Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

40

Фрідріх втомлено опустився на коліна, спираючись на лопату, потім сів на п'яти і дозволив лопаті впасти на землю. Холодний вітер ворушив його волосся і здіймав хвилями високу траву навколо тільки що викопаного грунту.

Світ перетворився на попіл.

Засліплений горем, Фрідріх не міг зосередитися на якій-небудь конкретній думці.

Його душили ридання. Він боявся, що зробив щось неправильно. Тут було холодно. Він боявся, що алтеї може бути холодно. Фрідріх не хотів, щоб їй було холодно.

Зате тут було сонячно. Алтея любила сонячне світло. Вона завжди говорила, що любить промені сонця на своєму обличчі. Незважаючи на спеку в болоті, сонце рідко пробивалося туди, і вона не могла бачити його зі своєї в'язниці.

Її волосся само нагадувало Фрідріху сонячні промені. Вона зазвичай сміялася над подібними сантиментами, але іноді, якщо він не згадував про це довго, невинно питала, чи добре виглядає її волосся і чи добре причесане до зустрічі з черговим візитером. Вона завжди вміла зберігати безневинний вираз обличчя, домагаючись того, чого хотіла. Тоді він говорив, що її волосся схоже на сонячні промені. А вона червоніла, як дівчинка, і шепотіла:

— О, Фрідріх!..

Тепер сонце не буде світити йому ніколи.

Фрідріх вирішив, що для неї краще тут, на лузі, за межами болота. Вже якщо він не міг забрати її з болота за життя, то, принаймні, міг принести її сюди зараз. Сонячний луг — набагато краще, ніж її колишня в'язниця.

Він віддав би все, щоб привести Алтею сюди раніше, показати їй красиві місця, побачити її безтурботну посмішку в сонячному світлі… Але вона не могла покинути болото. Для всіх, включаючи і його самого, було безпечно ходити тільки по стежці, що веде до будинку. Іншого шляху між темними закляттями, створеними її чарами, не було. А для неї самої не було навіть цього безпечного шляху.

Фрідріх знав, що для тих, хто ризикнув пройти по болоту іншою дорогою, наслідки були жахливі. Декілька разів на рік особливо легковажні або ненормальні візитери сходили зі стежки або намагалися пройти обхідним шляхом, де не смів ходити навіть він. Для Алтеї було мукою усвідомлювати, що її чари позбавляють життя невинних людей. І як змогла Дженнсен, не постраждавши, пройти цей шлях, не розуміла навіть сама Алтея.

Під час цієї, останньої подорожі Фрідріх ніс Алтею окружним шляхом. Дорога по болоту, як символ повернутої свободи…

Чудовиська Алтеї зникли, тепер вона з добрими духами.

А він тепер один.

Фрідріх нагнувся над свіжою могилою, і сльози потекли по його щоках. Світ став порожнім, одиноким, мертвим. Пальці Фрідріха лежали на землі, яка приховала його любов. Його охопило почуття провини, тому що його не виявилося поруч, щоб захистити її. Він був упевнений, що якби він поруч, дружина б залишилася живою. Це було все, чого він хотів. Щоб Алтея не померла. Щоб Алтея повернулася. Щоб Алтея була з ним…

Він завжди із задоволенням повертався додому і розповідав їй про те, що бачив: про птаха, що скакає по полю; про дерево з листям, поблискуючими на сонці; про схожу на змійку дорогу, що в'ється між двох пагорбів, — про все, що могло принести хоч трохи тепла в її в'язницю.

Спочатку він не хотів нагадувати їй про зовнішній світ. Він думав, що якщо стане розповідати про те, чого їй не судилося більше бачити, вона буде відчувати себе нещасною, самотньою і покинутою. Але одного разу Алтея посміхнулася йому своєю особливою усмішкою і сказала, що він не правий, що вона хоче знати кожну деталь, оскільки так вона порушує заборону Даркена Рала, який хотів сховати її у в'язницю. Вона сказала, що Фрідріх стане її очима і з їх допомогою вона зможе тікати зі своєї в'язниці. Розповіді чоловіка були для неї справжнім ковтком свободи.

Тому Фрідріх відчував себе спокійно, коли йшов з болота, а вона повинна була залишатися. Він не знав, хто кому допомагає. Алтея завжди чинила так. Вона примушувала його думати, ніби він робить щось для неї, а насправді допомагала йому самому знайти опору.

