими незвичайними способами. Приміром, чаклунка може складатися з якоїсь жахливої чаклунський крові, яка, подібно кислоті, роз'їсть будь-яку сталь…

Він озирнувся. Ні, звичайна кров, як у всіх. Хіба лише дуже багато… Так, це буде велика сенсація, це буде захоплююче!

От тільки погано, що прийдуть солдати і почнуть задавати питання. Ці солдати неймовірно цікаві. Вони стануть всюди пхати свої носи, це так само точно, як те, що корова дає молоко. Вони можуть все зіпсувати своїми питаннями. І напевно не зможуть оцінити отриманий омлет.

Ну тоді буде краще, якщо будинок Латеі згорить. Це, звичайно, не викличе сенсації і не принесе такої розваги, як вбивство, але зате і підозр не буде. А без підозр не буде солдатських питань. У людей вічно горять будинки — особливо взимку. Поліно, наприклад, яке викотилося з каміна, розкидавши вугілля; іскра, яка вистрілить у фіранку; свічка вигорить і впаде. І будинок запалахкотів — нате-будьте!

Таке відбувається постійно. І нітрохи це не підозріло — пожежа в розпал зими. З усім цим пусканням іскор і вогню, чаклунка мимоволі викликала на себе пожежу. Дивно ще, що будинок не загорівся раніше. Стара сама собі створювала загрозу.

Звичайно, хтось може побачити полум'я, але буде вже занадто пізно. Вогонь розгориться так, що через сильну спеку ніхто не зуміє підійти до будинку. А якщо пожежу відразу не помітять, то і взагалі нічого не залишиться. Крім попелу…

Обі випустив сумний подих. Шкода, звичайно, що ця моторошна пожежа, яку звинуватять у загибелі Латеі, не дасть насолодитися плітками про вбивство, але тут вже нічого не поробиш.

Обі багато знав про пожежі. У них згоріло кілька будинків. І заживо згоряли звірі. Це було раніше, коли вони жили в інших містах і ще не переїхали в це місце.

Обі любив спостерігати, як горять будинки, любив слухати пронизливий вереск тварин. Звук розмухуваного вітром вогню в палаючому будинку наповнював його відчуттям влади. Йому подобалося, коли в цілковитій паніці бігали люди. Вони завжди виглядали нікчемними поряд з тим, що створив він, Обі. Вони боялися пожежі. Іноді люди криками скликали всіх гасити вогонь: чоловіки випліскували відра води на полум'я або збивали його ковдрами, але це ніколи не могло зупинити пожежу, запалену Обі. Адже він не був недотепою. Він завжди все робив добре. І добре знав, що робить…

Закінчивши, нарешті, очищати і доводити до блиску свій ніж, Обі кинув закривавлене покривало на просочені маслом тріски біля перевернутої дверцятами вниз шафи.

Те, що залишилося від Латеї, лежало на підлозі поруч з шафою. Чаклунка, не кліпаючи, дивилася в стелю. Обі посміхнувся. Скоро тут не залишиться стелі, в яку можна дивитися. І очей, щоб бачити, теж не залишиться. Посмішка Обі стала ширше.

І тут він помітив, як на підлозі біля Латеі щось блищить. Він нахилився. Це була золота монета. Обі ніколи раніше не бачив золотих марок. Вона, мабуть, випала з кишені Латеі, разом з іншими. Обидва сунув золоту монету собі в кишеню, куди раніше поклав решту підібраних з підлоги монет. А ще він знайшов у старої під матрацом пухкий гаманець. Латея зробила його багатим. Хто ж знав, що чаклунки бувають такими заможними!..

Деякі з цих монет були зароблені матір'ю Обі, а потім заплачені за ненависне йому лікування. І ось тепер вони повернулися назад. Справедливість таки торжествує…

Пора закінчувати з цією справою. Обі ступив до каміна. І застиг на півдорозі: зовні від чиїхось кроків захрумтів сніг.

Кроки наближалися. Хтось явно прямував до будинку чаклунки. Хто б міг так пізно з'явитися до Латеї? Це просто непристойно! Невже вони не можуть почекати зі своїм лікуванням до ранку? Невже не можуть дати відпочити бідній старій жінці? Деякі люди думають тільки про себе.

Обі схопив кочергу, притулену до каміна, швидко підчепив палаючі дубові поліна і виволік на облиту маслом підлогу. Олія, тріски, простирадла і клаптики покривал відразу зайнялися полум'ям. Вогонь завив, як голодний вовк. Густий білий дим закурився навколо похоронного багаття Латеі. Обі кинувся до отвору в стіні, який чаклунка, немов спеціально для його зручності, проробила за допомогою своєї магії. Тоді вона хотіла його вбити.

Вона ще не знала, що він став непереможним.

Себастян різко зупинив Дженнсен, схопивши її за руку. Дівчина повернулася і побачила його обличчя в тьмяному світлі, що лилося з єдиного вікна. Сполохи цього оранжевого світла, відбиваючись, танцювали в очах Себастяна. Роздивившись вираз його обличчя, Дженнсен зрозуміла, що слід мовчати.

Себастян безшумно витягнув меч і безшумно пройшов до дверей. У цьому ковзаючому натренованому русі відразу було видно професіонала, людину, звичну до подібних справ.

Він схилився до вікна, намагаючись зазирнути в нього, але не ступити в глибокий сніг під вікном. Потім обернувся і прошепотів:

— Пожежа…

Дженнсен кинулася до нього:

— Швидше! Вона могла заснути. Ми повинні її попередити.

