Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

5

Коза Бетті уважно дивилася на них з свого загону, переляканим беканням виражаючи невдоволення з приводу вторгнення в її володіння.

Дженнсен набрала соломи з притулку Бетті і віднесла в бік, для незнайомця. Потім ласкаво почухала за вухами стривожену козу, поплескала по коричневій хвилястій вовні на круглих боках і дала півморквинки. Бетті змінила переляк на бурхливу радість і заходилася махати коротким хвостом, що стирчав вгору. Себастян зняв плащ і заплічний мішок, але не розлучився з поясом, на якому кріпилася його нова зброя. Потім він відстебнув з-під заплічників згорнутий спальник і розстелив його на солом'яній підстилці. Незважаючи на наполегливі вмовляння Дженнсен, що стала на коліна біля входу в печеру і готувала поглиблення для багаття, мандрівник не лягав.

Він взявся допомагати їй з розведенням вогню, і вона в світлі з вікна — будиночок знаходився зовсім поруч, на іншій стороні галявини — побачила, як струмує по його обличчю піт. Себастян невпинно зістругував ножем гілку, і перед ним вже утворилася пишна купа стружок. Потім кілька разів ударив залізом по кременю, вибиваючи іскри на підготовлену купку. Потім прикрив їх руками і легенько подмухав на повільно зростаюче полум'я, а потім переніс запалені стружки під масу для розпалювання. Вогонь з тріском побіг по сухих дровах. Від гілок, які зайнялися заструменів приємний аромат.

Дженнсен збиралася збігати в будинок і принести трохи гарячих вуглин, але Себастян розпалив багаття перш, ніж вона запропонувала зробити це. По тому, як він тремтів, дівчина могла уявити, наскільки йому хочеться тепла. З будинку доносився запах смаженої риби, і коли час від часу стихав вітер, Дженнсен розрізняла шкварчання масла на сковороді.

Курчата відсахнулися від яскравого полум'я в глиб печери, зачаїлися в тіні. Бетті стояла з нагостреними вухами, сподіваючись, що їй дадуть ще морквину, і раз у раз помахувала хвостом.

Колись у далекому минулому печера утворилася через те, що шматок скелі відколовся і випав, подібно розхитаному гігантському зубу, і встромився в нижню частину схилу, а на його попередньому місці залишилося сухе гніздо. Тепер біля підніжжя скелі навколо валуна, шо скотився, густо виросли дерева. Печера йшла углиб всього на двадцять футів, але скеля над входом захищала від негоди, немов навіс, і всередині завжди було сухо. Дженнсен була високого зросту, але стеля печери дозволяла їй стояти прямо, тільки подекуди доводилося нахилятися. Оскільки Себастян був лише трохи вище її, їжачок його волосся, яке здавалися янтарно-помаранчевим при світлі багаття, також не зачіпав стелі. Коли мандрівник пішов за складеними в глибині сухими дровами, курчата заквоктали, але швидко заспокоїлися.

Дженнсен присіла навпочіпки біля багаття, спиною до дощу, і простягнула руки до потріскуючого вогню.

Себастян зробив теж саме по іншу сторону. Після дня, проведеного в холоді і вогкості, тепло багаття здавалося розкішшю. Дженнсен добре знала, що рано чи пізно зима нагряне з усією люттю. І зараз вже на вулиці було холодно і незатишно, але буде ще гірше.

Дівчина намагалася не думати про те, що доведеться покинути будинок. Вже в той момент, коли вона побачила записку, вона знала, що майбутнього не уникнути.

— Ви голодні? — Запитала вона.

— Вмираю з голоду, — сказав Себастян, передчуваючи рибу на вечерю з не меншим нетерпінням, ніж Бетті — морквину.

Та й у Дженнсен від запаху риби забурчало в животі.

— Це добре. Мама завжди каже, що коли у хворого з'являється апетит, справи йдуть на поправку.

— Через день-другий я буду в повному порядку.

— Так, відпочинок піде вам на користь. Ми ніколи і нікого ще не залишали тут. Але зрозумійте, нам треба вжити заходів обережності.