Тепер Фрідріх не знав, що йому робити. Життя зупинилося. Без Алтеї в житті не було сенсу. Дружина доповнювала його, робила цільним. Без неї все стало непотрібним.

Фрідріх не знав, як обірвалося її життя. Алтею не чіпали, але будинок був перевернутий догори дном. Пограбування було дивним: забрали гроші, які вони з дружиною збирали все життя, їжу і старий непотрібний одяг. А цінні речі не чіпали — позолочені різьблені вироби, золотий аркуш і дорогі інструменти. Фрідріх, як не намагався, не міг зрозуміти, в чому тут справа.

Ясно було одне: Алтея отруїла себе. І на столі стояла ще одна чашка. Значить, дружина намагалася отруїти ще когось. Можливо того, хто прийшов без запрошення.

Фрідріх тільки тепер зрозумів, що Алтея очікувала когось і зберігала це в таємниці від чоловіка. Тому й запропонувала йому сходити до палацу і продати різьблені вироби. Вона дуже наполягала, і Фрідріх тоді подумав, що, оскільки вона нікого не запросила з любителів передбачень, то, напевно, хоче залишитися на деякий час одна. Або бажала, щоб він, виконавши подорож, розповів їй про новини, оскільки він давно не вибирався з болота. І те, і інше бажання незвичайними не були. Ось тільки обіймала і цілувала вона його незвично довго…

Тепер він знав правду. Довгий поцілунок був прощальним. Вона хотіла, щоб він виявився далеко і в безпеці.

Фрідріх витягнув з кишені лист, який вона залишила йому. Колись він зробив дружині позолочену чашу, яку Алтея тримала на підлозі під стільцем. Туди вона клала різні пам'ятні записки. Там виявився і прощальний лист. Він обережно розправив лист і знову прочитав його, хоча давно вже знав кожне слово напам'ять.

«Мій улюблений Фрідріх!

Я знаю, що ти нічого зараз не розумієш, але я не порушила свій обов'язок, пов'язаний з недоторканністю життя, я швидше виконала його. Я розумію, що тобі буде нелегко, але повір мені: я повинна була так вчинити.

Моя душа в іншому світі. Я прожила довге життя, набагато довше будь-якої іншої людини. І найкращі роки я провела з тобою. Я любила тебе з того самого дня, як ти увійшов в моє життя, розбудивши моє серце. Не дозволяй горю розбити твоє: ми будемо разом в наступному світі, разом назавжди.

Але в цьому світі ти, як і я, один із чотирьох захисників — чотирьох каменів в кутах мого Милосердя. Пам'ятаєш, при моєму останньому прогнозі ти питав, хто вони такі?

Я сказала тоді, що два камені — це Латея і я. Вибач, я не сказала, що ти теж один з них, але тоді я не наважилася. Я сліпа до більшості з того, що відбувається, але знаю, що повинна зробити все, що можу, інакше для інших буде назавжди втрачена сама можливість жити і любити.

Знай, ти завжди в моєму серці і будеш зі мною навіть тоді, коли я пройду через завісу, щоб бути з добрими духами.

Ти потрібен світу живих, Фрідріх. Твоя боротьба тільки починається. Я благаю — коли тебе покличуть, виконай своє призначення.

Твоя навіки Алтея.»

Фрідріх витер сльози і знову перечитав листа, подумки чуючи її голос, наче вона була поруч. Він боявся відпустити від себе цей голос… І все ж, нарешті, обережно згорнув папір і поклав у кишеню.

І здригнувся: поряд стояв високий чоловік.

— Я був знайомий з Алтеєю, — сказав він урочисто і щиро. — Дуже співчуваю вашій втраті. Я прийшов, щоб принести свої співчуття.

Фрідріх повільно підвівся, дивлячись в очі людини.

— Звідки ви знаєте?.. Звідки ви знаєте, що трапилося? — У ньому розгорався гнів. — Яке ви маєте до цього відношення?

— Зараз я сумний свідок того, що я не міг змінити. — Чоловік втішаюче поклав руку на плече Фрідріха. — Я знав Алтею з тих пір, як вона прийшла вчитися в Палац Пророків.

— Ви не відповіли на моє запитання. Звідки ви знаєте?

— Я Натан, пророк.

