Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

54

Захоплений шаленим бажанням втекти, Фрідріх закричав від жаху. Прямо над його плечем чудовисько з риком рвало на шматки його заплічний мішок. І тепер мішок виявився єдиною перешкодою між Фрідріхом і величезною смердючою пащею. Вовк придавив подорожнього до землі своєю величезною вагою, і той не міг не те що втекти, але навіть рушити ногою.

Однак руки його були вільні. З відчайдушним зусиллям Фрідріх підсунув під себе праву, намагаючись дістати ніж. Як тільки пальці намацали руків'я, він висмикнув ножа з піхов і встромив чудовиську в плече. Удар прийшовся в кістку, залишивши на плечі лише подряпину. Фрідріх вдарив знову, але цього разу і зовсім промахнувся. Однак ніж немов додав йому сил, і Фрідріх почав завдавати ударів і вивертатися від зубів. І весь час шукав можливості втекти.

Нарешті, це майже вдалося: вовк отримав хорошу подряпину і злегка сторопів. Але тут у бійку вступила ціла зграя.

Фрідріх завив, завдаючи ударів ножем направо і наліво і намагаючись вільною рукою захистити обличчя. Йому навіть вдалося піднятися на ноги, але тільки для того, щоб його звалило на землю інше страховисько.

Фрідріх побачив, як з бічної кишені мішка, який він сам колись пришив, вивалилася книга — гострі зуби розпороли тканину. Звірі тут же кинулися до неї. Тварюка, що розірвала кишеню, схопила книгу в зуби, як собака зайця, і заходилася мотати головою. Ніби намагалася переламати здобичі хребет…

На Фрідріха, голосно ричачи і оголивши білі ікла, кинулася інша тварюка, але тут голова її відлетіла від тулуба, і гаряча кров бризнула в обличчя Фрідріху. Трапилося щось настільки несподіване, що подорожній сторопів.

— У воду! — Крикнув хтось. — Стрибайте у воду!

У Фрідріха не було наміру стрибати у воду. Йому зовсім не хотілося мати справу з цими лютими тваринами у воді. Загнати людину в воду і там з ним розправитися було улюбленим трюком болотних чудовиськ. І саме останнє, що могло прийти йому в голову, — це лізти в воду…

Здавалося, світ зійшов з розуму. Сталь мелькала у Фрідріха перед лицем, над головою, праворуч і ліворуч, зі свистом розтинаючи повітря, розрубуючи чудовиськ на частини перш, ніж вони встигали підібратися до нього. Димлячі, слизькі нутрощі вивалювалися на землю, шльопаючи його по ногах.

Високий чоловік крутився навколо Фрідріха. Його меч рубав і колов з зачаровуючою грацією.

А з лісу виходили все нові і нові звірі. З лякаючою швидкістю і страхітливою рішучістю вони кидалися на людину, що підносилася над Фрідріхом. В їх стрибках відчувалася якась дика приреченість. Потім поруч з'явився ще один чоловік з мечем в руках. Фрідріху здалося, що був ще й третій, але в лютій метушні було важко розібрати, скільки чоловік прийшло йому на допомогу. Хрипкий рев, пронизливе виття, моторошний вереск — оглушали. І коли один із звірів таки обрушився на нього, Фрідріх завдав йому удару ножем і тільки після цього помітив, що чудовисько вже обезголовлено.

Коли в бійку вступив другий незнайомець, перший відступив убік, схопив Фрідріха за комір і, крякнувши, жбурнув в озеро. Все сталося так швидко, що колишній позолотник ледве встиг набрати в легені повітря.

Він швидко занурювався у воду, не в силах відрізнити в темній глибині верх від низу.

Однак незабаром він сплив, ловлячи відкритим ротом повітря, і, безладно борсаючись, став рухатися до берега. Торкнувся ногами мулистого дна, підняв голову над поверхнею води. На його превеликий подив, жодне з чудовиськ не кинулося до нього.

Кілька вовків нишпорили по березі, іноді зупиняючись, але явно не висловлюючи бажання заходити в воду, незважаючи на голод, який змусив їх напасти на людину. Зміркувавши, що жертва виходити з води не збирається, вони повернулися на місце сутички, де їх зустріла величезний людина з мечем.

Звірі кидалися на нього відразу з трьох боків, жорстока сутичка бушувала зі страшною силою, і незнайомець одного за іншим відправляв атакуючих на той світ — обезголовленими, заколотими, розрізаними на шматки.

