Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

20

Раптово очам стало боляче. Дженнсен закрилася рукою від яскравого світла і відчула, як Том ворушить ковдри, що лежать поруч з нею. Вона потягнулася і позіхнула, а потім, зрозумівши, нарешті, чому лежить у візку і де вони знаходяться, сіла і озирнулась.

Фургон стояв біля самого краю порослого травою лугу. Позаду височіла прямовисна скеля сірого кольору, в тріщинах і щілинах якої росли стійкі невисокі криві кущі, які майже стелилися по її поверхні. Дженнсен перевела погляд вище. Вершина скелі губилася в сірій імлі. Біля підніжжя її стелилася смуга буйної рослинності.

Том умудрився якимось чином провести візок по цих крутих горах, Двоє його великих тяглових коней все ще стояли не розпряжені і пощипували суху траву під копитами.

Попереду, за лугом, простягалася похмура місцевість, поросла розлогими деревами, оповитими батогами винограду і звисаючими лишайниками. Дивні крики, клацання, посвист виходили з-під зеленого навісу цих дерев-велетнів.

— І це в середині зими… — тільки й змогла вимовити Дженнсен.

Том діставав з воза мішки з кормом.

— Непогано було б провести тут час, — він кивнув головою в бік буйної рослинності, — якщо б те, про що розповідають люди, було неправдою. Тримаю парі, тоді напевно б знайшовся хтось, бажаючий поселитися тут. Але якщо тут і ходив хтось, то тільки в разі, якщо його затягувала сюди якась кошмарна істота.

— Ви маєте на увазі, що тут водяться чудовиська або що-небудь в цьому роді?

Том сперся на край воза, нахилившись до Дженнсен, зовсім близько.

— Дженнсен, — сказав він тихо. — Я не з тих, хто любить лякати жінок. Коли я був хлопчиськом, інші хлопці обожнювали сунути змію, яка звивалася під ніс дівчатам, просто, щоб послухати, як ті верещать. Я так ніколи не робив. Я не намагаюся вас залякати. — Він помовчав і продовжив: — Але у мене серце буде не на місці, якщо я дозволю вам піти і ви не повернетеся. Можливо, всі розмови про тутешні місця — суцільна брехня… не знаю: я тут ніколи не ходив. Я знаю одне: ніхто ніколи не ходив сюди без запрошення. Люди кажуть, не повернешся. Ви — єдина, хто з'явився в ці місця без запрошення.

Дженнсен судорожно ковтнула і кивнула, не знаючи, що відповісти. В роті було кисло.

Том відкинув назад впале на лоб пасмо:

— Я просто хотів сказати вам все, що сам про це знаю. — Він узяв мішки з кормом і пішов до коней.

Про що б не йшла мова, воно в болотах мешкає. Але Дженнсен треба туди, от і вся відповідь. У неї немає вибору. Якщо вона бажає свободи Себастяну, треба йти. Якщо вона хоче звільнитися від лорда Рала, теж треба йти.

Вона просунула руку під плащ і доторкнулася до руків'я ножа. Звичайно, Том правий, але він не знає головного: вона цілком здатна захистити себе.

І взагалі вона — Дженнсен Рал!

Дженнсен скинула з себе ковдри і вибралася з цього ліжка на колесах, ступивши, як на сходинку, на спицю заднього колеса. Том повертався, несучи бурдюк.

— Поп'єте? Це вода.

Дженнсен виявила, що їй і справді хочеться пити. Потім побачила, як Том витирає піт з чола, і тільки тут зрозуміла, що тут жарко. Схоже, жодне поважаюче себе, повне чудовиськ болото не дозволить собі покритися льодом…

Том дістав з воза згорток, розгорнув його:

— Поснідати?

Дженнсен посміхнулася, побачивши пиріг з м'ясом.

— Ви — дивно турботливий чоловік! І дуже добрий.

Він посміхнувся, вручаючи їй пиріг, і взявся розпрягати коней.

— Не забудьте, що обіцяли сказати лорду Ралу, — промовив він, не обертаючись.

Вона тут же поспішила перевести розмову в інше русло:

— Ви будете тут? Я маю на увазі, коли повернуся? Ви будете чекати мене?

Він зняв ремені з крупа коня, обернувся і уважно подивився на неї:

— Я ж дав вам слово, Дженнсен. Я не залишу вас одну.

Він вимовив це так, немов давав клятву.