— Натан-пророк?.. Натан Рал? Чарівник Рал? — Людина кивнула і прибрала руку під темно-коричневий плащ. Фрідріх злегка схилив голову на знак поваги, але не зміг змусити себе поклонитися по-справжньому. Нехай навіть перед ним стояв чарівник, нехай навіть він виявився Ралом…

Чоловік був одягнений у коричневі вовняні штани і чоботи — мало підходяще вбрання для чаклуна. Зовсім не так, як, за уявленнями Фрідріха, повинен був би виглядати чаклун. І він зовсім не був схожий на людину, якій, як говорила Алтея, близько тисячі років. Сильна щелепа, чисто виголене обличчя, пряме довге біле волосся торкалося широких плечей. Він не був сутулим, навпаки, виявився гнучкий і рухливий, як солдат, хоча меча при ньому і не було. І від нього віяло силою.

А ось очі, що виблискували з-під густих брів, були такими, як і очікував Фрідріх. Очі Рала…

Фрідріх відчув укол ревнощів. Ця людина знала Алтею задовго до того, як з нею познайомився він, Фрідріх; цей чоловік знав її, коли вона була молода і привабливо красива. Тоді вона була чаклункою в розквіті сил, жінкою, за якою упадали і волочилися багато чоловіків. Жінкою, яка знала, чого хоче, і домагалася цього з усією пристрастю. Фрідріх не був такий наївний, щоб повірити, ніби він був першим чоловіком у її житті.

— Ми розмовляли кілька разів, — сказав Натан, немов відповідаючи на невисловлене питання і примушуючи Фрідріха задатися новим (чи не може людина таких здібностей читати думки?). — У неї був винятковий дар провісниці, особливо для чаклунки. Але в порівнянні з справжніми пророками вона була схожа на дитину, що намагається грати в недитячі ігри. — Колдун пом'якшив свої слова посмішкою. — Я не хочу применшити її розум або здібності, кажу просто для того, щоб все розставити по місцях.

Фрідріх відірвався від очей чаклуна і подивився на могилу.

— Ви знаєте, що трапилося? — Відповіді не було, і він знову глянув на високого чоловіка. — І якщо ви знали, то чи могли зупинити її?

Натан обдумав питання:

— Ви колись бачили, щоб Алтея змінювала свої рішення після того, як кинула камені?

— Ні, — подумавши, визнав Фрідріх.

Кілька разів він утішав дружину, коли вона плакала від того, що побачила, і від того, що не могла нічого змінити.

Вона часто говорила йому, коли він питав, що все далеко не так просто, як може здатися людям без дару. Фрідріх не міг зрозуміти багатьох складнощів, пов'язаних з її здібностями, але знав: часом передбачення тиснули на неї нестерпно болісним вантажем.

— Ви знаєте, чому вона так вчинила? — Запитав він, сподіваючись отримати пояснення, яке пом'якшить біль. — Хто був причиною того, що вона зробила?

— Вона зробила вибір, як померти, — просто сказав Натан. — Ви повинні вірити, вона зробила це з доброї волі і з дуже вагомих причин. Ви повинні зрозуміти, що вона зробила це тому, що так було краще не лише для неї і для вас, але і для інших людей.

— Для інших? Що це значить?

— Ви обидва знаєте, що любов дає життя. Своїм вибором вона зробила все можливе, щоб і в інших був шанс пізнати життя і любов.

— Я не розумію.

Натан подивився вдалину і повільно похитав головою:

— Я знаю тільки фрагменти того, що сталося, Фрідріх. У цій історії я відчуваю себе сліпим, я ніколи не відчував такого раніше.

— Ви хочете сказати, що ця подія якось пов'язано з Дженнсен?

Брови Натана зійшлися, він глянув на Фрідріха і різко запитав:

— Дженнсен? — В його голосі звучало підозра.

— Одна з дірок у світі… Алтея говорила, що Дженнсен — дочка Даркена Рала.

Чаклун відкинув назад плащ і уперся рукою в стегно:

— Значить, її звуть Дженнсен… — Він посміхнувся. — Я ніколи не чув терміну «діра в світі», але бачу, що він дуже підходить для мови чаклунки з обмеженим даром. — Чарівник похитав головою. — Незважаючи на талант, Алтея не могла зрозуміти, що пов'язано з такими як Дженнсен. Вона розуміла одне: обдаровані не можуть побачити різні аспекти життя подібних людей. Тому і називала їх «дірками». Але це — все одно що бичачий хвіст. Хвіст — найменш важливий орган бика. Діра — не зовсім точно. Вакуум, порожнеча — було б краще.

