Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

19

Дженнсен пробиралася крізь натовп на ринковій площі, уявляючи собі, що проходить між деревами в лісі, де вона почувала себе як вдома. Саме там їй хотілося б зараз опинитися, в тихому рідному лісі, разом з матір'ю дивитися на Бетті, яка мирно пощипувала молоді пагони… Деякі люди кидали цікаві погляди в бік Дженнсен, але вона йшла швидким кроком, не піднімаючи голови.

Їй не було діла до оточуючих — вона страшенно хвилювалася за Бетті. Ковбасниці Ірмі потрібне було козлине м'ясо. Вона безперечно хотіла купити Бетті. Бідна кізка, напевно, була налякана тим, що її забрала якась незнайома жінка. Але наскільки б Дженнсен ні була стурбована долею Бетті, бажання знайти і повернути козу було на другому плані. Перш за все треба врятувати Себастяна.

Все навколо нагадувало їй, що вона голодна. Люди готували собі на багаттях, розведених із дров, які вони явно принесли сюди з собою. На сковорідках шкварчало масло з часником і спеціями. У повітрі витав запах смаженого м'яса. Від цих апетитних запахів паморочилася голова й смоктало під ложечкою.

Але як тільки виникали думки про їжу, Дженнсен думала про Себастяна. Кожен момент зволікання з її боку міг означати для нього ще один удар батогом, ще одне поранення ножем, ще одну зламану кістку… Ще одну мить мук. Не дивно, що він прийшов сюди з тим, щоб допомогти в боротьбі проти Д'хари.

А потім ще більш жахлива думка вразила її: вона згадала Морд-Сіт. Де б не доводилося Дженнсен з матір'ю мандрувати, нікого люди не боялися так сильно, як цих Морд-Сіт. Їх здатність заподіювати біль і страждання увійшла в легенди. Говорили, що по цей бік від руки Володаря будь-яка Морд-Сіт не мала собі рівних.

Що якщо д'харіанці залучать до тортур одну з цих жінок? Нехай навіть Себастян і не володіє мистецтвом чаклунства, для них це не має значення. Людина, далека від магії, як Себастян, для будь-якої Морд-Сіт виявиться короткою кривавою розвагою…

Натовпи людей порідшав, і скоро Дженнсен досягла межі ринку. Вона підійшла до останньої крамнички, де торгував довготелесий чоловік, який продавав шкіряну упряж та вживані приналежності для возів. Весь товар був навалений на віз, за яким вже простирався відкритий безлюдний простір. Нескінченна низка людей рухалася по дорозі на південь. Вдалині було видно дороги, що відгалужувалися на південний захід і південний схід. Жодна дорога не вела на захід.

Кілька людей поглянули на Дженнсен, коли вона вирушила в ту сторону, куди хилилося сонце. Однак ніхто за нею не пішов, і Дженнсен відчула полегшення, коли зрозуміла, що залишилася одна. Перебування серед людей, як вона завжди і побоювалася, принесло тільки нещастя. Ринкова площа незабаром залишилася позаду. Дженнсен просунула руку під плащ, намацала вселяючий впевненість ніж. Він був теплим. Ніби жива істота, а не срібло зі сталлю…

Принаймні, злодій взяв тільки гроші. Якби їй дали можливість вибирати, вона й воліла б залишитися з ножем. Все своє життя вона прожила, не маючи великої кількості грошей, — адже вони з матір'ю всім забезпечували себе самі. Але ніж серед засобів до існування грав важливу роль. Людині потрібні гроші, якщо вона живе в палаці. Якщо ж ти живеш у лісі, тобі необхідний ніж, і їй ніколи в житті не доводилося мати ножа краще, ніж цей…

Дженнсен задумливо торкнулася пальцями рельєфних завитків біля літери «Р» на руків'ї. І подумала, що деяким людям ніж, мабуть, потрібен, навіть якщо вони живуть в палаці.

Вона обернулася і з полегшенням виявила, що слідом ніхто не йде. Палац здавався звідси зовсім невеликим, а люди — повільно повзаючими мурашками. Як приємно було перебувати далеко від цього місця!.. Втім, Дженнсен знала, що туди ще доведеться повернутися. Якщо вона має намір звільнити Себастяна…

Щоб хоч на час захиститися від крижаного вітру, вона пішла спиною вперед, уважно оглядаючи скелі, які височіли з усіх боків і потужну кам'яну стіну, що оточувала палац. Звідси добре було видно дорогу, по якій вони з Себастяном прибули до палацу. Через ущелину, що перетинала дорогу, був перекинутий міст. Зараз він був піднятий. Проникнути в Палац — якщо у вас немає туди запрошення — було вельми і вельми важко. Дженнсен сподівалася, що потрапити на прийом до Алтеї буде простіше. Десь там, в цьому складному комплексі палацових будівель, знаходився зараз захоплений у полон Себастян. Цікаво, чи вважає він, що його кинули напризволяще?..