Вона з вдячністю посміхнулася:

— Вам треба виспатися, Том. Адже ви їхали всю ніч.

— Я спробую.

Вона відкусила шматок пирога. Пиріг був холодним, але смачним і дуже ситним. Вона жувала і розглядала стіну зелені за лугом, а потім оцінююче глянула в похмуре небо.

— Цікаво, який зараз час доби?

— Сонце годину як піднялося, не більше, — сказав Том, перевіряючи упряж. Він махнув у бік, звідки вони приїхали. — До того, як ми потрапили в цю низину, ми котили по верху, над цим туманом і мрякою. А там було сонячно.

«Дивно, — подумала Дженнсен. — Тут напівтемрява і похмуро. І більше походить на годину до світанку. І важко повірити, що десь недалеко світить сонце…»

Покінчивши з пирогом і обтрусивши крихти з долонь, Дженнсен встала, чекаючи, коли Том зніме вуздечку з одного з коней. Тварини були великими, сірого забарвлення, з чорними гривами і хвостами. Дженнсен ніколи не бачила таких великих коней. Відстібаючи упряж, Том любовно погладжував їх, і вони, радісно помахуючи хвостами, вітали знайому ласку. Але їхні вуха були насторожені і розвернуті в бік болота.

— Мені, мабуть, пора. Не варто втрачати час. — Він тільки кивнув у відповідь.

— Спасибі вам, Томе! Раптом мені не випаде більше випадку подякувати вам… Дякую за допомогу! Небагато людей змогло б зробити те, що зробили ви.

На його обличчі знову промайнула білозуба посмішка.

— Будь-хто захотів би допомогти вам. І я радий, що це вдалося мені!

За його словами щось приховувалося, але Дженнсен не зрозуміла, що саме. Втім, її зараз турбували більш серйозні речі…

Вона повернулася у бік болота. Звідти лунали дивні крики, їм відповідало відлуння. Важко було навіть уявити, наскільки великі дерева, оскільки їх вершини губилися в тумані. Крізь серпанок виднілися ліани винограду та інші виткі рослини, що покривали стовбури дерев, немов намагалися побороти їх і повалити на землю.

Дженнсен шукала очима якусь стежку, але виявила хіба гірську гряду, яка спускалася до краю лугу, немов хребет якогось величезного чудовиська. Це було мало схоже на стежку, але з цього місця цілком можна було почати шлях. Зрештою Дженнсен все життя прожила в лісі і могла знайти проходи там, де їх ніхто б не виявив. У цьому місці не було стежок. Тут не ступала нічия нога. Що ж, значить, їй доведеться самій шукати дорогу.

Дженнсен відвела очі від болота і наткнулася на погляд Тома.

Він усміхнувся їй, не приховуючи захоплення її намірами.

— Хай оберігають вас добрі духи! І хай не залишать вас!

— І вас теж, Том. Поспіть трохи. Коли я повернуся, нам треба буде поспішати назад, у Палац. Він схилив голову:

— Як накажете, пані…

Вона посміхнулася дивній урочистості його манер і попрямувала до темніючої попереду похмурої низини.

Тут було тепло. Вологість виявилася такою сильною, немов якась істота бажала виштовхнути всіх непрошених відвідувачів геть. З кожним кроком ставало все темніше. І тиша була такою ж густою, як вологе повітря, і крізь напівтемряву зрідка лунали розкотисті звуки, які, завмираючи вдалині, ще більше посилювали враження повної тиші і величезного, лежачого попереду простору.

Дженнсен йшла по кам'янистому виступу, спускаючись все нижче і нижче. Гілки дерев з обох сторін схилялися, обтяжені навислими на них батогами винограду. Подекуди їй доводилося присідати, щоб пролізти під ними. В інших місцях гілки доводилося відсовувати. В застиглому, немов мертвому, повітрі в ніздрі вдарив запах розкладання.

Обернувшись, вона побачила тунель світла, і в центрі цього світлового кола виднівся силует великого чоловіка, який, впершись руками в боки дивився в її бік. Втім, він навряд чи міг розгледіти її в напівтемряві. І тим не менше не зводив очей.

Дженнсен так і не змогла вирішити, як вона ставиться до нього. В цьому чоловікові було неможливо розібратися. Він здавався добросердим, але вона нікому не довіряла. Крім Себастяна…

Знову і знову вона озиралася назад і починала розуміти, що вибрала єдино можливий вхід в болото. Луг звідси бачився, як невеликий уступ на схилі гори, яка спускалася в трясовину. Над лугом схил був усіяний рослинами, які чіплялися за скелю і намагалися вибратися нагору.