— Не думаю, що ви маєте рацію. Алтея спілкувалася з такими, як Дженнсен, довгий час. Можливо, вона була більш обізнана, ніж ви думаєте. Вона пояснювала мені і Дженнсен, що вона знає не надто багато, але найважливіше — те, що обдаровані незрячі по відношенню до них.

Натан коротко посміхнувся, віддаючи данину поваги жінці, поруч з могилою якій він знаходився.

— Так, Алтея знала набагато більше. Всі ці розмови про дірки були лише ширмою для того, що знала Алтея.

Фрідріх не заперечував чарівникові. Чаклунки і справді зберігали секрети, ніколи не розкриваючи повністю того, що знають. І Алтея чинила так само. Навіть з Фрідріхом. І зовсім не через брак поваги чи любові, просто такими були всі чаклунки. Його не ображало те, що було частиною її натури.

— Значить, з такими, як Дженнсен, все набагато серйозніше?

— О так… У бика є не тільки хвіст, але і роги. — Натан зітхнув. — Однак, хоча я і знаю більше Алтеї, моїх знань теж недостатньо, щоб я розумів події, що відбуваються. Ця частина пророкувань мені неясна. Але я знаю достатньо, щоб розуміти: те, що відбувається може змінити саму природу існування нашого світу.

— Ви ж — Рал. Звідки ви можете знати про такі речі?

— У дитинстві сестри Світла забрали мене в Старий світ, і я був фактично ув'язнений у Палаці Пророків. Я — Рал, але я мало знаю про землю моїх предків, про Д'хару. Багато чого я дізнався з книг пророцтв. Пророцтва мовчать про таких, як Дженнсен. Я тільки недавно почав розуміти, чому так відбувається, і усвідомив всі жахливі наслідки. — Чарівник сховав руки за спину. — Значить, ця дівчина, Дженнсен, приходила до Алтеї? Звідки вона дізналася про неї?

— Дженнсен і була причиною того, що сталося з Алтеєю. — Фрідріх відвів погляд, не знаючи, як поставиться чаклун до його слів про родича, але вирішив сказати все, навіть якщо це викличе гнів Натана. — Коли Дженнсен була маленькою, Алтея намагалася сховати її від Даркена Рала. За це Даркен Рал зробив Алтею калікою і ув'язнив серед боліт. І позбавив всієї її магії, крім дару передбачення.

— Я знаю, — прошепотів Натан, явно засмучений. — Хоча причини я ніколи не знав, але про те, що трапилося, мені розповідали.

Фрідріх ступив до нього:

— Тоді чому ви не допомогли їй? На цей раз Натан відвів погляд:

— Я намагався. За це мене і ув'язнили в Палаці Пророків, коли вона прийшла до мене…

— Чому ув'язнили?

— Тому що боялися. Я — винятковий пророк. Мене боялися, як дивовижі, як божевільного, як руйнівника. Все тому, що я бачу те, чого не бачать інші. Часами я не можу втриматися щоб не змінити побачене.

— Якщо це пророцтва, як їх можна змінити? Якщо їх зміниш, значить, пророцтво вже не пророцтво, воно стає неправдою.

Натан подивився на холодне небо. Вітер кидав йому в обличчя довге біле волосся.

— Я не зможу повністю пояснити це необдарованим, тільки маленьку частину. Існують книги пророцтв, їм багато тисяч років. У них описуються події, які ще не трапилися. Для того, щоб існувала вільна воля, вибір, повинні залишатися відкриті питання. Це частково досягається за допомогою подвійних прогнозів, розвилок.

— Розвилок? Це означає, що події можуть йти двома шляхами?

Натан кивнув:

— Щонайменше… зазвичай шляхів багато. Це ключові події. У книгах містяться передбачення для декількох ліній, що можуть стати результатом вільного вибору. Коли вибирається певна лінія, вона реалізується, а інші втрачають сенс. До цього ж моменту вони всі — діючі передбачення. Якби був зроблений інший вибір, реалізувалася б інша гілка. Інші гілки засихають, хоча книги з цими передбаченнями залишаються. Пророцтво, таким чином, пов'язане з мертвими гілками минулих століть, з усіма нереалізованими можливостями, з усім, що могло б статися, але не сталося.

Під Фрідріхові знову піднявся гнів.

— І ви знали, що станеться з Алтеєю? Значить, ви могли попередити її?

