Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

45

Дженнсен сиділа поруч з Себастяном, і ця звична близькість повинна була додавати їй спокою. Однак дівчина з великим задоволенням посиділа би з ним біля багаття, на якому смажилася б риба або варилися боби. А зараз, за столом імператора, їй було самотньо, як ніколи в лісі. Якби не Себастян, який невимушено жартував і брав участь у розмові, вона б не знала, куди себе подіти. Навіть серед простих людей Дженнсен відчувала себе незатишно; тут же було просто нестерпно.

Головну партію цьому залі легко і витончено вів імператор Джеган. Не перериваючи вишуканого спілкування з Дженнсен, він кожним жестом і кожним словом показував, що їй даровано все. Легко і недбало, ніби несвідомо, він давав зрозуміти особливу важливість моменту — впевненість у своїй непохитній владі, ніби гірський лев на відпочинку, випещений і холоднокровний, ліниво грає хвостом і облизує його.

Цей імператор не збирався відсиджуватися в сторонці, лише приймаючи доповіді, — він вів свій народ в гущу битви. Він запускав руки в криваву мішанину життя і смерті і діставав звідти все, що хотів.

Яким би марнотратним ні здався цей обід на привалі, під час маршу армії, але намет і стіл імператора залишалися наметом і столом імператора. Їжі та напоїв було предостатньо: від дичини до риби, від яловичини до ягняти, від вина до води — все, що душі завгодно.

Слуги зосереджено снували тут і там, розносячи на димлячих підносах вишукано приготовані страви і обходячись з Дженнсен, як з королевою. А дівчина міркувала: якою, мабуть, скромною і непомітною відчувала себе мама за столом лорда Рала, серед неможливого для неї достатку і розкоші. Скромною, непомітною і тремтячою від однієї тільки присутності людини, яка запросто могла підписати смертний вирок, не перериваючи трапези…

Дженнсен зовсім не хотілося їсти. Розбираючись з шматочком свинини, лежачим перед нею на товстій скибі хліба, вона прислухалася до бесіди чоловіків. Розмова йшла ні про що. Дженнсен відчувала, що їм є що сказати один одному, і тільки її присутність служила перешкодою. А поки що вони неспішно згадували знайомих і оцінювали події, що відбулися з минулого літа, за час відсутності Себастяна.

— А що відбувається в Ейдіндрілі? — Запитав Себастян, наколюючи шматок свинини на кінчик ножа.

Імператор відкрутив ногу у засмаженого гусака, поставив лікті на стіл і трохи нахилився:

— Не знаю. Себастян поклав ножа:

— Що ви кажете? Я пам'ятаю ці місця: місто на відстані одного або двох днів шляху звідси. — Він намагався говорити спокійно, але в голосі звучала тривога. — Хіба можна вирушати в дорогу, не знаючи, що нас чекає в Ейдіндрілі?

Імператор відкусив великий шматок жирної гусячої лапи. По руках його рясно тік жир.

— Ну, — нарешті вимовив він, кидаючи обгризену кістку в стоячу на краю стола миску, — ми послали розвідників, але ніхто з них не повернувся.

— Зовсім ніхто? — Себастян виразно захвилювався.

Джеган взяв ніж і відрізав кусень м'яса від лежачого на тарілі ягняти.

— Зовсім ніхто! — Він встромив ножа в шматок м'яса. Себастян в роздумі поклав лікті на стіл і сплів пальці.

— У Ейдіндрілі знаходиться Замок Чарівників, — тихо сказав він. — У минулому році я був там в розвідці і бачив його на схилі гори над містом.

— Я пам'ятаю твоє донесення, — відповів Джегань.

Дженнсен дуже хотілося дізнатися, що таке Замок Чарівників, але вона не зважилася втрутитися в розмову чоловіків.

Себастян потер одна об одну долоні:

— Можна дізнатися ваш план?

