Зосереджено зігнувшись над робочим столом, Фрідріх Гілдер обережно обмахував пензликом з овечої вовни тільки що позолочену поверхню, перевіряючи рівність покриття. Маленька різьблена фігурка, що зображала пташку, вийшла бездоганною.
За вікном м'яко стукав по склу дощ. Був полудень, проте сірі хмари, які, прокравшись, затягнули небо, принесли з собою сутінки.
Фрідріх дивився крізь дверний отвір з передньої, в якій працював, і милувався добре знайомими, витонченими рухами дружини, яка кидає камінчики на Благодать. Багато років тому він покрив позолотою лінії Благодаті — фігури, що складається з восьмикутної зірки, квадрата і двох кіл, вписаного і описаного. Благодать могла б виявитися просто малюнком, намалюй він її інакше. Адже справжню Благодать повинен малювати той, хто володіє даром.
Фрідріху приносило радість робити для дружини все, що могло б скрасити їй життя, — адже саме її присутність робила прекрасним життя самого Фрідріха. Він вважав, що її посмішку створив сам Творець…
Жінка, що прийшла до них у будинок за пророкуванням, несподівано нахилилася, поглинена видом того, як складається її доля. Якби люди могли насправді бачити долю, вони б не ходили до Алтеї. Проте долю вони не бачили, і їм залишалося захоплено спостерігати за тим, як котяться камінці, пущені довгими тонкими пальцями його дружини по дошці з Благодаттю.
Нинішня відвідувачка була дуже славна жінка середніх років, вдова, яка вже двічі користувалася послугами Алтеї, правда, кілька років тому. Зайнятий своєю роботою, Фрідріх неуважно слухав, як вона розповідала Алтеї про сімох дорослих дітей, які вже створили сім'ї і жили неподалік, і про першого онука, який мав ось-ось народитися.
Однак зараз її увагу займав не внук, а жменька камінців.
— Знову? — Здивувалася вона. — Вони показують одне і те ж.
Алтея мовчала. Фрідріх полірував тільки що покладену позолоту, прислухаючись до знайомих звуків: дружина знімала камінчики з дошки.
— І часто вони повторюються? — Запитала жінка, переводячи погляд широко розкритих очей з Благодаті на обличчя Алтеї.
Алтея знову не відповіла. Від хвилювання відвідувачка терла пальці так сильно, що Фрідріх захвилювався, як би вона не здерла шкіру.
— Що це означає?
— Тихіше, — сказала Алтея, пересипаючи камінчики з руки в руку.
Фрідріх ніколи не чув, щоб його дружина була такою неговіркою з людиною, що звернулася до неї за допомогою.
Камінці застукали, як кістки. Жінка терла пальці, чекаючи своєї долі. І знову сім камінчиків покотилися по дошці, розголошуючи священні таємниці доль.
Зі свого місця Фрідріху не було видно, як вони розташовуються на дошці. Після стількох років, проведених разом, він рідко спостерігав за роботою дружини — саме за самими каменями, — проте з цікавістю стежив за Алтеєю. Він подивився на її щоку, на яку хвилею спадали все ще золоте волосся, і посміхнувся.
Жінка важко задихала:
— Знову!.. Пані Алтея, що це все означає? — В її голосі вже явно звучало похмуре передчуття.
Алтея, що сиділа на кинутій на підлогу подушці, підігнувши сухі ноги і спершись на руку, врешті-решт відвела погляд від каменів і глянула на жінку:
— Це означає, Марджері, що ти — дуже сильна духом жінка.
— Я? Сильна духом? Про це говорить один із тих двох каменів?
Алтея кивнула:
— Так.
— А інші? Вони ж не показують нічого хорошого. Це все до гіршого.
— Я як раз і збиралася розповісти тобі: камінь, наступний за першим при кожному кидку, — теж сильний дух. Але це сильний духом чоловік.
Марджері знову уважно подивилася на камені. Її пальці мимоволі заворушилися.
— Але ж обидва… — вона показала рухом руки, — обидва вибираються… звідти. Щоб вийти за зовнішнє коло. В підземний світ. — Вона вп'ялася пильним поглядом в обличчя Алтеї.
Алтея, взявшись за коліна, склала паралізовані і практично даремні ноги перед собою. У цій позі вона могла сидіти на подушці прямо.