— Коли вона приходила до мене, я розповів їй про розвилку. Я не знав, коли вона досягне розвилки, але знав, що на обох дорогах її чекає смерть. З тією інформацією, яку я дав їй, вона могла дізнатися, коли прийде її час. Я сподівався, що вона зуміє знайти інший шлях. Іноді бувають приховані розвилки, які ми не бачимо. Я сподівався, що у неї той самий випадок, і вона зуміє знайти інший шлях.

Фрідріх не міг повірити тому, що почув.

— Ви могли зробити хоч що-небудь! Ви могли запобігти трагедії!

Натан вказав на могилу:

— Це і є результат спроб змінити те, що повинно було трапитися. Не спрацювало.

— Але якби…

Очі Натана застережливо блиснули.

— Для вашого ж спокою я скажу вам дещо, але лише зовсім небагато. На іншій дорозі було вбивство, таке болісне, криваве й жорстоке, що, виявивши те, що від неї залишилося, ви б покінчили з собою, щоб не жити з тим, що побачили. Будьте вдячні, що цього не сталося. Але не сталося не тому, що вона боялася такої смерті, а тому що любила вас і не хотіла, щоб ви страждали. — Натан знову вказав на могилу. — Вона вибрала цю дорогу.

— Ви говорили їй про цю розвилці? Погляд Натана пом'якшав.

— Не зовсім. Лінія, яку вона вибрала, вела до смерті. Просто вона вирішила, як померти.

— Значить… значить… вона могла вибрати ту, де залишилася б жива?

Натан кивнув:

— На деякий час. Але якби вона вибрала таку дорогу, ми всі скоро опинилися б в лапах Володаря. Раз з цим пов'язані діри, в кінці цієї лінії закінчувалося все. Вибір, який вона зробила, залишає шанс.

— Шанс? Який шанс?

Натан зітхнув. Фрідріх підозрював, що за цим зітханням стоять події набагато більш грізні і страшні, ніж те, що бачила його дружина.

— Алтея купила трохи часу для інших, щоб вони змогли зробити правильний вибір, коли прийде їхній час діяти з власної волі. Цей вузол в пророцтві, на відміну від інших, дуже неясний. Але більшість ниток ведуть в нікуди.

— У нікуди? Я не розумію. Що це значить?

— Існування всього живого під загрозою. — Натан підняв брови. — Більшість пророкувань кінчаються в порожнечі, у світі мертвих.

— Але ви бачите вихід?

— Вузол попереду — велика загадка для мене. Тут я відчуваю себе абсолютно безпорадним. Тепер я знаю, як почуває себе необдарований. Я все одно, що сліпий. Я навіть не зможу побачити тих, хто зробить вирішальні кроки.

— Це повинна бути Дженнсен. Якби ви знайшли її… але Алтея сказала, що обдаровані незрячі по відношенню до необдарованих нащадків Даркена Рала.

— Це стосується нащадків будь-якого Рала. Дар не працює при визначенні місцезнаходження необдарованих нащадків. Немає відомостей, де вони знаходяться. Якщо тільки не зібрати всіх людей в усьому світі, щоб вони постали перед обдарованими… Іншого шляху виявити їх немає. Фізична близькість — єдина можливість для обдарованих виявити їх, оскільки те, що бачать очі, не збігається з тим, що бачить дар. Як тоді, коли я випадково помітив Дженнсен.

— Ви думаєте, що Дженнсен якимось чином пов'язана з цим?

Натан запахнув плащ, захищаючись від пронизливого вітру.

— Багато віщунів думають, що такі, як Дженнсен, навіть не існують. Я не знаю, чи є інші, а якщо є, то скільки їх. Я не уявляю, яку роль вони відіграють в тому що відбувається, знаю тільки, що часто ключову. Я знаю деяких з тих, хто стане учасником вирішальних подій і хто буде приймати життєві рішення на розвилках. Але, як я вже сказав, більшість таких розвилок дуже заплутані.

— Але ви провісник, справжній пророк, так говорила Алтея. Чому ви не знаєте, про що говорить пророцтво, якщо воно існує?

Натан оцінююче подивився на нього блакитними очима.

— Постарайтеся зрозуміти те, що я скажу. Небагато людей можуть вловити це. Можливо, це допоможе вам впоратися з горем, тому що саме тут Алтея знайшла себе.

Фрідріх кивнув:

— Розповідайте.

— Пророцтво і вільний вибір існують спільно. Вони існують в протилежності. Але вони взаємопов'язані. Пророцтво — це магія. Все магічне потребує балансу, рівноваги. Рівновага для пророцтва, що дозволяє існувати пророцтву, — вільний вибір.