По очах Себастяна вона побачила, що той нічого не зрозумів. Тим не менше він знизав плечима, визнаючи її розсудливість.

Дженнсен дістала з піхов свій ніж. Він не йшов ні в яке порівняння з витонченою зброєю загиблого солдата.

У ножа Дженнсен була проста ручка, зроблена з оленячого рогу, і тонке лезо, вигострене, як бритва. Дівчина швидко зробила невеликий надріз на внутрішній стороні свого лівого передпліччя. Себастян, насупившись, запротестував, але вона суворо глянула на нього, і він застиг на місці, зі зростаючим інтересом спостерігаючи, як Дженнсен витирає обома сторонами леза червоні краплі крові, щосочаться з рани. З викликом і рішучістю вона подивилася гостеві в очі, а потім повернулася до нього спиною і пройшла до виходу печери, туди, де дощ зволожив землю.

Опустившись навпочіпки і відчуваючи на собі погляд Себастяна, Дженнсен накреслила намоченим в крові ножем велике коло, потім чотирма швидкими рухами намалювала квадрат, кути якого стосувалися кола. І майже не перериваючи лінії, зобразила менший круг, вписаний в квадрат.

Малюючи фігуру, вона тихо бурмотіла молитви, просячи добрих духів допомогти рухам її руки. Схоже, вона все робила правильно. Себастян міг почути її голос, але навряд чи розрізняв слова.

Раптом їй спало на думку, що все це нагадує голоси, які їй іноді ввижалися. А коли вона креслила зовнішнє коло, то почула голос, якийпошепки кликав її на ім'я.

Після молитви вона відкрила очі і намалювала восьмикінечну зірку, промені якої пронизували обидва кола і квадрат. Вважалося, що промені являють собою дар Творця, тому, малюючи восьмикінечну зірку, Дженнсен завжди нашіптувала молитву, яка звучала в подяку за дари.

Коли вона закінчила обряд і підняла очі, перед нею стояла мати, яка ніби виникла з тіні або матеріалізувалася з малюнка. У світлі полум'я мати була схожа на образ духу неземної краси.

— Молода людина, ви знаєте, що означають ці малюнки? — Запитала вона ледве чутним голосом.

Себастян невідривно дивився на неї, як зазвичай дивилися всі, хто вперше її бачив. Потім він заперечливо похитав головою.

— Це називається Оберіг Милосердя. Ці фігури малювали тисячу років люди, наділені магічним даром, — кажуть з моменту створення світу. Зовнішнє коло означає початок вічного існування підземного світу — світу Володаря мертвих. Внутрішне коло — продовження світу живих. Квадрат являє собою розділяючу обидва світи завісу смерті. Час від часу він торкається обох сутностей. Зірка — дарована Творцем магія, що простягається крізь життя і перетинає світ мертвих.

Багаття потріскувало і сичало, мати Дженнсен височіла над ним, наче якась примарна фігура. Себастян мовчав.

— Моя дочка намалювала Оберіг Милосердя, щоб охороняти вас і ваш сон сьогодні вночі. Є ще один Оберіг Милосердя — перед дверима в будинок.

На якийсь час повисло мовчання, а потім вона продовжувала:

— З вашої сторони було б дуже нерозумно перетинати знаки без нашої згоди.

— Я зрозумів, пані Даггет.

При світлі багаття лице гостя залишалося незворушним. Потім голубі очі повернулись у бік Дженнсен, слабка посмішка торкнула губи, хоча виразу обличчя залишалося серйозним.

— Ви дивна дівчина, Дженнсен Даггет. Повна загадок… Сьогодні я буду спати в безпеці.

— От і добре, — сказала мати, — крім вечері, я принесла трави, які допоможуть вам заснути.

Тримаючи в одній руці миску, повну смаженої риби, іншою рукою вона взяла Дженнсен за лікоть, підвела до багаття і посадила поруч з собою, напротии Себастяна. Судячи з серйозного виразу його обличчя, жінки досягли своєї мети.

Мати глянула на Дженнсен і посміхнулася їй так, щоб гість не бачив. Дженнсен все зробила вірно.