Себастян роздумував лише мить, потім кинувся до дверей. Дженнсен послідувала за ним. Вона не відразу розібралася в тому, що побачила. У кімнаті танцювали язики помаранчевого полум'я, які відкидали жахливі тіні на стіни. У хиткому світлі все здавалося ірреальним, ніби з потойбічного світу.

Потім вона змогла дещо розгледіти, і все стало більш ніж реальним. Задихаючись від диму і запаху лампадної олії, вона побачила розчепірені пальці жіночої руки, яка стирчала з-за лежачої на підлозі шафи. Вирішивши, що шафа впала і придавила стару чаклунку, Дженнсен кинулася на допомогу.

Коли вона обігнула шафу, перед нею постало те, що залишилося від Латеї.

Дженнсен немов прибили до підлоги. Вона не могла поворухнутися, не могла навіть відвести своїх широко відкритих очей. Вона відчула нудотний сморід, що йшов від закривавленої плоті. Тоді Дженнсен, нарешті, змогла відкрити рот, але рвонулий з її горла болісний крик був ледве чутний в шумі набираючого силу ревучого полум'я.

Себастян швидко глянув на те, від чого вона не могла відвести очей, але для нього останки Латеї були всього лише однією деталлю з безлічі інших.

Дженнсен перевела погляд на свого супутника і по його відточено-вивірених рухах зрозуміла, що він надивився таких речей, і побачена тут картина зачіпає його далеко не так, як її.

«Дженнсен».

Пальці Дженнсен щільно зімкнулися на руків'ї ножа. Вона відчувала долонею різьблений орнамент, завитки, западинки і вістря, що складали букву «Р». Стримуючи приступи блювотуи, вона висмикнула лезо з піхов.

«Здавайся».

— Вони були тут, — прошепотіла вона. — Д'харіанські солдати були тут.

В очах Себастяна вона побачила подив або замішання, але… не більше того.

Він насупився, знову оглянувшись навколо:

— Ви в цьому впевнені?

«Дженнсен».

Вона не звернула уваги на лунаючий в її голові голос мерця і згадала хлопця, якого вони зустріли на дорозі після першого відвідування чаклунки. Він був міцним, світловолосим, миловидним, як і більшість д'харіанських солдатів. Того разу вона не подумала, що перед нею солдат. Але хіба він не міг бути солдатом?

Ні, навряд чи… Він, здається, злякався зустрічних людей більше, ніж вони його. Солдати так себе не ведуть.

— А хто ж іще? Адже ми не бачили всіх. Це, напевно, решта кводу. Вони, мабуть, якось вийшли на наш слід.

Себастян все ще не відривав погляд від полум'я, яке розгоралося і захоплювало все більше і більше здобичі.

— Думаю, ви, схоже, праві.

«Здавайся».

— Себастян, ми повинні вибиратися звідси, інакше опинимося наступними. — Дженнсен схопила супутника за рукав і спробувала витягти з дому. — Вони повинні бути близько звідси.

Він не піддався:

— Але як вони можуть дізнатися?

— Милостиві духи!.. Лорд Рал — чарівник. Як він дізнається про все? Як він знайшов мій дім?

Себастян все ще оглядав тріски і уламки, розгрібаючи їх мечем. Дженнсен знову потягнула його за рукав.

— Ваш будинок, — сказав він, насупившись. — Так, я зрозумів, що ви маєте на увазі.

— Ми повинні вибратися звідси перш, ніж нас схоплять!

Він кивнув, заспокоюючи її:

— Куди ви хочете відправитися?

Вони вибралися назовні і подивилися у відкритий дверний проріз, на набираючу силу пожежу.

— Тепер у нас немає виходу, — сказала Дженнсен. — Латея була єдиною ниточкою. Тепер нам доведеться йти в Народний Палац. Доведеться шукати її сестру Алтею. Вона — єдина людина, яка знає всі відповіді. Вона теж чаклунка і єдина, хто бачить діри в світі. Що б це не означало…

— Ви впевнені, що хочете саме цього?

Дженнсен подумала про голос. Як холодно і мляво він тепер звучав в голові!.. Це здивувало її. Вона не чула його з дня загибелі матері.

— А хіба в мене є вибір? Якщо я хочу дізнатися, чому лорд Рал прагне вбити мене, чому він убив мою матір, чому за мною полюють, то треба відшукати Алтею. Я повинна зробити це.

Себастян швидко повівв її за собою, в холодну темряву ночі.

— Нам краще повернутися в таверну і зібрати речі. Тоді ми зможемо вийти ще зранку.

— Боюся, вони підійшли впритул і можуть влаштувати пастку саме в таверні. У мене є мамині гроші. У вас — ті, що ви взяли у вбивць. Ми можемо купити коней. Доведеться їхати прямо зараз. Сподіваюся, ніхто не помітив, як ми сюди приходили.

Себастян сховав меч до піхов. Він обмірковував можливості, його подих облачком клубочилося в морозному повітрі.

Потім він озирнувся назад.

— Через пожежу, принаймні, не залишиться ніяких свідоцтв того, що тут сталося. Це нам на руку. Ніхто нас не бачив, коли ми приходили сюди в перший раз, тому не буде причин задавати нам питання. Ніхто не дізнається, що ми були тут знову. У них не буде причин шукати нас.

— Треба швидше вибиратися звідси, перш ніж все виявиться і ми потрапимо під підозру, — сказала Дженнсен. — Перш ніж солдати почнуть розпитувати про чужинців, що зупинилися в місті.

Себастян взяв її за руку:

— Добре. Тоді давайте поспішімо.