Дженнсен початку пошепки промовляти молитву милостивим духам, просячи їх не позбавляти його надії. А ще краще, щоб добрі духи якимось чином дали Себастяну знак про те, що вона збирається визволити його з полону…

Змучившись йти спиною вперед, вона розвернулася. Йти відразу стало важче. Дженнсен зігнулася під сильним вітром. Але іноді він все ж кидав їй в очі пісок.

Земля навколо була абсолютно висохла, краєвид — безнадійний. То тут, то там серед крижин пробивалися плями темно-коричневого кольору, немов сюди накидали міцної чайної заварки. Рослинність попадалася рідко, і в основному це були низькорослі хирляві рослини з темними і ламкими стеблами.

На заході здіймалося зубчасте пасмо гір. Одна з вершин в центрі, схоже, була покрита снігом, але проти сонця розглянути що-небудь було важко. І зовсім неможливо було уявити відстань до неї: надто незвичною для Дженнсен була місцевість. Ясно одне — до гір йти як мінімум кілька годин. А то й кілька днів. Добре хоч, не доведеться тягнутися по снігу, як на шляху в Народний Палац!..

Була і ще одна проблема: навіть взимку людині потрібна вода. Звичайно, в болоті води буде предостатньо. Але й до болота невідомо скільки крокувати. І Дженнсен ледь чутно, пошепки, попросила духів, щоб шлях виявився якомога коротшим, нехай навіть дорога пролягає через болота. Хоча, звичайно, болота — не те місце, де б вона хотіла зараз опинитися…

І тут крізь вітер до неї долинув якийсь гуркіт. Вона обернулася і побачила далеко позаду стовп пилу. Незабаром Дженнсен розгледіла, що в її бік прямує якась візок.

Дівчина швидко оглянула місцевість навколо, намагаючись виявити містечко, де можна сховатися. Їй спало на думку, що її переслідує довготелесий чоловік з ринку. Напевно, він вирішив дочекатися, поки вона залишиться в повній самоті, і напасти на неї.

Вона кинулася бігти. Оскільки візок наближався з боку Палацу, Дженнсен рвонулася на захід, до гірської гряди. Повітря було настільки холодне, що обпалювало горло. Навколо простягалася рівна долина, і не було жодної вибоїни, де можна сховатися. Дженнсен зосередила увагу на горах попереду і продовжувала мчати до них, напружуючи всі свої сили, хоча вже розуміла, що гори знаходяться занадто далеко…

І зупинилася.

До чого ж нерозумно вона себе веде! Адже коней все одно не обженеш…

Дженнсен зігнулася, спершись руками на коліна, намагаючись вирівняти подих і спостерігаючи, як наближається візок. Якщо хтось вирішив напасти на неї, то бігти, вибиваючись із сил, просто нерозумно.

А може, за нею взагалі не женуться… Може, хтось повертається додому і знати не знає, що вона крокує попереду. Адже вона помітила візок тільки по шуму та піднятій пилюці.

Але тут Дженнсен пронизала думка, від якої вона похолола: а раптом за нею скаче якась Морд-Сіт, яка тортурами встигла добитися визнання від Себастяна?.. Можливо, зазнаючи нестерпних мук, він уже видав ім'я своєї супутниці. Адже він все знав про неї. Він знав, що Даркен Рал — її батько. Він знав, що Річард Рал — її звідний брат. Він знав, що вона збирається йти до чаклунки за допомогою.

Може, вони пообіцяли йому, що припинять тортури, якщо Себастян видасть її… Може, візок, що мчить позаду, повний д'харіанських солдатів, які готуються схопити її… Може, кошмар тільки повинен початися… Може, прийшов день, якого вона боялася все своє життя…

Вона боялася навіть подумати про те, що буде, якщо хтось почне методично з хрускотом ламати їй кістки.

Пекучі сльози виступили на очах, і Дженнсен засунула руку під плащ, перевіряючи, як виходить з піхов ніж. Вона злегка висунула його, потім засунула назад, почувши вселяюче впевненість металеве клацання, коли ніж повернувся в піхви. І пішла вперед, очікуючи, коли ж її нажене візок.