Простягнувши Себастяну миску з рибою, мати сказала:

— Я хочу подякувати вам, молодий чоловік, за те, що ви зробили сьогодні для Дженнсен.

— Мене звуть Себастян, з вашого дозволу.

— Так, Дженнсен мені говорила.

— Я допоміг із задоволенням. Насправді це була допомога і мені самому. Мені б зовсім не хотілося, щоб за мною полювали д'харіанські солдати.

— Візьміть ось цей шматок зверху. Він з травами, які допоможуть вам заснути, — зауважила мати.

Себастян проткнув ножем зазначений шматок. Дженнсен взялася за інший, попередньо витерши лезо ножа об спідницю.

— Дженнсен сказала мені, ви не з Д'хари. — Гість поглянув на господиню:

— Вірно.

— Мені, чесно кажучи, важко в це повірити. Кордони Д'хари непрохідні. За все моє життя ніхто не зміг подолати їх. Як же вам вдалося?

Зубами Себастян зняв з ножа шматок риби. Щоб остудити, поганяв повітря між зубами. Прожувавши рибу, змахнув лезом ножа:

— Скільки часу ви знаходитесь тут, в глибокому лісі? Без людей, без новин… Дуже давно, я вважаю. Тоді ясно, чому ви не знаєте, що з деяких пір бар'єр зник.

Мати з дочкою сприйняли цю приголомшливу новину, в яку важко було повірити, мовчки. І так само мовчки почали уявляти можливості, які відкривалися в зв'язку з цим перед ними.

Вперше за все життя втеча стала здаватися Дженнсен реальною. Нездійсненна мрія всього їхнього життя раптом виявилася на відстані однієї подорожі. Раніше вони мандрували, щоб сховатися. Тепер, здавалося, в цих мандрах, нарешті, буде поставлена крапка.

— Себастян, — сказала мати. — Чому ви допомогли сьогодні Дженнсен?

— Я люблю допомагати людям. Їй потрібна була допомога. Я зрозумів, наскільки вона налякана, хоча солдат і був мертвий. — Мандрівник посміхнувся Дженнсен. — Вона дуже мила. Я хотів їй допомогти. А крім того, — додав він, — я не дуже жалую д'харіанських солдатів.

Господиня жестом вказала на миску з рибою. Піднявши миску, гість підчепив ножем ще один шматок.

— Пані Даггет, так я дуже скоро засну. Чому б вам просто не сказати, що у вас на думці?

— За нами полюють д'харіанські солдати.

— Чому?

— Ця історія зайняла б цілу ніч. В залежності від того, чим ця ніч закінчиться, ви зможете, ймовірно, почути суть, але зараз важливе одне: нас переслідують. І більше Дженнсен, ніж мене. Якщо солдати зловлять нас, вона буде убита.

Уста господині вимовили останню фразу легко і просто.

Однак Себастян подумав, що тепер вбити Дженнсен буде зовсім не просто. І тому, хто спробує, нагородою стане смерть. Він глянув на дівчину:

— Мені б це навряд чи припало до смаку.

— Ну, значить, у всіх нас смаки збігаються, — тихо промовила мати.

— Ось чому ви такі дружні, і у вас завжди при собі ножі…

— Саме, — сказала мати.

— Я не зовсім розумію… — Себастян знову глянув на Дженнсен. — Ви побоюєтеся, що солдати знайдуть вас. Але д'харіанські солдати — не така вже й рідкість. Я бачив, як ви були сьогодні налякані. Чому саме цей солдат налякав вас так сильно?

Дженнсен поклала в багаття товсту гілку, радіючи з того, що розмову веде мати. Бетті забекала, вимагаючи морквини або хоча б трішки уваги. Курки буркотливо квоктали через світло й голоси.

— Дженнсен, — сказала мати. — Покажи Себастяну папірець, який ти знайшла у загиблого солдата.

Приголомшена Дженнсен дочекалася, поки мати не подивилася в її бік. Вони обмінялися поглядами, і дочка зрозуміла, що мати має намір використати шанс, але для цього треба розповісти мандрівникові хоч що-небудь.