— Ні, ні, моя дорога. Зовсім ні. Хіба ти не бачиш? Все добре. Двоє сильних духом йдуть разом і по життю, і після нього. Це найкращий з можливих варіантів передбачення.
Марджері знову кинула на дошку неспокійний погляд:
— Це правда, пані Алтея? Ви думаєте, це на краще?
— Звичайно, Марджері. З'єднуються двоє сильних духом.
Марджері піднесла палець до нижньої губи, знову зупинивши погляд на Алтеї.
— Хто ж він тоді? Хто цей загадковий чоловік, з яким я повинна зустрітися?
Алтея знизала плечима:
— Ще рано щось стверджувати. Але камінці кажуть, що ти зустрінеш чоловіка, — вона підняла схрещені вказівний і середній пальці, — і ви будете міцно пов'язані один з одним. Вітаю, Марджері! Схоже, щастя, яке ти шукаєш, дуже близько.
— Коли ж?
І знову відповідь була невизначеним.
— Занадто рано щось стверджувати. Камені говорять «буде», але не говорять «коли». Може, завтра, а може, в наступному році. Важливо головне: ти, Марджері, скоро зустрінеш чоловіка, який буде до тебе дуже добре ставитися. Тримай очі відкритими. Не ховайся в будинку, а то пропустиш його.
— Але ж камені говорять…
— Камені говорять, що він сильний, що він відкритий тобі, але не жорстко фіксують події. Будь і ти відкрита йому, коли він прийде в твоє життя, або він пройде мимо, так і не помітивши тебе.
— Добре, пані Алтея. — Голос Марджері звучав все переконливіше. — Я буду відкрита. Я буду готова до того, що він з'явиться в моєму житті, я його побачу, і він помітить мене, так, як пророчать камені.
— От і добре.
Жінка порилася в шкіряному гаманці, висячому на поясі, і дістала монету. Зрадівши чудовому передбаченню своєї долі, вона з посмішкою передала її Алтеї. Майже сорок років Фрідріх спостерігав, як працює з каменями Алтея. І за весь цей час вона жодного разу не сказала неправди.
Жінка стояла, простягаючи руку:
— Вам допомогти, пані Алтея?
— Спасибі, люба, Фрідріх трохи пізніше мені допоможе. Я ще хочу посидіти біля дошки.
Жінка посміхнулася. На обличчі її жила мрія про нове життя, що очікує її попереду.
— Ну, добре. Мені пора в дорогу, поки не настала ніч. — Вона вклонилася і ковзнула в передню. — До побачення, пане Фрідріх!
Дощ, як і раніше важко стукав у скло. Небо покривало їх містечко сірим ковпаком. Фрідріх встав з-за столу:
— Я проведу вас, Марджері. Ви не одна поїдете назад?
— Зять чекає мене на краю каньйону. І коні там. — Біля дверей Марджері зупинилася і сказала, показуючи на стіл, де лежав його твір: — Що за чудо ви зробили!
Фрідріх посміхнувся:
— Сподіваюся, покупець у Палаці погодиться з вами.
— Так, звичайно ж, звичайно. Ви робите чудові речі. Всі так вважають. Ті, у кого є твори, зроблені вашими руками, — щасливчики.
На гачку при дверях висів її плащ зі шкіри ягняти. Одягаючи його і накидаючи на голову капюшон, вона посміхалася, переповнюючись пристрасним бажанням зустрічі з незнайомцем. Її чекала довга дорога назад, але Марджері думала зовсім не про неї…
Фрідріх порадив розмріяній жінці не сходити зі стежки і бути уважною біля виходу з каньйону. Вона відповідала, що запам'ятала всі поради, і обіцяла без відхилень слідувати їм.
Він дивився їй услід, поки Марджері не розчинилася в туманному серпанку. Коли він, щулячись від негоди, закрив двері, в будинку одразу ж настала тиша. А зовні гортанно гуркотів грім, ніби висловлюючи своє невдоволення цією тишею.
Фрідріх заметушився біля дружини:
— Дорога, давай я допоможу тобі сісти в крісло.
Алтея зібрала камінчики. І знову вони застукали в її руках, як кістки цвинтарних скелетів. І чомусь вона, завжди така уважна до інших, не відповіла на його слова. І чомусь знову кинула свої камені — вже після відходу відвідувачки. Крім пророкувань, вона кидала камені тільки в тих випадках, коли щось виявлялося незрозумілим.