Сутичка закінчилася раптово. Темна постать повернулася, відрубала голову чудовиську, коли воно летіло в стрибку на другого незнайомця, і несподівано стало тихо. Було чути лише важке дихання трьох людей, що стояли на стежці.

Переступивши через купу нерухомих тіл, вони стомлено опустилися на берег.

— З вами нічого не трапилося? — Запитав один з них, той, хто врятував життя Фрідріха.

В голосі його все ще звучав відгомін жахливої різанини, а на закривавленому мечі грали відблиски місячного світла.

Тремтячий і приголомшений Фрідріх, відчувши раптову слабкість, зробив кілька кроків до берега і встав по пояс у воді навпроти своїх рятівників. Вода струмками стікала з нього.

— Так, дякую вам. А чому ви кинули мене в озеро?

Чоловік запустив пальці в густе волосся:

— Тому що гончі серця ніколи не йдуть у воду. Це було найбезпечніше місце.

Фрідріх стримав зітхання, дивлячись на темні трупи собак:

— Не знаю, як вам і дякувати. Ви врятували мені життя.

— Ну, я теж не люблю цих собак. Їм вдалося подарувати мені в інший час кілька відмітин.

Фрідріх побоявся запитати, де ж незнайомцю довелося зустрітися з такими страшними створіннями.

— Ми помітили, що вони переслідують вас, — новий голос належав жінці. — І коли собаки напали, ми злякалися, що не встигнемо добігти.

Фрідріх перевів погляд на фігуру, яка сиділа посередині, і тільки тепер роздивився її довге волосся.

— Але… що це за гончі серця? — Погляд трьох пар очей зупинився на ньому.

— А ось це найважливіше питання, — вимовив нарешті перший незнайомець тихим, спокійним, але владним голосом. — І чому вони взагалі тут з'явилися. Ви можете припустити, чому вони переслідували вас?

— Ні, пане. Я таких чудовиськ ніколи не бачив.

— З тих пір як я бачив їх востаннє, теж немало часу пройшло, — стурбовано вимовив чоловік.

Фрідріх був майже впевнений, що він збирається розповісти йому про собак, але той запитав:

— Як вас звуть?

— Фрідріх-позолотник, пане. Єдине, що я можу зробити, — дякувати вам усе своє життя. Мене давно так не лякали. А може, й ніколи.

Він вдивлявся в обличчя співрозмовників, але в темряві розгледіти їх риси було практично неможливо.

Перший незнайомець поклав руку на плече жінки, що сиділа посередині, і пошепки запитав, чи все в порядку. Та у відповідь легенько ляснула його по плечу. Цей жест показав Фрідріху, що між ними близькі стосунки. Третій незнайомець мовчки кивнув першому.

Це було занадто не схоже на солдатів Імперського Ордена. Тим не менш, на цій дивній землі завжди була присутня небезпека.

— Можна запитати, як вас звуть, пане?

— Річард.

Фрідріх обережно ступив уперед. Але, дивлячись на мовчазну трійцю, що спостерігає за ним, він побоявся вийти з води і підійти ближче.

Річард розсік мечем водну гладь, споліскуючи лезо. Витерши насухо обидві сторони об штани, він вклав клинок у піхви. У неяскравому світлі Фрідріх розгледів їх, блискучі, оброблені золотом і сріблом, що висіли на перев'язі, перекинутій через праве плече Річарда. Фрідріх точно пам'ятав, що десь бачив ці піхви і перев'язь. Він займався ремеслом все своє життя, і до того ж помітив витончений знак Благодаті з чимось на зразок пелюсток.

Щоб володіти мечем з такою майстерністю, потрібна величезна спритність. В руках Річарда він здавався продовженням його тіла. Фрідріх дуже добре запам'ятав меч, який був у руках людини в той день. Буде дивно, якщо меч незнайомця виявиться тою ж самою зброєю…

Річард ногою піддівав трупи собак, щось розшукуючи. Нарешті він нагнувся і підняв вишкірену голову. Фрідріх побачив, що у чудовиська щось затиснуте в зубах. Річард смикав за предмет, але мертві зуби міцно тримали його. Поки він возився з щелепами собаки, Фрідріх зрозумів, що це була його книга. Собака витягнула її з заплічного мішка.

— Вибачте, з книгою… все в порядку?

Річард відкинув собачу голову, вона з глухим стуком впала на землю і покотилася по траві. Чоловік вдивлявся в обкладинку, на яку падав неяскравий місячне світло.

Рука з книгою повільно опустилася, і він перевів погляд на Фрідріха, який все ще стояв по пояс у воді.