Тоді дівчина витягла зім'ятий аркуш паперу з кишені і простягнула його Себастяну:

— Я знайшла його у д'харіанського солдата. — У неї перехопило подих від спогаду про моторошного мерця. — Буквально за секунду перед тим, як ви з'явилися.

Себастян розгорнув листок, розправивши його між великим і вказівним пальцями, насторожено глянув на обох жінок. Потім повернув папір до вогню, щоб розгледіти написані на ній слова.

— Дженнсен Лінді, — сказав він, прочитавши записку. — Я не зрозумів. Хто така Дженнсен Лінді?

— Я, — сказала Дженнсен. — Принаймні, якийсь час була.

— Якийсь час? Не розумію.

— Так мене звали, — пояснила Дженнсен. — Цим ім'ям я користувалася кілька років тому, коли ми жили далеко на півночі. Ми часто переїжджали, щоб нас не могли схопити. І кожен раз міняємо імена, щоб складніше було напасти на наш слід.

— Значить… Даггет теж не справжнє ім'я?

— Ні.

— Ну і яке ж тоді ваше справжнє прізвище?

— А це історія на всю наступну ніч. — По тону матері було зрозуміло, що вона не має наміру обговорювати цю тему. — Зараз має значення одне: у солдата сьогодні був цей папірець. І нічого не може бути гірше.

— Але ви ж сказали, що більше не використовуєте це ім'я. Тут ви під ім'ям Даггет. Ніхто тут не знає ніякої Лінді.

Мати нахилилася до Себастяна. Дженнсен знала, що вона дивиться на нього так, що той відразу відчує себе незатишно. Мати вміла змушувати людей нервувати, коли дивилася на них напруженим, пронизливим поглядом.

— Так, ми користувалися цим ім'ям там, далеко на півночі, але у солдата було записано саме воно, і він перебував тут, всього в декількох метрах від нашого будинку. Це означає, що якимось чином він пов'язав старе ім'я з нами, з двома жінками, захованими в горах, у віддаленому від людей місці. Якось він це зв'язав… Хоча точніше буде сказати — не він, а людина, яка полює за нами. Той чоловік знайшов цей зв'язок і послав солдата за нами. І тепер вони шукають нас тут.

Себастян витримав її погляд і, подумавши, глибоко зітхнув:

— Я розумію, що ви маєте на увазі. — Він знову почав жувати шматок риби, знятий з кінчика ножа.

— Крім цього мертвого солдата повинні бути й інші, — сказала мати. — Поховавши його, ви виграли для нас час. Вони не знають, що з ним трапилася біда. Нам дуже пощастило. Ми все ще на крок випереджаємо їх. І повинні використати цю перевагу, щоб зникнути перш, ніж вони затягнуть зашморг. Нам доведеться йти вранці.

— Ви впевнені? — Гість обвів навколо ножем. — Ви тут непогано сховалися. Живете в ізоляції, в укритті… Я б ніколи вас не знайшов, якби не зустрів Дженнсен поруч з мертвим солдатом. Як вони зможуть вас знайти? У вас будинок, місце тут гарне.

— Живемо — це єдине, що має значення з усього вами сказаного. Я знаю людину, яка вистежує нас. Він не заспокоїться. Якщо ми залишимося тут, рано чи пізно він нас знайде. Ми повинні тікати, поки це можливо.

Мати витягнула з-за пояса ніж мертвого солдата, який віддала їй Дженнсен. Як і раніше не виймаючи його з піхов, вона покрутила його, показуючи Себастяну.

— Ця буква «Р» на рукоятці означає «Дім Рала». Нашого переслідувача. Таку чудову зброю він би не дав звичайному солдатові. Я не хочу користуватися ножем, який був подарунком від лиходія.

Себастян глянув на ножа, але не взяв його. Він подивився на жінок так, що у Дженнсен все похололо всередині. Погляд мандрівника палав безжальною рішучістю.

— Там, звідки я родом, є одне повір'я… Якщо ти використовуєш щось, що належить твоєму ворогові або отримане від нього, це — найкраща зброя проти нього.

Дженнсен ніколи не чула про таке повір'я.

Мати не поворухнулася. Ніж все ще лежав у її руці.