Імператор клацнув пальцями. Це була команда. Всі слуги немов розчинилися. Дженнсен мріяла зникнути разом з ними, сховатися під ковдрою і знову опинитися ніким.

Зовні загуркотів грім, і різким поривом вітру на дах намету кинуло важкі краплі дощу. Світло від ламп і свічок падав на двох чоловіків, залишаючи в темряві м'які килими і стіни.

Коротко глянувши на Дженнсен, імператор зупинив на Себастяні погляд своїх бездонних очей.

— Думаю зробити марш-кидок. Вони очікують цілу армію, а я візьму невеликий маневрений кавалерійський загін, достатній для того, щоб впоратися з ситуацією. Прихопивши достатньо людей, які володіють даром.

За ті кілька секунд, протягом яких були вимовлені ці слова, легковажний тон бесіди отримав зловісно серйозне забарвлення. Дженнсен відчула, що стає мовчазним свідком ключових подій, що мають незвичайну важливість. Страшно було подумати, доля скількох життів висіла на волосині, залежачи від результату розмови цих двох чоловіків.

Перш, ніж висловити свою думку, Себастян довго зважував слова.

— І немає жодних відомостей про те, як перезимував Ейдіндріл?

Джеган похитав головою. Він зубами зняв з кінчика ножа шматок баранини і, не перериваючи трапези, заговорив:

— У Матері-сповідниці достатньо відомостей, щоб зробити правильні висновки, а дурнів там немає. Все це триває не перший день, і по ходу наступу, і по наших пересуваннях, і ще по тому, як здалися міста, не витримавши облоги, з обраної нами тактики вона може визначити, що навесні я вирушу на Ейдіндріл. У них було достатньо часу, щоб потурбуватися про власну долю. Думаю, зараз вони трясуться за свої шкури, але навряд чи у неї знайдеться сміливість, щоб рятуватися втечею.

— Ви вважаєте, що і дружина лорда Рала знаходиться в місті? — Від здивування вирвалося запитання у Дженнсен. — Сама Мати-сповідниця?

Чоловіки, перервавши розмову, з подивом подивилися на неї. У наметі повисла тиша.

— Пробачте, що перебила! — Дженнсен стиснулася. Її слова викликали посмішку у імператора.

— За що ж тебе прощати? Ти тільки що встромила ніж у призового гусака, назвавши речі своїми іменами. — Джеган повернувся до Себастяна. — Ти привів сюди особливу жінку, у неї є голова на плечах.

Себастян поплескав Дженнсен по плечу:

— І до того ж гарненька голова!

— Згоден! — Чорні очі імператора заблищали. Він, не дивлячись, ловив рукою оливки в глибокій скляній мисці. — Ну, Дженнсен Рал, що ти думаєш про все це?

Після того, як Дженнсен влізла в розмову, відмовчуватися було нерозумно.

— Де б я не ховалася від лорда Рала, я завжди намагалася зробити все можливе, щоб приховати місце свого перебування, залишитися поза полем його зору. Можливо, вони зараз роблять так само — намагаються замести сліди?

— Саме про це я і подумав, — зауважив Себастян. — Якщо вони так сильно налякані, то спробують відловити і знищити всіх наших розвідників, щоб ми мали перебільшене уявлення про їхню силу і не дізналися планів їх оборони.

— І одночасно готують нам сюрприз, — додала Дженнсен.

— І я так думаю, — сказав Джеган. Посміхнувшись Себастяну, він додав: — Я здивований тим, що тобі вдалося привести до мене таку жінку… До того ж, вона ще й стратег.

Підморгнувши Дженнсен, він подзвонив у дзвіночок. Тут же виникла жінка, одягнена в сіру сукню, з чорним з сивиною волоссям.

— Так, ваше превосходительство?

— Принеси для молодої леді фрукти і солодощі. — Коли жінка, вклонившись, вийшла, до імператора повернулася колишня серйозність.