Набравшись рішучості, Дженнсен глибоко зітхнула і продовжила спуск. Подекуди було видно лякаючі провали. А в одному місці з обох сторін зяяла суцільна темрява, немов Дженнсен йшла по тонкому кам'яному тросу, перекинутому над усім світом. Напружуючи зір, вона дивилася вниз, в глибину, і уявляла собі Володаря пекла, що чекає від неї необережного кроку…

Скоро вона усвідомила, що багато дерев являють собою древні дуби, що піднімаються з уступів скелі. Те, що вона помилково прийняла за стовбури, виявилося їх верхніми гілками. Дженнсен ніколи не бачила таких величезних дерев. Її страх змінився богобоязливим подивом. У міру того як вона спускалася, гілки тяглися шар за шаром. На віддалі, на розвилках гілок, було видно гнізда, величезні купи із прутів і стебел, перевиті мохом і лишайником. І важко було уявити, які птахи могли поселитися в таких значних гніздах. Ясно було одне: це хижі птахи.

Коли вона нахилялася, перед нею відкривався вид, який був прихований шарами сходячого вниз зеленого балдахіна. Це був світ, прихований від сторонніх очей, який до цього не відкривався ні одній людині. Неяскраве світло ледь насмілювався проникнути так далеко вниз. Зверху спускалися гілки винограду. Беззвучно літали птиці. Вдалині лунали звірині крики, яких вона ніколи не чула.

Це місце здавалося первозданним і лякаючим і в той же час відрізнялося якоюсь похмурою красою. Дженнсен уявила, що вона в саду загробного світу, гріється тут в променях вічності. У Володаря повинно бути холодно, але вічне світло Творця живить і обігріває добрі душі…

В якійсь мірі болото нагадувало їй Д'хару — таке ж темне, страшне, небезпечне, але і до болю прекрасне. Як ніж за поясом — потворність Дому Рала, але й краса!..

Дерева навколо чіплялися за скелястий схил схожими на пазурі корінням, немов боялися, що їх можуть вирвати. Стародавні сосни, давно вже загиблі, спочивали на гілках сусідніх дерев, які обіймали їх, немов намагаючись допомогти. Зустрілося Дженнсен старе дерево, яке лежало поперек дороги, немов опливши: деревина повторювала всі вигини і нерівності кам'яного виступу. Під ногою вона розсипалася, кишачи комахами.

Зверху, з гілок, за дівчиною спостерігала сова. По землі марширували загони мурах, несучи нa собі маленькі скарби вологого лісу. Коричневі жуки, великі, жорсткі, блискучі, повзали по деревньому сміттю.

Дженнсен провела своє життя в лісі і бачила все: від величезних ведмедів до новонароджених оленят, від птахів до жуків, від кажанів до тритонів. Їй зустрічалися тварюки, які викликали у неї неспокій: змії, ведмедиці з ведмежатами… Але вона добре знала цих звірів. Більшість з них боялися людей і прагнули сховатися, тому зазвичай не лякали її. Але хто знає, що за тварюки можуть нишпорити в цій пітьмі і вогкості! Які у них можуть бути отруйні ікла! Які чарівні потвори здатні мешкати біля пристанища чаклунки!

Вона бачила павуків, жирних, чорних і волохатих; повільно загрібаючи лапами сире повітря, вони плавно опускалися на нитках звідкись зверху і зникали в заростях папороті. Незважаючи на те, що було тепло і волого, Дженнсен щільніше загорнулася в плащ і насунула на голову капюшон.

Укус павука міг бути не менше смертельний, ніж укус якого-небудь великого звіра. Якщо ти мертвий, то причина не має значення. Володар мертвих не проявляє милосердя через те, що отрута виходить від когось дрібного і незначного. Обійми Володаря захоплюють в темну вічність всіх, хто потрапляє в його володіння, і не має значення причина смерті…

Хоча Дженнсен відчувала себе на природі як вдома, вона дивилася навколо широко розкритими очима, і пульс її прискорено бився. Кожна гілка винограду, кожна билинка, яких вона торкалася, могли таїти в собі загрозу, і дівчина раз у раз здригалася.

Їй здавалося, ніби всюди причаїлася смерть…

Нарешті спуск закінчився рівною площадкою. Тут панували буйна парость моху, гниюча деревина і переплетені одне з одним коріння.