— Я не…

— Ви самі вибираєте зброю проти нього. Чи ви вирішили за краще бути жертвою?

— Що ви хочете сказати?

— Чому ви не вб'єте його?

Дженнсен в подиві відкрила рот. Мати ж, здавалося, не була так сильно здивована.

— Ми не можемо, — сказала вона переконано. — Він — могутній чоловік. Його охороняє незліченне число людей, від простого солдата до людей, що володіють магією. А ми просто дві звичайні жінки.

Себастяна не зворушили її жалісливі слова.

— Він не зупиниться, поки вас не вб'є. — Мандрівник змахнув запискою, спостерігаючи, як жінка не зводить з неї очей. — Ось доказ. Він ніколи не зупиниться. Чому ви не вб'єте його перш, ніж він вб'є вас і вашу дочку? Або ваш вибір — стати черговим трупом, який увійде в його колекцію?

— А як ви пропонуєте нам вбити лорда Рала? — З запалом спитала мати.

Себастян вивудив з миски ще один шматок риби.

— Для початку слід залишити у себе цей ніж. Він набагато краще того, що є у вас. Використовуйте річ, що належить противнику, щоб боротися з ним. Те, що ви, проявляючи слабкість, не хочете взяти зброю собі, лише на руку йому.

Мати сиділа нерухомо, немов закам'яніла. Дженнсен ніколи не чула, щоб хтось говорив подібне. Мова Себастяна зробила на неї такий вплив, що змусила її зовсім по-іншому подивитися на давно відомі речі.

— Я повинна визнати, що у ваших словах є резон, — сказала мати. Голос її пом'якшав, в ньому вчувалася біль і, схоже, жаль. — Ви відкрили мені очі. У всякому разі, до деякої міри. Я не згодна, що ми повинні намагатися вбити його, бо занадто добре його знаю. Така спроба буде рівносильна самогубству або закінчиться тим, що його мета буде досягнута. Однак я залишу ніж у себе і скористаюся ним, щоб захистити себе і доньку. Спасибі вам, Себастян, за те, що говорили без натяків і не образилися на те, що я не хотіла спочатку слухати вас.

— Я радий, що ви залишаєте у себе ножа. — Себастян зубами стягнув зі свого ножа черговий шматок риби. — Сподіваюся, він вам допоможе. — Тильною стороною долоні гість обтер піт з чола. — Якщо заради порятунку ви не хочете вбити його, то що тоді збираєтесь робити? Як і раніше ховатися від супротивника?

— Ви сказали, що бар'єр знято. Тому я маю намір взагалі зникнути з Д'хари. Ми спробуємо влаштуватися в іншій країні, де Даркен Рал вже не зможе нас переслідувати.

— Даркен?.. — Себастян глянув на неї, втикаючи ніж в новий шматок риби. — Даркен Рал мертвий.

Дженнсен, яка все життя рятувалося втечею від цієї людини і незліченну кількість разів прокидалася серед кошмарів, в яких її переслідували блакитні очі, що спостерігають за нею з кожного кута (а то й стрибаючі на неї, і немає порятунку, тому що ноги у сні ніби не твої, і не утекти, і не сховатися, і не захиститися!), ніби громом вразило. Раніше вона кожен день жила з думкою, що саме сьогодні — той день, коли, нарешті, її спіймають. Вона уявляла це тисячу разів, а потім ще тисячу разів уявляла, яким жахливим тортурам він її піддасть. І не було дня, щоб вона не молилася милостивим духам, щоб вони звільнили її від переслідувача і його безжальних невблаганних поплічників…

Тільки зараз вона зрозуміла, що вважала цю людину майже безсмертною. Як безсмертне саме зло…

— Даркен Рал мертвий? Цього не може бути, — вимовила Дженнсен, і сльози хлинули з її очей.

Її переповнило дике — до кольок в серці! — Відчуття, що збулися, нарешті, надії… І в той же час нез'ясовне жахливе передчуття біди.

Себастян кивнув:

— Це точно. Вже близько двох років, як я чув.