— Саме тому я вважаю: найкраще — взяти менші сили, ніж вони очікують, але зате здатні до швидких маневрів, на випадок, якщо доведеться зіткнутися з ними. Їм вдалося знищити наших розвідників і невеликі дозорні групи, але таке навряд чи станеться з досить великим загоном кавалеристів і володіючих даром. У разі потреби можна буде відправити людей до міста. Після зими вони будуть щасливі порозумітися. Але я зовсім не збираюся починати дії з того, що очікують в Ейдіндріле.

У глибокій задумі Себастян мляво перемішував ножем соус від ростбіфа.

— Вона може бути у Палаці сповідниць. — Він перевів погляд на імператора. — Цілком імовірно, що Мати-сповідниця вважатиме за краще залишитися в найменш сприятливому місці.

— Згоден з тобою, — відповів Джегань. Зовні піднялася весняна буря, і холодний срімкий вітер з виттям носився навколо наметів.

— Ви справді вважаєте, що вона буде там? — Не втрималася Дженнсен. — Саме там, куди — а їй це добре відомо — ви можете послати величезну армію?

Джегань знизав плечима:

— Звичайно, неможливо бути впевненими до кінця, але, пробиваючись через Серединні Землі, я досить довго бився з нею. Раніше у неї була можливість вибору, хоча траплялися й жорсткі ситуації. Ми загнали її армію в Ейдіндріл перед самою зимою і стали біля неї на порозі. Тепер і у неї, і у її армії немає вибору: замкненим у кільці гір, їм нікуди вислизнути. Навіть якщо про наш наступ стане відомо заздалегідь, їй доведеться зустрітися з нами лицем до лиця. Єдине, що їй залишилося — вибрати місце перебування і місце останньої битви.

Себастян відрізав шматок м'яса:

— Занадто просто.

— Звичайно. Саме тому я і повинен припустити, що вона прийде до того ж висновку.

— Вона може відступити в гори, як і припустила Дженнсен, залишивши достатньо людей для знищення розвідувальних загонів, щоб позбавити тебе очей. — Себастян лезом ножа вказав на північ.

Джеган знизав плечима:

— Можливо, і так. Поведінку цієї жінки неможливо передбачити. Вона вислизає звідусіль, звідки можна вислизнути. Але раніше чи пізніше бігти буде просто нікуди. Найімовірніше, хоч вона цього і не планує, ситуація повториться і цього разу.

Дженнсен, як і відсутній такий довгий час Себастян, навіть уявити не могла, що Стародавній світ настільки успішно громить ворога. Його положення не було настільки похмурим, як їй уявлялося раніше. Однак дівчині здавалося занадто ризикованим планувати дії армії на хитких припущеннях.

— І ви збираєтеся ризикнути… повести людей на бій… в надії, що вона там?

— Ризикнути? — Джеган, схоже, був здивований таким припущенням. — Хіба ти не бачиш? Це не гра! У будь-якому випадку ми візьмемо Ейдіндріл. Якщо так і піде, то в кінці кінців ми звільнимо Серединні Землі, розколовши Новий Світ надвоє. Розділяй і володарюй — ось шлях до перемоги!

Себастян злизнув кров з ножа:

— Ви краще мене знаєте її тактику і можете передбачити наступний крок. Судячи з ваших слів, в будь-якому випадку — чи вирішить вона залишитися зі своїм народом або полишить їх самих на себе, — ми візьмемо Ейдіндріл, опорний пункт Серединних Земель.

Імператор підняв бездонні очі:

— Ця сука вбила сотні тисяч моїх людей. Їй завжди вдавалося випереджати мене на один крок, вириватися з моїх лещат, але тепер ми загнали її в кут. — Його голос наповнювався холодною люттю. — Клянуся Творцем, коли-небудь я її таки спіймаю, — ніби даючи обітницю, виголосив Джеган. Побілілі пальці стискали руків'я ножа. — І тоді я зрівняв рахунок. Особисто.