Хвилини повзли повільно. Дівчина з усіх сил намагалася тримати себе в руках і подумки згадувала уроки матері по поводженню з ножем. Дженнсен перебувала на самоті, але не була безпорадною. Вона знала, що треба робити.

Звичайно, якщо у візку занадто багато людей, то її вже ніщо не врятує. Адже в рідному домі ці люди схопили її, і якби не поміч Себастяна…

Коли вона знову обернулася, візок вже мчав просто на неї. Дженнсен трохи розставила ноги і прочинила поли плаща, щоб зуміти швидко вихопити ніж. Несподівана атака може стати її союзником, єдиним з тих, кого вона зараз може закликати під свої знамена…

Віз під'їхав ближче. У ньому знаходився великий світловолосий чоловік.

Він осадив коней, дрібні камені бризками розлетілися з-під коліс, піднялася пилюка. А коли пил вляглася, Дженнсен розгледіла збентежену криву посмішку. Це був той чоловік з ринку, що торгував поряд з Ірмою і дав Дженнсен випити вина. Він був один.

Не впевнена в його намірах, Дженнсен заговорила різким тоном, як і раніше тримаючи руку напоготові.

— Що ви тут робите?

Він все ще посміхався.

— Я приїхав сюди, щоб відвезти вас.

— А де ж ваші брати?

— Вони залишилися там, на ринку.

Дженнсен йому не повірила. У нього не могло бути причини відвозити її куди б то не було.

— Дякую, але, думаю, вам краще повернутися. — Вона знову рушила в дорогу.

За спиною почувся глухий стук: чоловік зістрибнув з воза. Дженнсен тут же повернулася до нього обличчям.

— Послухайте… — він зам'явся. — Я ніколи не зможу почуватися спокійно…

— Чому?

— Я ніколи не пробачу собі, що дозволив вам відправитися на вірну смерть. А без їжі і води так воно і буде… Ви сказали, що існують такі речі, які робити необхідно, інакше жити взагалі не варто. У мене не буде миру в душі, якщо ви вирушите на вірну смерть. — Його наполегливість змінилася нерішучістю, і він продовжував майже благально: — Залізайте в візок, я відвезу вас.

— А як же ваші брати? Адже ви не погоджувалися дати мені коня, тому що вам треба було повертатися додому.

Він засунув великі пальці за пояс:

— Знаєте, ми сьогодні заробили кругленьку суму. Джо і Клейтон вирішили трохи розважитися там, біля Палацу. А все тому, що Ірма продавала свої ковбаски поруч з нами. — Він знизав плечима. — Вона допомогла нам добре заробити, і це дає мені можливість допомогти вам. Адже вона забрала ваших коней і припаси. Думаю, підвезти вас — це найменше, чим я можу допомогти. Ну, як би злегка відшкодувати ваші втрати… Всього-навсього відвезу вас. Це ж не ризикувати життям або що-небудь в цьому роді. Просто трохи допоможу, як намагаюся допомагати всім, хто цього потребує.

Звичайно, Дженнсен потрібна була допомога, але вона дуже боялася довіритися незнайомій людині.

— Мене звати Том, — сказав він, ніби прочитавши її думки. — Я буду вдячний, якщо ви дозволите мені допомогти вам.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… ви ж сказали… Існують речі, які потрібно робити, навіть якщо буде ризик для життя… щоб у житті було більше сенсу. — Він крадькома глянув на руді кучері під її капюшоном, а потім додав урочистим тоном. — Таким чином, я висловлю вам… вдячність, якщо зроблю щось в цьому роді.

Вона відвела погляд першій:

— Мене звати Дженнсен. Але я не…

— Тоді поїхали! У мене є трохи вина…

— Я не люблю вино. Від нього хочеться пити. Він знизав плечима:

— Є і вода, скільки хочете. А ще я захопив з собою пиріг з м'ясом. Присягаюся, він ще теплий, якщо ви візьметеся за нього просто зараз.

Дженнсен вивчаюче дивилася в його очі, блакитні, як у її батька-виродка. Однак в очах цієї людини була простодушна щирість. І його посмішка була сором'язливою, а зовсім не нахабною.

— Невже у вас немає дружини, до якої треба повертатися?

На цей раз Том почервонів, спустив очі і втупився в землю:

— Ні, пані. Я не одружений. Я багато роз'їжджаю і не можу уявити, щоб якась жінка погодилася на таке життя. Крім того, постійні роз'їзди не дають мені можливості завести знайомство достатньо довге, щоб почати думати про одруження. Коли-небудь, звичайно, я постараюся знайти жінку, яка захоче розділити зі мною життя, таку жінку, яка змусить мене посміхатися, таку, якій я буду до вподоби.