Серед них Дженнсен змогла розгледіти кістку ноги. Кістка була покрита пишною зеленою цвіллю, але загальні обриси були впізнавані. Якому звіру могла належати кістка, Дженнсен не знала. Вона сподівалася, що кістка не людська.

На шляху почали потрапляти острівці бруду, які, схоже, кипіли. В'язкі міхури темно-коричневого кольору лопалися, викидаючи важкі густі краплі і випускаючи пару. У поглибленнях з киплячим брудом не було ніякої рослинності. У деяких місцях бруд затвердів у вигляді скупчень невеликих конусів, від яких піднімалися жовтуваті випаровування.

Дженнсен обережно вибирала дорогу серед переплетених коренів, між випускаючих пару отворів і вируючого бруду, як і раніше прямуючи туди, в темряву, на дно. Незабаром замість ділянок з брудом стала попадатися стояча вода. Спочатку це були калюжки, в яких вирувало і шипіло від вивергнутих їдких випарів. Як тільки гарячі джерела залишилися позаду, води стало більше. А потім з'явилися справжні ставки, оточені високим очеретом, який тягнувся вгору до хмар, утворених крихітними танцюючими мошками.

Нарешті, темна вода зайняла все навколо. Стовбури мертвих дерев стирчали з неї, як правоохоронці, що охороняють ці повні смердючого гниття драговини. Короткі і протяжні крики звірів проносилися над болотом. У деяких місцях, прямо біля берега, де до води схилялися гілки, росла ряска, принаджуючи необережних схожістю з травою, по якій, здавалося, можна легко пройти. Але серед ряски виднілися чиїсь очі, які уважно стежили, як Дженнсен проходить повз.

Моховита поверхню під ногами стала схожа на губку, а потім опустилася під воду. Спочатку Дженнсен бачила дно всього лише в декількох дюймах від гладкою, як скло, поверхні, але поступово ставало все глибше, і незабаром дно зовсім зникло в темряві. І було видно, як у цій темряві плавно ковзають якісь темні створіння. Дженнсен ступала з кореня на корінь і намагалася утримувати рівновагу, не торкаючись руками стовбурів, які часто виявлялися дуже слизькими. Ступати в воду вона просто не наважувалася.

З кожним кроком відстань між виступаючими на поверхню корінням збільшувалася, і в животі Дженнсен все стискалося від страху. Вона була повна сумнівів, чи туди йде. Врешті-решт вона зупинилася і нахилилася, примружившись, розглядав, що там, попереду. Крізь серпанок, чагарники і гілки винограду вона розгледіла підйом землі і сухої прохід.

Глибоко ковтнувши задушливе повітря, Дженнсен виставила ногу, намагаючись дотягтися до наступного кореня. І не змогла дістати його. Нахилилася і ще сильніше потягнулася вперед, але зрозумівши, що не дотягнеться, випросталась і завмерла, обдумуючи свої подальші дії. Можна стрибнути на найближчий широкий корінь. Це буде не надто складний стрибок. Ось тільки що станеться з нею, якщо вона посковзнеться і впаде у воду?..

Дженнсен здригнулася.

Однак скільки можна стирчати тут, на одному місці?.. Якщо вона стрибне і вдало приземлиться на той корінь, звідти вже легко буде перескочити прямо на берег.

Вона схопилася за гладкий, тонкий стовбур і знову прикинула відстань. Так, далеченько, але іншого шляху немає. Якщо вона добре відштовхнеться, то зможе перестрибнути.

Дженнсен глибоко вдихнула і, здавлено скрикнувши від напруги, сильно відштовхнулася від дерева, злетівши над водною гладдю. Як тільки вона приземлилася на потрібний корінь, він поплив убік. Через мить товсте холодне кільце охопило її ікру, а інше бичем обвилося навколо коліна.

Все сталося так швидко, що якась частина Дженнсен все ще шукала корінь, а інша вже намагалася вивільнитися. Опора явно йшла з-під ніг. Дженнсен інстинктивно потяглася за ножем, але тварюка підкинула її в повітря і спробувала з силою вдарити об воду. Дженнсен розкинула руки і зуміла вхопитися за якісь гілки поблизу, мокрі, кострубаті, але на дотик — справжнє дерево.

Вода під нею спінилася.

І Дженнсен виявила себе в обіймах величезної змії.