Себастян задумливо дивився у темні очі імператора.

— Можливо, ми стоїмо на порозі великої перемоги над Серединними Землями. Після цього доля Д'хари буде вирішена. — Себастян підняв ножа. — Якщо там знаходиться Мати-сповідниця, то, швидше за все, і лорд Рал.

Дженнсен здивувалася. Вона перевела погляд з Себастяна на імператора:

— Ви думаєте, що її чоловік, лорд Рал, теж там?

Кошмарними очима Джеган подивився на дівчину:

— Зрозуміло, дорога.

Від його погляду по спині Дженнсен побігли мурашки. Спасибі милостивим духам, що вона опинилася на боці цієї людини, а не його ворогів. І тут вона згадала те, що їй розповів Том.

Туга різким болем пронизала всю її істоту: як було б легше, якби слова Себастяна про загарбницькі плани Річарда підтвердив хтось інший, а зовсім не Том.

— Лорда Рала просто не може бути в Ейдіндрілі. — Чоловіки здивовано втупились на неї.

— Він далеко на півдні.

Джегань здригнувся:

— На півдні? Про що ти говориш?

— Він у Старому світі.

— Ти впевнена? — Запитав Себастян.

Збита з пантелику, Дженнсен тупо дивилася на нього.

— Ти ж сам мені казав, що він привів свою армію в Старий світ з загарбницькими цілями.

Здається, Себастян згадав.

— Звичайно, Джен, але це було задовго до того, як ми зустрілися, задовго до того, як я залишив розташування наших військ. Загалом, дуже, дуже давно.

— Але мені відомо, що і після цього він був у Старому світі.

— Поясни, будь ласка, — відразу посерйознішавши, попросив Джегань.

Дженнсен відкашлялася:

— Узи. Люди Д'хари відчувають зв'язок з лордом Ралом.

— А ти відчуваєш ці узи?

— Швидше ні, ніж так, вони так сильно на мене не діють. Однак коли ми з Себастяном були в Народному Палаці, деякі говорили, що лорд Рал далеко на півдні, в Старому світі.

Обдумуючи ці слова, імператор стежив очима за жінкою, яка тільки що увійшла. Та принесла піднос з сушеними фруктами, солодощами і горіхами. Вона розкладала їх на столі, що стояв в дальньому кутку намету, навмисно не підходячи ближче, щоб не заважати імператору і його гостям.

— Але, Джен, ми ж були в палаці вже давно, — сказав Себастян. — А з тих пір доводилося тобі зустрічатися з будь-ким, хто має подібний зв'язок?

— Ні, — хитнула головою Дженнсен.

— Якщо Мати-сповідниця намір залишитися в Ейдіндрілі, то він може повести війська на північ — підтримати її.

Джеган низько схилився над шматком м'яса:

— Схоже на цю парочку. Я вже довгий час маю з ними справу. З досвіду знаю: якщо у них з'явиться можливість об'єднатися, вони будуть разом. Навіть на смертному одрі.

Ці слова приголомшили Дженнсен.

— Тоді… ми можемо спіймати його, — прошепотіла вона. — Ми візьмемо Річарда Рала. І кошмарний сон скінчиться. І наша перемога буде не за горами.

Відкинувшись на спинку крісла, Джеган затарабанив пальцями по столу, поглядаючи на співрозмовників.

— Хоча мені і насилу віриться, що Річард Рал в місті, судячи з того, що про нього відомо, він швидше опиниться з нею і зазнає поразки, ніж залишиться в живих і буде зі сторони спостерігати за її загибеллю.

Уявивши, як ці двоє плечем до плеча зустрічають смерть, Дженнсен несподівано для самої себе відчула раптову біль. Те, що вона зараз дізналася, повністю виходило за межі її уявлень про лорда Рала. Невже він здатний піклуватися про жінку, підставляючи їй плече саме тоді, коли вона може програти битву за батьківщину і взагалі втратити своє життя? Він же повинен думати про захист власної землі і життя…

Думка про можливу зустріч з лордом Ралом перебила всі ці сумніви. У Дженнсен закалатало серце.