Дженнсен була здивована тим, що питання викликало в нього таке почуття сорому. По-видимому, сміливо заговоривши з нею, він подолав природну боязкість. І хоча він був по натурі людиною привітною, але, виявляється, болісно соромливий. Боязкість цієї сильної людини перед нею, самотньою дівчиною, заспокоїла Дженнсен, і її страх пропав.

— Якщо це не заподіє шкоди вашим справам і заробітку…

— Не заподіє, — перебив він. — Анітрохи! — Він махнув рукою в бік ринкової площі. — Ми сьогодні отримали гарний прибуток і можемо дозволити собі трохи відпочити. Мої брати не заперечували. Ми багато роз'їжджаємо і купуємо всякі товари, які трапляються… якщо ціна вигідна… не тільки вино, але й килими, а навесні — курчат, а потім перепродуємо. І для братів трохи відпочити від усього цього буде тільки на користь.

Дженнсен кивнула:

— Мабуть, я скористаюся вашою допомогою, Том.

Він відразу посерйознішав:

— Звичайно! Адже на карту поставлено життя людини. — Том виліз на повозку і простягнув руку. — Обережніше, пані!

Вона вхопилася за цю величезну лапу і поставила ногу на залізну сходинку:

— Мене звати Дженнсен, Том.

— Так, ви вже говорили, пані. — Він дбайливо посадив її на сидінні, витягнув звідкись кілька ковдр і несміливо поклав їй на коліна.

Дженнсен розправила ковдри і з вдячністю посміхнулася, відчувши, як відразу стало тепліше. Том тут же витягнув з воза згорток, посміхнувся своєю збентеженою кривою усмішкою і вручив Дженнсен загорнутий в білу ганчірку пиріг. Пиріг і справді все ще був теплим. Слідом з'явився шкіряний бурдюк з водою.

— Якщо хочете, можете сісти ззаду. Я взяв із собою купу ковдр, щоб ви не змерзли. Ззаду вам буде зручніше, ніж на дерев'яному сидінні.

— Мені поки і тут добре, — не погодилася Дженнсен. — Коли я поверну свої речі та гроші, я заплачу вам. Том узявся за віжки:

— Так, якщо ви так хочете. Але я зовсім не наполягаю.

— Так, я так хочу, — сказала Дженнсен, і візок, гойднувшись, рушив в дорогу.

Незабаром Том повернув на північ.

До Дженнсен тут же повернулися всі її підозри:

— Що ви робите? Куди я, по-вашому, прямую?

Він подивився на неї з чималим здивуванням:

— Ви ж казали, що хочете дістатися до будинку Алтеї, чи не так?

— Так, але мені говорили, треба рухатися на захід… — І Дженнсен пояснила, як збиралася йти.

— Ага, — сказав він, вислухавши. — Так теж можна, але ви витратите цілий зайвий день.

— Навіщо ж тоді ця жінка розповідала мені про дорогу, яка займе більше часу?

— Напевно, тому що саме таким шляхом ходять до Алтеї ті, хто не поспішає.

— А навіщо вони ходять шляхом, який займає більше часу?

— Люди ходять так, тому що бояться болота. Довгий шлях теж приведе вас до будинку Алтеї, і не треба буде забиратися в трясовину. Ймовірно, це був єдиний шлях, відомий тій жінці. Але так буде швидше.

Дженнсен довелося вхопитися за поручні, щоб утриматися, так як напівпорожню повозку, призначену для перевезення важких вантажів, сильно підкидало на вибоїнах. Том виявився правий: на дерев'яному сидінні було занадто жорстко.

— А хіба мені не слід боятися болота? — Нарешті запитала вона.

— Гадаю, слід.

— Тоді чому ж ми повинні їхати цим шляхом? Том кинув швидкий погляд на її волосся:

— Ви сказали, що на карту поставлене людське життя. — В його голосі не залишилося й сліду колишньої боязкості. — Ця дорога займе набагато менше часу, ми зріжемо гак. Проблема лише в тому, що на шляху буде болото.

— А хіба подолання болота не займе більше часу?

— Повірте мені, ви виграєте цілий день. Тобто в обидва кінці збережете два дні.

Дженнсен не любила болота. Вірніше, вона не любила тварюк, які жили в болотах.

— Це набагато небезпечніше?

— Ви б не вирушили в дорогу без припасів, якщо б це не було справою життя або смерті. Раз ви готові були ризикнути своїм життям, значить, хотіли виграти побільше часу. Звичайно, я можу відвезти вас і більш безпечним шляхом. Вирішуйте самі, але це буде на два дні довше.