Фрідріх добре знав, як це її стомлює. Пророкуючи, вона незмінно втрачала сили і ставала ніби відособленою від світу. І не бачила більше нічого.
Але сьогодні відчувалася якась недомовленість. Алтея змахнула кистю руки і кинула камені на дошку з тою ж легкістю і витонченістю, які були властиві Фрідріху при роботі з повітряними золотими пелюстками. Гострокінцеві, темні, різні за формою камінчики з шурхотом покотилися по дошці, по позолоченій Благодаті.
За довгі роки, проведені разом, Фрідріх тисячу разів бачив, як вона кидає свої камені. Безліч разів він, як і відвідувачі, намагався зрозуміти закономірність розкладу. І ніколи у нього не виходило. А у Алтеї — завжди.
Вона бачила сенс там, де простий смертний бачив лише випадок. У відкритому її очам розташуванні камінчиків вона бачила смутні знаки, розшифрувати які могла лише чаклунка. Адже це були магічні образи…
Навіть саму дію — кидок каменів — неможливо провести кожен раз однаково. Падаючі камені зачіпають сили, які говорять лише з чаклунками, з тими, хто має дар. По випадковому візерунку Алтея могла прочитати магічний потік, текучий крізь світ життя і навіть, як побоювався Фрідріх, крізь світ смерті, хоча вона ніколи і не говорила про це.
І хоча вони були дуже близькі душею і тілом, в цьому полягало єдине, що вони в своєму житті не могли поділити.
Знову каміння покотилися по дошці. Один зупинився точно в центрі. Два — на протилежних сторонах квадрата, там, де квадрат торкався зовнішнього кола. Ще два закінчили свій рух там, де квадрата торкалося внутрішнє коло. Два останніх лягли і зовсім за зовнішнім колом, що символізувало пекло. Спалахнула блискавка, через кілька секунд пролунав удар грому. Фрідріх недовірливо дивився на дошку. Його вразило те, що кинуті випадковим чином камені зупинилися в тих же точках Благодаті. Він ніколи не бачив, щоб вони повторювали своє колишнє розташування.
Алтея теж уважно дивилася на дошку.
— Ти бачила коли-небудь щось подібне? — Запитав він.
— Боюся, так, — зітхнувши, сказала вона, згрібаючи камені граціозними пальцями.
— Невже? — Він був упевнений, що згадав би такий незвичайний факт. — І коли ж це було?
Алтея знову перемішувала камені в долонях.
— Чотири попередніх кидка. Цей був п'ятим. Кожен камінь лягає точно на те ж саме місце, яке займав в минулий раз.
І знову вона кинула камені на дошку.
У цей момент небо, здавалося, розверзлось. На дах обрушилися потоки дощу. Будинок немов здригнувся. Фрідріх мимоволі глянув на стелю і лише потім подивився, як котяться по дошці камені.
Рух першого завершився точно в центрі Милосердя.
Блиснула блискавка…
Решта камені — один за іншим — зупинилися на тих же місцях, що й минулого разу.
— Шість разів поспіль, — голосно зітхнувши, сказала Алтея. Грянув грім…
— Шість разів, — повторила Алтея. Фрідріх не знав, кому вона це сказала — йому чи собі.
— Але перші чотири кидки були для тієї жінки, Марджері. Ти ж їй пророкувала.
Навіть для нього самого останні слова прозвучали швидше як виправдання, а не аргумент.
— За передбаченням приходила Марджері, — вимовила Алтея. — Але з цього зовсім не випливає, що камені відповідали їй. Камені вирішили, що пророкування призначене для мене.
— І що це означає?
— Поки що нічого, — відповіла дружина. — Просто ще рано. Поки це не більше ніж грозова хмара на горизонті. Камені ще можуть сказати, що гроза нас мине.
Фрідріх спостерігав, як вона збирає камені, і його не відпускало передчуття близької небезпеки.
— Досить, дорога, тобі треба відпочити. Чому ти не хочеш, щоб я допоміг тобі піднятися? Давай, я приготую поїсти.
Він дивився, як вона скинула з дошки останній камінь — той, що лежав в центрі.
— Відклади їх ненадовго. Я приготую тобі гарячий ароматний чай.
Ніколи раніше він не думав про камені як про щось зловісне. Тепер йому здавалося, що камені якимось чином накликають на них з Алтеєю небезпеку.
Він не хотів, щоб вона знову робила кидок.