— Тоді значить… значить… — Дженнсен ніяк не могла висловити словами надію, яка з'явилася у неї, — значить, він більше нам не загрожує? — Вона помовчала, збираючись з думками. — Але, якщо Даркен Рал мертвий…

— Тепер лордом Ралом став син Даркена, — сказав Себастян.

— Його син? — Дженнсен відчула, як надії її руйнуються під натиском похмурої загрозливої сили.

— Лорд Рал нас переслідує, — сказала мати, її голос звучав сильно, спокійно і безстрашно. Було ясно, що вона не піддалася несамовитій надії. — Лорд Рал — він і є лорд Рал. Він є і був завжди. І буде завжди.

«Мама права, — подумала Дженнсен. — Лорд Рал буде завжди. Він безсмертний, як саме зло».

— Його звуть Річард, — сказав Себастян. — Він тепер лорд Рал.

Річард Рал… Що ж, Дженнсен знала тепер нове ім'я свого переслідувача.

І раптово всю її істоту заполонила моторошна думка. Адже раніше голос говорив: «Здавайся!» І вимовляв її ім'я і ці іноземні, химерні слова, яких вона не розуміла. Тепер же він вимагав, щоб вона віддала свою плоть, свою волю. І якщо це був голос переслідувача, як казала мати, тоді новий лорд Рал повинен бути навіть більш могутнім, ніж той лиходій, його батько. Промайнула на мить надія врятуватися стрімголов помчала геть, залишивши після себе нескінченний похмурий відчай.

— Цей чоловік… Річард Рал… — мати намагалася розібратися у всіх приголомшливих вістях, — він отримав владу… він став лордом у спадок? Коли помер його батько, так?

Себастян нахилився вперед, несподівано в його блакитних очах спалахнула глибоко затаєна лють.

— Річард Рал захопив владу і став лордом, убивши свого батька. І якщо ви вважаєте, що він являє собою меншу загрозу, ніж його батько, то дозвольте розповісти вам все… Саме цей Річард Рал і зруйнував бар'єр.

Почувши таке, Дженнсен в замішанні сплеснула руками:

— Але ж це дає можливість тим, хто хоче втекти з Д'хари, здійснити свої бажання!

— Ні, він знищив стародавній бар'єр для того, щоб його тиранічне правління простягалося в землі, до яких не зміг дістатися його батько. — Себастян вдарив себе в груди стиснутим кулаком. — Він хоче не що-небудь, а мою рідну країну! Лорд Рал — божевільний! Йому мало влади над Д'харою. Він жадає панування над усім світом.

Мати Дженнсен відвела очі і невідривно дивилася на полум'я, глибоко засмучена.

— Я завжди думала… вірніше, сподівалася, що, якщо Даркен Рал помре, то, можливо, у нас з'явиться шанс. Але записка, яку Дженнсен знайшла сьогодні, говорить про те, що син набагато небезпечніший за батька і що я тішила себе порожніми ілюзіями. Навіть Даркен Рал ніколи не підбирався до нас так близько.

Дженнсен, перейшовши від зажеврілої було надії до повного розпачу, впала в заціпеніння і відчула себе ще більш наляканою. Але ще більше її поранив відчай, що з'явився на обличчі матері.

— Я залишу собі ніж, — повторила мати. І Дженнсен зрозуміла, як сильно та боїться нового лорда Рала і наскільки жахливо виглядає стан справ.

— Правильно, — сказав Себастян.

Тьмяне світло, що лилося з вікон будинку, відбивалося в набряклих від дощу калюжах біля входу в печеру, а дрібний дощ розсікав віддзеркалення на тисячі іскор, немов це були сльози самих добрих духів. Через день-другий скупчення калюж заледеніє. Але на морозі пересуватися буде легше, ніж під дощем.

— Себастян, — сказала Дженнсен. — Як ви вважаєте, ми можемо втекти з Д'хари? Може, нам відправитися в вашу країну, щоб це чудовисько нас не знайшло?

Себастян знизав плечима:

— Можливий варіант… Але поки це чудовисько живе, чи знайдеться де-небудь місце, до якого не зможуть дотягнутися його хижі лапи?

Мати засунула за пояс чудовий ніж і склала на колінах руки, зчепивши пальці в замок.