— Якщо він поруч, то мені вже не знадобиться допомога сестер Світла. І заклинання не буде потрібно. Потрібно просто підібратися до нього ближче. Я поїду в місто разом з вами.

На обличчі Джеганя знову заграла завзята посмішка.

— Поїдеш зі мною. Я доставлю тебе прямо в Палац сповідниць. — Він знову стиснув побілілими пальцями руків'я ножа. — Я хочу смерті їх обох. І особливо Матері-сповідниці. Дарую тобі дозвіл стати однією з тих, хто встромить ножа у Річарда Рала.

В душу Дженнсен хлинув потік емоцій: від запаморочливої ейфорії — ціль на відстані витягнутої руки — до крижаного душу жаху. На мить нею оволоділи сумніви: чи зможе вона насправді взяти участь у настільки жахливому, холоднокровному вбивстві.

«Дженнсен».

Але тут вона згадала матір, яка лежала на підлозі і спливала кров'ю від страшних ран, згадала лежачу окремо руку, згадала будинок, повний вбивць, підісланих лордом Ралом, згадала погляд матері, коли та помирала, згадала свою безпорадність… І як ніколи відчула жах того дня. Лють забушувала в ній, розпечена до білого жару. У неї зараз було єдине, пристрасне бажання — встромити ніж у груди негідника брата.

Крізь туман висушуючої сльози злоби, крізь бачення свого ножа в грудях лорда Рала, звідкись здалеку до неї долинув голос Джегана:

— А навіщо тобі вбивати свого брата? Яка в тебе причина?

— «Грушдева», — майже прошипіла Дженнсен.

І почула, як за її спиною впала на підлогу ваза. Звук розбитого скла повернув її до реальності.

Імператор несхвально глянув на що стоячу в напівтемряві жінку. Карими очима та невідривно дивилася на Дженнсен.

— Приношу вибачення за незручність сестри Мердінти, — вимовив Джеган.

— Вибачте мене, ваше превосходительство, — жінка в темно-сірій сукні відступила за портьєри.

Тепер похмурий погляд імператора був спрямований на Дженнсен.

— Що ти сказала?

У Дженнсен не було ні найменшого уявлення. Вона лише пам'ятала, що була сказана якась фраза, але яка саме… Швидше за все, горе скувало їй язик якраз в той момент, коли вона зважилася відповісти. Повернулася печаль, яка величезною нещадною вагою лягла на її плечі.

— Розумієте, ваше превосходительство, — Дженнсен не піднімала очей від недоїденого обіду, — все життя мій батько, Даркен Рал, намагався вбити мене, тому що я була нащадком, який не володіє даром. Коли Річард Рал прикінчив його, узурпувавши владу над Д'харою, він взяв на себе і обов'язки батька, частиною яких було вбивство його бездарних нащадків. І за справу він узявся з більшою жорстокістю, ніж батько. — Дженнсен підняла повні сліз очі. — У той день, коли ми зустрілися з Себастяном, люди брата знайшли нас. Вони вбили мою матір. Якби не Себастян, то й моє життя закінчилася б там же. Але Себастян врятував мене. Я повинна вбити Річарда, тому що поки він живий, мені не бути в безпеці. Себастян не тільки врятував мені життя, але й допоміг зрозуміти це. А крім того, що ще більш важливо, я повинна помститися за вбивство моєї матері, інакше я не зможу жити в мирі сама з собою.

— Твоя розповідь засмутила мене. Наша мета — добробут наших людей. Причина того, що сталося з тобою — один із проявів магії. Ось тому ми і прагнемо викорінити її згубні сходи. — Імператор підняв погляд на Себастяна. — Я пишаюся тобою за те, що ти допоміг цій прекрасній дівчині.