Він опустився на підлогу поруч з нею:
— Алтея…
— Тихіше, Фрідріх, — сказала вона, і в її рівному голосові не було ні роздратування, ні докору, тільки необхідність.
Дощ забарабанив по даху з новою силою. Каскади ревучої води вимивали в землі промоїни. Темряву за вікном прорізали рідкісні спалахи блискавки.
Фрідріху здавалося, що шерех каменів звучав, як голоси говорячих з Алтеєю мертвих. Вперше за все спільне життя він відчув до лежачих в її руках семи каменів неясну ненависть. Як до коханця, що прийшов, щоб узяти її…
Сидячи на своїй подушці, Алтея знову кинула камені на Милосердя. Вони знову покотилися по дошці, і вона знову, спостерігала за ними, напружено, мовчки, з незрозумілих смиренністю. І вони зупинилися на тих же місцях. Напевно, вона здивувалася б, впади вони інакше.
— Сім, — прошепотіла вона. — Сім разів по сім каменів.
Гулко вдарив грім, ніби висловив досаду духів пекла.
Фрідріх опустив руку на плече дружини. Щось входило в їх будинок, щось вторгалося до них в життя. Фрідріх не бачив нічого, але знав, що воно вже тут. Він відчув смертельну знемогу, неначе тягар прожитих років разом навалилася на нього, відразу ж постаривши. Йому здалося, що він відчув дещицю того, що Алтеї доводилося відчувати кожен раз. І це була зовсім не втома після передбачення…
Він здригнувся при думці про тягар постійного життя в настільки емоційно насиченому просторі. Його світ, робота по золоту, здавалися настільки простими і щасливими, повними невідання про бурхливі водоверті діючих навколо сил.
Найгіршим було те, що він не міг захистити дружину від невидимої загрози. У цій ситуації він був безпорадним.
— Алтея, що це все означає?
Вона не ворухнулася. Довго дивилася на темні камені, що лежать на дошці. І тільки потім видихнула:
— Іде той, хто чує голоси.
Спалахнула блискавка, злобно, сліпуче, залила кімнату мерехтливим світлом. І тут же навалився приголомшуючий морок. Грім садонув так, що затряслася земля. А через мить оглушливим гуркотом відгукнулося відлуння.
Фрідріх не витримав:
— Ти знаєш, хто саме?
Алтея підвела голову, погладила його руку, яка все ще лежала на її плечі, натягнуто посміхнулася, дивлячись у вікно.
— Ти говорив про чай. Від цього дощу мені стало холодно. Я б із задоволенням випила трохи чаю.
Фрідріх перевів погляд з її обличчя на камені. З якоїсь причини вона не збиралася відповідати на його запитання. Принаймні — зараз. Тоді він поставив інше запитання:
— Чому камені падали так дивно, Алтея? Що це може означати?
Блискавка вдарила десь поруч. Удар грому був таким, ніби розколовся не повітря, а величезний камінь. Дощ знову злобно застукав по шибках.
Нарешті, Алтея відвернулася від вікна, за яким бушував Творець, і повернулася до дошки. Дотягнувшись, вона торкнулася вказівним пальцем центрального каменю.
— Творець? — Припустив Фрідріх, перш ніж вона встигла назвати ім'я.
— Лорд Рал.
— Але зірка являє собою Творця, його дар.
— На Благодаті — так. Але не забувай, що це передбачення. Це різні речі. Передбачення всього лише використовує Благодать, і камінь в центрі означає когось, що володіє Його даром.
— Тоді це може бути хто завгодно, — сказав Фрідріх. — Будь-хто, хто володіє даром.
— Ні. Лінії, що йдуть від восьми кутів зірки представляють те, як дар проходить через життя, через завісу між світами і за межами зовнішнього кола, в пеклі. Цей дар не сплутаєш ні з чим: магія обох світів, світу життя і світу смерті, позитивного і негативного. Цей камінь в центрі перетинається з ними обома.
Фрідріх знову подивився на камінь в центрі Милосердя:
— Але чому саме лорд Рал?
— Тому що тільки він за останні три тисячі років володіє обома сторонами дару. До тих пір, поки він не відчув свій дар повністю, жоден камінь ніколи не лягав на це місце. Жоден не зміг. Два роки минуло з тих пір, як він змінив свого батька. І він задає запитання, відповіді на які несуть в собі тільки страждання.