— Я думаю, вам доведеться розповісти мені, хто ви і чому тут опинилися, — вимовив Річард.

Жінка піднялася, вловивши в його голосі похмурі інтонації.

Фрідріх відкашлявся і, придушивши занепокоєння, сказав:

— Як я вже говорив, я — Фрідріх-позолотник. — Він вирішив використовувати натяки. — Я шукаю людину, знайому з одним старим, якого, як мені відомо, звуть Натан.

Річард на мить завмер:

— Натан? Високий такий? З сивим волоссям до плечей? І багато про себе уявляє? — Його голос звучав вже легковажно.

Остання фраза змусила Фрідріха з полегшенням посміхнутися. Узи послужили йому гарну службу. Він зігнувся, як тільки можна було зігнутися, стоячи по пояс у воді.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі…

Лорд Рал почекав, поки Фрідріх, нарешті, розпрямиться і простяг до нього руку.

— Вилазьте з води, майстер позолотник, — м'яко сказав він.

Фрідріх був трохи збентежений тим, що лорд Рал простягає йому руку допомоги, але вчепився на неї і вийшов з води. І тут же, зігнувшись, впав на коліна:

— Лорд Рал, моє життя належить вам.

— Спасибі, майстер позолотник. Я поважаю твою щирість, але твоє життя належить тільки тобі, і більше нікому, включаючи і мене.

Фрідріх здивовано втупився в нього. Він ніколи не чув, щоб хто-небудь говорив настільки неймовірні і дивовижні слова, як лорд Рал.

— Пане, будь ласка, ви не могли б називати мене Фрідріхом?

Лорд Рал розсміявся. Настільки легкого і приємного сміху Фрідріху не доводилося чути. При цих звуках усе всередині починало посміхатися разом з ним.

— Якщо ти будеш називати мене Річардом…

— Вибачте, лорд Рал… Боюся, у мене не вийде. Все своє життя я провів при лорді Ралі і я вже занадто старий, щоб змінитися.

Лорд Рал заклав палець за широкий ремінь:

— Розумію, Фрідріх, але зараз ми знаходимося далеко в Старому світі. Якщо ти скажеш тут «лорд Рал» і хтось тебе почує, у нас з'явиться маса неприємностей. Тому я буду дуже вдячний, якщо ти будеш називати мене Річардом.

— Я постараюся, лорд Рал.

Лорд Рал простягнув руку в бік жінки:

— А це Мати-сповідниця, Келен, моя дружина. Фрідріх знову впав на коліна, опустивши голову:

— Мати-сповідниця…

Він толком не знав, як годиться вітати таку жінку.

— Запам'ятай, Фрідріх, цей титул теж може накликати біду на всіх нас, — вимовила Мати-сповідниця так само сердито, як і лорд Рал, але її голос належав жінці люб'язній і сердечній.

Більш приємного голосу Фрідріху чути ніколи не доводилося: цей чистий звук зачаровував усе його єство. Одного разу він бачив її в палаці, і цей голос відмінно запам'ятав.

Фрідріх кивнув:

— Так, пані.

Він подумав, що ще може навчитися називати Річардом лорда Рала, але навряд чи зуміє називати цю жінку інакше, ніж Мати-сповідниця. Просте ім'я — Келен — здавалося йому привілеєм, якого він недостойний.

Лорд Рал представив і третього незнайомця:

— А це наш друг Кара. Не дозволяй їй лякати себе, а то вона розсердиться. Вона — не тільки наш друг, але й прекрасний захисник, який перш за все дбає про нашу безпеку. — Річард дивився кудись крізь неї. — Хоча деколи від неї буває більше проблем, ніж допомоги.

— Лорд Рал, — сказала Кара. — Я ж казала, що це була не моя помилка. Я нічого не могла зробити.

— Але саме ти доторкнулася.

— Так… Але звідки ж мені було знати?

— Я попереджав, однак тобі знадобилося помацати.

— А як я могла залишити це? Як?

Фрідріх не зрозумів жодного слова з цієї перепалки. Але навіть в майже повній темряві він побачив, як Матір-сповідниця посміхається і поплескує Кару по плечу.

— Все добре, Кара, — втішаюче шепотіла вона.

— Ми що-небудь придумаємо, Кара, — додав лорд Рал. — У нас ще є час.

Несподівано він став серйозним. Хід його думок був настільки ж швидкий, як і удари меча в бою. Він помахав книгою:

— Собаки прийшли за нею.