— Але це безглуздо. Вони знищують один одного.

— Зовсім ні, — сказав Натан, хитро посміхнувшись. — Вони взаємозалежні і протилежні. Як магія Приросту і магія Збитку. Кожна служить для того, щоб урівноважити іншу. Творіння і руйнування, життя і смерть. Щоб функціонувати, магії потрібен баланс. Пророцтво існує завдяки існуванню своєї протилежності — вільної волі.

— Ви — пророк, і самі говорите мені про існування вільного вибору, який позбавляє пророцтва сенсу?

— Хіба смерть позбавляє життя сенсу? Навпаки, вона виділяє сенс і таким чином створює з життя цінність.

Фрідріх мовчав. Все почуте здавалося йому нісенітницею, яку було важко прийняти. А крім того, для нього нічого не змінилося. Смерть забрала дорогоцінне життя Алтеї. Її життя — ось єдина цінність. Біль охопила його, поглинувши всі інші почуття. Попереду була тільки порожнеча.

— Я прийшов з іншої причини, — тихо сказав чарівник Рал. — Я повинен закликати вас, щоб ви теж взяли участь у цій боротьбі.

Фрідріх зовсім знесилів і більше не міг стояти. Він опустився на землю біля могили Алтеї.

— Ви помилилися, я не той, хто вам потрібен.

— Ви знаєте, де лорд Рал?

Фрідріх підняв голову, мружачись від яскравого сонця:

— Лорд Рал?

— Так. Лорд Рал. Ви — житель Д'хари, ви повинні це відчувати.

— Здається, я відчуваю цей зв'язок. — Фрідріх махнув на південь. — Він там. Але зв'язок слабкий. Він, напевно, далеко. Набагато далі, ніж зазвичай.

— Правильно, — сказав Натан. — Він у Старому світі. Ви повинні відправитися до нього.

— У мене немає грошей на подорож, — огризнувся Фрідріх.

Це була найпростіша причина для відмови. Натан кинув шкіряний мішечок, який з глухим дзвоном впав на землю поруч із Фрідріхом.

— Я знаю. Я ж пророк, ви пам'ятаєте? Тут більше, ніж у вас вкрали.

Фрідріх зважив мішечок на долоні. Він дійсно був важким.

— Звідки це?

— З палацу. Вам належить державна справа, і Д'хара забезпечує вас грошима на витрати.

Фрідріх похитав головою:

— Спасибі за те, що прийшли, спасибі за співчуття. Але я не той, хто вам потрібен. Знайдіть іншого.

— Повинні йти саме ви. Алтея знала це. Вона повинна була залишити вам лист, в якому сказала, що ви вступаєте в гру. Вона повинна була попросити вас не відмовлятися, коли покличуть. Ви потрібні лордові Ралу. Я закликаю вас.

— Ви знаєте про лист? — Запитав Фрідріх, встаючи з землі.

— Це одне з небагатьох знань, якими я володію в цій справі. З книг я знаю, що повинні відправитися саме ви. Але ви повинні відправитися з власної волі. Я закликаю вас зробити вибір.

Фрідріх похитав головою, на цей раз з ще більшим переконанням.

— Я не можу зробити це. Ви не розумієте. Я боюся, що мені вже все одно.

Натан витягнув з складок плаща і простягнув Фрідріху предмет. Фрідріх побачив, що це маленька книга.

— Візьміть її! — У голосі чарівника зазвучали владні нотки.

Фрідріх взяв книгу, пробіг пальцями по старовинній шкіряній палітурці, подивився на назву, обрамлену золотим листям. На обкладинці було два слова, зовсім незнайомих Фрідріху.

— Ця книга була написана під час великої війни, тисячі років тому, — сказав Натан. — Я тільки недавно знайшов її в Народному Палаці, після відчайдушних пошуків серед тисяч томів. Виявивши її, я одразу поспішив сюди. У мене не було часу перевести її, я навіть не знаю, що в ній написано.

— Вона на якійсь незнайомій мені мові.

Натан кивнув:

— Це древнєд'харіанська мова. Я допомагав Річарду вчити її.

— Річарду?

— Лорду Ралу.

Тон, яким чарівник вимовив це ім'я, змусив Фрідріха похолодіти.

— Якщо ви не читали її, то звідки знаєте, що це та сама книга?

— За назвою.

Фрідріх провів пальцями по таємничих словах. Позолота добре збереглася.

— Можу я запитати, як називається книга?

— «Стовпи Творіння».