— Але, пам'ятаю, в минулому році ти говорила мені, що Даркен Рал теж використовував обидві сторони дару.
Вдивляючись в давні спогади, Алтея хитнула головою:
— Він використовував магію Збитку, але не за правом народження. Він пропонував Володареві пекла чисті дитячі душі в обмін на його допомогу. Даркену Ралу доводилося заробляти можливість використання цих сил, причому вельми і вельми обмежено. А ця людина, цей молодий лорд Рал народився, володіючи обома сторонами дару. Як ті чарівники, що жили в давнину.
Фрідріх не міг зрозуміти, що за небезпеку він відчув. Він пам'ятав той день, коли новий лорд Рал прийшов до влади, досить виразно. Фрідріх тоді перебував у Палаці, коли відбулася велика подія. Він продавав свої позолочені різьблені вироби, коли побачив нового лорда Рала, Річарда.
Такі моменти запам'ятовуються на все життя. Це був третій Рал в житті Фрідріха. Фрідріх ясно пам'ятав, як новий лорд Рал, високий, сильний, з поглядом хижака, широким кроком рухався по Палацу. Здавалося, він одночасно і належав цьому світові, і не належав. В руках він тримав легендарний меч, який не бачили в Д'харі з часу, коли Фрідріх був ще хлопчиком.
Новий лорд Рал йшов по коридорах Народного Палацу разом зі старим чоловіком(люди говорили, чарівником) і високою жінкою. Жінка з розкішним довгим волоссям, одягнена в біле атласне плаття, привнесла пишність і життя у Палац, який в порівнянні з нею здавався бляклим.
Річард Рал і жінка, схоже, були захоплені один одним. Фрідріх зрозумів це по особливому погляду, яким вони дивилися один на одного. Відданість і вірність у сірих очах чоловіка і зелених очах тієї жінки були так глибокі, що помилитися було неможливо…
— А що щодо інших каменів? — Запитав він.
Алтея жестом вказала на зовнішній круг Милосердя, куди насмілювалися потрапляти тільки промені від Дару Творця, на два камені, що лежать в світі мертвих.
— Це ті, хто чує голоси, — сказала вона.
Фрідріх кивнув головою, переконавшись, що його підозри виявилися обгрунтованими. У всьому, що було пов'язане з магією, йому не часто вдавалося вгадати правду, за винятком тих випадків, коли вона була очевидною.
— А інші?
Голос алтеї був схожий на дощ:
— Це захисники.
— Вони захищають лорда Рала?
— Вони захищають всіх нас.
І Фрідріх побачив, як сльози покотилися по її обвітрених щоках.
— Благаю, — прошепотіла вона, — щоб у них вистачило сил, інакше Володар забере всіх нас.
— Ти хочеш сказати, що тільки ці четверо зможуть захистити нас?
— Є ще й інші, але ці четверо мають вирішальне значення. Без них все буде втрачено.
Фрідріх облизав губи, відчуваючи страх за долю цих чотирьох вартових, що йдуть проти Володаря мертвих.
— Алтея, а ти не знаєш, хто вони?
Вона повернулася й обвила його руками, притулившись обличчям до його грудей. Цей дитячий рух все життя зворушував серце Фрідріха, і воно тануло від любові до неї. М'яко і ніжно обійняв її, ніби захищаючи і заспокоюючи. Хоча насправді він нічого не міг зробити, щоб захистити дружину від подій, які насувалися.
— Ти не віднесеш мене в крісло, Фрідріх?
Він кивнув, піднімаючи її на руки. Її сухі, непотрібні ноги, злегка погойдувалися.
Жінка, що володіла силою, здатною викликати спеку чи дощ посеред зими, потребувала його немудрої допомоги — віднести її на крісло.
Вона любила його, Фрідріха, просту людину, що не володіє даром.
Чоловіка, який любив її.
— Ти не відповіла на моє запитання, Алтея!
Її руки ще міцніше стиснули його шию.
— Один з чотирьох каменів-захисників, — прошепотіла вона, — це я.
Фрідріх повернувся і, широко розкривши очі, подивився на дошку, де все ще лежали камені. І рот його широко розкрився: він побачив, як один з чотирьох розкришився в порошок.
Алтеї і дивитися було не потрібно.
— У числі чотирьох була моя сестра, — сказала вона. Фрідріх заколисував її на руках, а вона плакала від горя.
— А тепер нас залишилося троє.