Себастяну відразу стало ніяково. Дженнсен знала, наскільки незручно він почувався від будь-якої похвали. Їй так хотілося, щоб він міг, нарешті, пишатися гарним вихованням, почуттям власної гідності, становищем при дворі імператора…

Себастян поклав ножа на тарілку із залишками їжі:

— Це моя робота, ваше превосходительство.

— Добре, — Джегань підбадьорливо усміхнувся. — Я радий, що ти повернувся вчасно. Побачиш кульмінацію власної стратегії.

Себастян обхопив долонями кухоль елю:

— А ви не хочете дочекатися брата Нарева? Чи не послужить його присутність доказом того, що все йде до кінця?

Джеган в задумі катав оливку по столу, підштовхуючи товстим пальцем і змушуючи описувати нові і нові кола. Нарешті, не піднімаючи очей, він сказав:

— Я не отримував відомостей про брата Нарева з моменту падіння Алтур-Ранга.

Від несподіванки Себастян навіть схопився:

— Що? Алтур-Ранг впав? Що ви хочете цим сказати? Як? Коли?

Дженнсен знала, що місто Алтур-Ранг було батьківщиною імператора, там він народився і виріс. Себастян розповідав їй, що там знаходилися і Братство Ордена, і брат Нарев. Це було велике блискуче місто, надія людства. У ньому повинні були побудувати палац в знак благоговіння перед Творцем, як символ міцності Стародавнього світу.

— Не так давно я отримав донесення, що місто наповнене ворожими військами. Алтур-Ранг дуже далеко, і тому його вдалося відрізати. Можливо, через зиму донесення йшли дуже довго. Я чекаю новин, але при такому несприятливому повороті долі навряд чи варто сподіватися на те, що брат Нарев приїде сюди. Йому доведеться відбивати атаки загарбників. Якщо Мати-сповідниця і Річард Рал в Ейдіндрілі, ми повинні завдати їм удару нищівної сили.

Дженнсен співчутливо поклала руку Себастяну на плече:

— Напевно, саме про це ти мені і розповідав. Напевно, вторгшись на твою батьківщину, лорд Рал рушив далі — на Алтур-Ранг.

Пильний погляд Себастяна не відривався від її лиця.

— Виходить, Джен, що його може і не бути в Ейдіндрілі. Виходить, що він міг рушити далеко на південь у Стародавній світ. Потрібно мати це на увазі. Я не хочу обнадіювати тебе. Щоб потім не зруйнувалися всі твої надії.

— Сподіваюся, він там, і нарешті все закінчиться, — сказала Дженнсен. — Судячи з того, що його превосходительство говорить про Ейдіндріл, ми все одно нічого не втрачаємо. Ну а якщо Річарда і немає в Ейдіндрілі, то я зможу допомогти вам пізніше.

— А чим ти можеш допомогти? — Запитав Джеган.

— Я розказав їй, що сестри можуть накласти на неї заклинання, — відповів за Дженнсен Себастян. — З його допомогою вона може підібратися до лорда Рала досить близько, щоб завдати удару ножем.

— Якщо він у Ейдіндрілі, ми візьмемо його. — Джеган підняв оливку, покрутив її між пальцями і поклав до рота. — А якщо ні, то відьми — у вашому розпорядженні. Ви отримаєте від сестер все, чого потребуєте. Потрібно тільки попросити — і вони зроблять для вас все. Даю слово.

Його синьо-чорні очі були нерухомі.

Зовні загуркотів грім, і тут же полив дощ. Заблищали блискавки, освітлюючи намет якимось надприродним світлом. Після кожного спалаху, незважаючи на палаючі свічки, в наметі, здавалося, наступала темрява.