— Спасибі вам, Себастян, — сказала вона — Ви нам дуже допомогли. Необхідність постійно ховатися, на жаль, прирекла нас на повне невідання. Ви, принаймні, нас трохи просвітили.

— Мені шкода, що новини виявилися не дуже хороші.

— Правда є правда. Вона допомагає нам зрозуміти, що потрібно робити. — Мати посміхнулася. — Ось Дженнсен завжди була з тих, хто у всьому шукав правду. Я ніколи нічого від неї не приховувала. Вижити можна тільки за допомогою правди. Все дуже просто.

— Якщо ви не хочете спробувати його вбити, то, можливо, зможете придумати якийсь спосіб змусити нового лорда Рала втратити інтерес до Дженнсен?

Мати похитала головою:

— У цій історії дуже багато всього намішано. Ми просто не встигнемо розповісти її сьогодні. Ясно одне — він ніколи не заспокоїться і не зупиниться. Ви навіть не уявляєте, на що здатний піти лорд Рал… будь-який лорд Рал, щоб убити Дженнсен.

— Якщо справа стоїть так, то ви, мабуть, маєте рацію. Можливо, вам і справді варто втекти.

— А ви допомогли б нам… вірніше, їй… втекти з Д'хари?

Себастян перевів погляд з матері на дочку:

— Якщо зможу, спробую. Але як я сказав вже — сховатися практично неможливо. Якщо хочете коли-небудь стати вільними, ви повинні вбити його.

— Я не найманий вбивця, — сказала Дженнсен, не стільки з почуття протесту, скільки відчуваючи слабкість перед лицем грубої сили. — Я хочу жити. За своєю природою я не можу вбивати. Я буду захищатися, але не думаю, що вийде який-небудь толк, якщо я намірюсь убити кого-небудь. Просто у мене не вийде нічого путнього. Ось він — вбивця по натурі. Я ж не така.

Себастян холодно глянув на неї. На його сивому волоссі грали червоні відблиски від вогнища, створюючи блакитним очам химерне обрамлення.

— Ви б здивувалися, дізнавшись, на що здатна людина, якщо у нєї є відповідний мотив.

Мати заперечливо підняла руку, щоб припинити цю розмову. Вона була людиною діла і не звикла втрачати дорогоцінний час на непотрібну балаканину.

— Для нас найважливіше — втекти звідси. Поплічники лорда Рала занадто близько. У цьому вся справа. Судячи з цього ножа і ваших розповідей, мертвий, якого ви знайшли сьогодні, був частиною кводу.

Себастян насупився:

— Як ви сказали?

— Квод — це команда з чотирьох вбивць. Під час каральних акцій, якщо мета важкодоступна або являє собою велику цінність, вбивці працюють четвірками — звідси квод. Дженнсен і є важкодоступною ціллю, і являє собою надзвичайну цінність.

Себастян опер руку об коліно:

— Для людини, що рятується втечею і яка роками ховається в укриттях, ви здаєтеся дуже обізнаною. Ви впевнені, що з цими кводами все саме так, як ви кажете?

В очах матері танцювали вогники від багаття. Голос її звучав, як ніби здалеку:

— У молодості я жила в Народному Палаці. І в свій час бачила цих людей. Даркен Рал використовував їх для полювання на людей. Безжалісність членів кводу перевершує всі мислимі межі.

Себастян виглядав стурбованим.

— Ну, бачу, ви все це знаєте краще за мене. Тоді вранці ми заберемося геть. — Він потягнувся і позіхнув. — Ваші трави вже почали діяти, а чортова лихоманка зовсім мене виснажила. Треба гарненько виспатися сьогодні вночі. А вранці я допоможу вам вийти з Д'хари і виведу вас до дороги в Старийй світ. Якщо ви хочете, звичайно…

— Хочемо. — Мати встала. — Ви тут доїдайте рибу. — Вона пройшла мимо, з любов'ю погладивши ніжними пальцями верхівку Дженнсен. — А я піду збирати речі. Покладу те, що ми здатні понести.

— Я допоможу тобі, — сказала Дженнсен. — Тільки зроблю земляний валик навколо багаття.