— Так, ви праві. — Від лежачого на колінах Дженнсен пирога з м'ясом віяло затишною теплотою. Як було приємно взяти його в руки!.. Напевно, цей Том турботливий чоловік, раз захопив із собою пиріг. — Спасибі вам, Томе! Ви подумали навіть про те, як витратити менше часу. Він знову глянув на неї:

— Чиє життя в небезпеці?

— Одного мого знайомого.

— Мабуть, він — добрий знайомий.

— Так… Якби не він, мене б вже не було в живих.

Том промовчав.

Фургон котився вбік від темної смуги гір, що виднілася вдалині. Дженнсен з тривогою міркувала про те, що може опинитися в болоті. Але ще сильніше вона турбувалася про Себастяна. Що з ним буде, якщо вона не отримає допомогу від Алтеї якомога швидше?

— Довго це? — Запитала вона. — Довго нам добиратися до болота?

Супутник зніяковіло подивився на неї:

— Пробачте, Дженнсен, але точно я не знаю. Я ніколи раніше не бував у Алтеї.

— Ну, хоча б приблизно…

— Думаю, дорога не займе більше одного дня туди і одного дня назад, але це тільки мої припущення. Ну і той час, що ви пробудете там, у алтеї. — Він знову зніяковів. — Я привезу вас до самого її будинку.

Дженнсен раптом спало на думку, що буде краще, якщо Том не дізнається, хто вона така і що їй треба від чаклунки. Інакше бажання допомогти зникне у нього в одну мить.

Але причина, чому йому не варто йти до Алтеї, повинна бути дуже обгрунтованою, інакше у нього можуть з'явитися підозри.

Вона похитала головою:

— Я думаю, буде краще, якщо ви залишитеся з кіньми. Якщо ви будете їхати всю ніч, вам знадобиться відпочинок, щоб бути готовим вирушити назад, коли я повернуся. Це збереже нам час.

Подумавши над її словами, він кивнув:

— У цьому є сенс. Але все ж я міг би…

— Ні. Я дуже вам вдячна за все, що ви для мене робите, але я не можу вам дозволити ризикувати своїм життям, як ризикую я. Найкраща допомога буде, якщо ви будете готові відправитися назад, як тільки я повернуся.

Вітер тріпав світле волосся супутника, поки він обмірковував її слова.

— Добре, — сказав він нарешті. — Я радий допомогти хоча б у цьому. А куди ви направитеся від Алтеї?

— Знову до палацу, — сказала Дженнсен.

— Тоді, якщо удача нас не покине, я привезу вас до Палацу післязавтра.

Для Себастяна це означало три дні катувань. Втім, вона не знала, чи є у нього ці три дні. Або три години. Або навіть три хвилини.

Однак, оскільки існував хоч якийсь шанс, що він все ще живий, то вона повинна відправитися через болото.

Незважаючи на побоювання з приводу майбутньої справи, Дженнсен віддала належне пирогу, який виявився надзвичайно смачним. Звичайно, вона була настільки голодна, що для неї зараз здалася б смачною навіть болотна твань.

— Місяць з'явиться досить скоро після заходу, — сказав Том. — Значить, буде добре видно, і я зможу їхати і вночі. Ззаду повно ковдр. Коли стемніє, переберіться туди і гарненько виспіться перед завтрашнім днем. Вранці я теж зможу поспати, поки ви сходите до Алтеї. А коли повернетеся, я знову зможу їхати всю ніч і доставлю вас прямо до Палацу. Сподіваюся, що таким чином ми виграємо багато часу.

Дженнсен сиділа, погойдуючись у такт з рухом воза, поруч з людиною, яку зустріла зовсім недавно і який поспішав допомогти тому, кого навіть не знав.

— Спасибі вам, Том. Ви — добра людина.

Він посміхнувся:

— Моя мама завжди так казала.

Коли вона відкусила ще шматок пирога, він додав:

— Я сподіваюся, що лорд Рал думає так само. Ви скажете це йому, коли побачите його, добре?

Дженнсен не знала, що він має на увазі, але перепитати побоялася. Роздумуючи над відповіддю, вона продовжувала жувати: повний рот служив виправданням її мовчання. Ляпнув невпопад, можна запросто накликати на себе біду. Життя Себастяна — занадто велика ставка. Зрештою Дженнсен зважилася посміхнутися і підіграти. І, проковтнувши шматок, сказала:

— Звичайно.

З легкої, але гордої посмішки, від якої підвелися куточки рота Тома, вона зрозуміла, що її відповідь виявилася вдалою.