— Сестрам всього лише слід допомогти мені заклинанням, і я зможу дібратися до Річарда Рала впритул, — вимовила Дженнсен після того, як замовк черговий удар грому. Вона вийняла ніж з піхов і покрутила його в руках, роздивляючись вензель «Р» на срібному руків'ї. — І тоді я зможу пронизати цим ножем його злісне серце. Цей ніж — його ніж. Себастян пояснив, наскільки важливо використовувати засоби, що мають відношення до ворога, щоб завдати йому удару у відповідь.

— Себастян сказав мудре слово. Це наш шлях, і за допомогою Творця ми переможемо. Молімося, щоб вони опинилися там разом, і ми змогли нарешті покінчити з цим злом. І тоді розвіється туман магії, і людство, нарешті, зможе жити в світі за задумом Творця.

Дженнсен і Себастян згідно кивнули.

— Якщо ми візьмемо їх в Ейдіндрілі, — вимовив Джегань, заглядаючи Дженнсен прямо в очі, — я обіцяю тобі, що ти пронижеш його серце, і твоя мати зможе почити з миром.

— Спасибі, — прошепотіла Дженнсен.

Джеган не став питати, як вона збирається зробити це. Можливо, переконаність, що прозвучала в її голосі, підказала йому, що у неї в арсеналі є щось, про що вона не сказала, — щось, що дозволить їй виконати цю страшну справу.

І це щось було. Про нього не знали ні Джеган, ні Себастян.

Дженнсен довго роздумувала про все що відбувається, поєднуючи різні його елементи, — цьому було присвячене все її життя. Просто раніше, до зустрічі з Себастяном і смерті матері, поживи для розуму було мало. Потім же події понеслися з дедалі зростаючою швидкістю, і кожна з них додавала по шматочку до картини, яка складалася в її голові. Почали з'являтися відповіді на питання, і тепер, при погляді назад, вони здавалися Дженнсен дуже простими. І вона практично була впевнена, що напевно розкриє всі таємниці.

Дуже багато чого дівчина дізналася від Алтеї — як виявилося, навіть більше, ніж хотіла відкрити їй сама чаклунка. Настільки сильна чаклунка не стала б всі ці роки сидіти в болоті, якби там насправді не жили небезпечні чарівні створіння.

Ці тварюки тримали Алтею як у в'язниці. І ніхто, навіть Фрідріх, не міг пробратися через болото обхідним шляхом. Не було жодної людини, якій вдалося піти через болото і повернутися звідти. За одним винятком.

Дженнсен пройшла туди і назад без будь-яких ускладнень, ніхто не заподіяв їй зла. Вона не бачила жодного чарівного чудовиська — змія виявилася звичайною змією. У той час її вдала подорож не вкладалася у загальну картину. Тепер все зрослося…

Були й інші знаки. У Народному Палаці, наприклад, Дженнсен взялася за ейдж Ніди, і зброя не заподіяла їй ніякої шкоди. Ніда була вражена до глибини душі. Вона сказала, що навіть у лорда Рала немає імунітету проти ейджа. А у Дженнсен такий імунітет був.

До того ж їй вдалося придушити волю Ніди, і та допомогла втікачам, замість того щоб зупинити дивну незнайомку, навколо якої було стільки неясностей і питань, що потребували невідкладних відповідей. Навіть коли на шляху встав чарівник Натан Рал, Дженнсен вдалося переконати Ніду піти проти володіючого даром Рала. Дівчині стало очевидно, що там був не просто відмінно розіграний блеф. Так, в основі всього лежав блеф, але занадто багато на нього нашаровувалося.

І ці події, і потім довга і важка, наввипередки з переслідувачами, подорож до Ейдіндріла прийшли, нарешті, до свого завершення, і Дженнсен почала розуміти своє унікальне положення і причину, по якій вона опинилася серед обраних, тих, кому призначено вбити Річарда Рала. Дженнсен усвідомила, що тільки їй, народженій для цієї мети, вдасться виконати призначене, тому що в головній сфері, вирішальній і все визначаючій, вона була невразлива.

А тепер вона зрозуміла, що була такою завжди.