Фрідріх здивовано звів брови:

— Справді?

— Так. Але і ти міг не закінчити хорошу справу.

— Звідки ви знаєте?

— Гончі серця не нападають на книги. Вони повинні вирвати твоє серце. З іншою метою їх не посилають.

— Так ось чому їх називають гончі серця…

— Але це тільки одна версія. Відповідно до іншої, вони шукають свою жертву по звуку серця, що б'ється, ти тільки поглянь на ці великі круглі вуха. Коротше, я ніколи не чув, щоб собаки полювали за книгою, коли поруч б'ється серце.

Фрідріх кивнув на книгу:

— Лорд… вибачте, Річард… Натан відправив мене сюди з цією книгою. Він надає їй величезного значення. Гадаю, він правий.

Лорд Рал відвернувся від собачих трупів, розкиданих по землі. В голосі його зазвучала прихована злість.

— Натан занадто багатьом речам надає величезного значення. А особливо — пророцтвам.

— Але тут Натан був упевнений…

— Він завжди впевнений. Раніше він мені допомагав, я не заперечую. — Лорд Рал труснув головою. — Але з самого початку від пророцтв було більше шкоди, ніж користі. Не хочу про це й думати. Поява гончих серця означає, що ми раптово піддалися смертельній небезпеці. Мені не хочеться до своїх проблем приєднувати ще пророцтва Натана. Багато хто вважає пророцтво даром, але я дотримуюся думки, що від них краще триматися подалі.

— Розумію, — сказав Фрідріх, сумно посміхаючись. — Моя дружина була чаклунка. У неї був дар пророцтва. Іноді вона називала його своїм прокляттям. — Усмішка повільно зійшла з його обличчя. — Іноді мені доводилося підтримувати її: бувало, вона плакала, побачивши пророкування, яке не могла змінити.

Настала незручна тиша. Лорд Рал дивився в обличчя позолотника:

— А потім вона померла?

Фрідріх тільки стиснувся від болю, яку заподіюють іноді спогади.

— Прийми мої співчуття, Фрідріх, — тихо сказав лорд Рал.

— І мої, — гірко прошепотіла Мати-сповідниця. Вона повернулася до чоловіка, стискаючи його руку. — Річард, я знаю, що немає часу на пророцтва Натана, але навряд чи нам вдасться не звертати увагу на появу собак.

Погляд лорда Рала був наповнений стражданням.

— Я знаю.

— І що ти збираєшся робити?

У слабкому світлі зірок Фрідріх бачив, як той хитає головою.

— Будемо сподіватися, що до теперішнього часу це змогли затримати. Нам потрібно якомога швидше розшукати Ніккі. Будемо сподіватися, у неї є ідеї.

Мати-сповідники погодилася, що його слова розсудливі. Навіть Кара згідно кивнула.

— Ось що я скажу вам, Фрідріх, — почала Мати-сповідниця. В її спокійному голосі відчувався сильний характер. — Ми якраз збиралися розбити табір. Після зустрічі з гончими вам краще декілька днів провести з нами. Хоча б до тих пір, поки ми не зустрінемося з друзями. Так і ви будете в більшій безпеці. У таборі докладно розповісте нам, що все це значить.

— Я прислухаюся до того, що потрібно Натану, але не більше, — промовив лорд Рал. — Натан — чарівник. Він вирішує власні проблеми. А у нас достатньо своїх. Спочатку давайте розіб'ємо табір де-небудь в безпечному місці. По крайній мірі, я перегляну цю книгу: вона більш-менш в хорошому стані. Ти поясниш мені, Фрідріх, чому Натан надає всьому цьому такого великого значення. Але позбав мене задоволення вислуховувати пророцтва.

— А пророцтва якраз немає, лорд Рал. І ось цей недолік — відсутність пророцтва — і є справжня проблема для Натана.

Лорд Рал показав на трупи:

— Ось проблема, яка потребує негайного вирішення. Нам краще знайти місце в болоті, оточене водою, якщо хочемо побачити світанок. Там, звідки вони прийшли, знайдеться ще багато таких.

Фрідріх, нервуючи, подивився в темряву:

— А звідки вони прийшли?

— З пекла, — відповів лорд Рал.

Фрідріх розкрив рот від подиву:

— З пекла? Ви думаєте, це можливо?

— Пояснення тільки одне, — тихо промовив лорд Рал, але голос його був страшний від жахливого знання. — Гончі серця — це стражники пекла, собаки Володаря. Тут вони тільки тому, що в завісі між життям і смертю зроблений пролом.