Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

15

Дженнсен вибралася з людського потоку, прямуючого по південній дорозі. Притиснувшись до Себастяна, вона ховалася за його широкою спиною від вітру. Часто їй хотілося просто згорнутися калачиком на замерзлому узбіччі і заснути. Живіт зводило від голоду. Коли Расті починала хвилюватися, Дженнсен, опановуючи ситуацією, перехоплювала поводи ближче до вудил. Бетті трималася поближче до стегна Дженнсен, шукаючи підтримки. Коза стерла копита, і іноді рухомий повзучий натовп починала її злити. Тоді Дженнсен погладжувала товстий бочок кози, і Бетті негайно приймалася помахувати хвостиком. Вона дивилася знизу вгору на Дженнсен, висувала язика, щоб швидко лизнути в морду Расті, а потім присідала, намагаючись прилягти на ногах Дженнсен.

Рука Себастяна, ніби захищаючи, лежала на плечі дівчини. Він дивився на фургони, вози і людей, що рухаються у напрямку до Народному Палацу. Гуркіт проїжджаючих фургонів, людський гомін і сміх, човгання підошов і стукіт кінських копит — все змішувалося в однорідний гул, який іноді прорізався брязкотом металу і ритмічним скрипом коліс. Все це тонуло в хмарі пилу, запах їжі змішувався з потом людей і тварин, залишаючи на язику Дженнсен мерзенний присмак.

— Про що ви думаєте? — Тихим голосом запитав Себастян.

Далеко попереду холодний світанок заливав прямовисні скелі величезного плато палаючим рожевим світлом. Здавалося, скелі піднімаються на тисячі футів над Азерітськими рівнинами, але людина змусила їх піднятися ще вище.

Це було місто, що лежить на плато, — тисячі дахів, обгороджених міцними стінами, були об'єднані в величезний конгломерат. Мармурові споруди, які підносилися над містом, вже освітлювало холодне зимове сонце.

Мати відвезла Дженнсен звідси, коли та була ще маленькою. І пам'ять дитинства, що жила в ній, не підготувала її доросле сприйняття до розкоші Палацу. Серце Д'хари стояло над безплідною рівниною гордо, благородно і непереможно. На її велич лягало тінню тільки одне: це був родовий замок лорда Рала.

Дженнсен провела рукою по обличчю, на мить закривши очі і намагаючись відігнати стукаючий в скронях біль — ознаку близькості лорда Рала.

Подорож була важкою і виснажливою. І коли вони ставали ввечері на нічліг, Себастян під покровом темряви ходив на розвідку, а Дженнсен починала розбивати табір. Кілька разів супутник приносив лякаючі новини: переслідувачі знаходилися дуже близько. Незважаючи на втому і сльози розчарування, доводилося збирати речі і знову вирушати в дорогу…

— У нас була причина прийти сюди, — сказала Дженнсен. — І тепер не варто втрачати мужність.

— Це остання можливість її втратити, — зауважив Себастян.

Дженнсен вдивлялася в його уважні голубі очі, в яких і без слів читалася відповідь: знову кинутися в текучий по дорозі людський потік. Бетті схопилася на ноги, уважно спостерігаючи за натовпом і все сильніше притискаючись до лівої ноги Дженнсен. Себастян встав з іншого боку.

Літня жінка, що сиділа на возі, запитала Дженнсен:

— Допомогти продати козу, люба?

Дженнсен тримала в одній руці і мотузку, до якої була прив'язана Бетті, і повід Расті, а іншою притримувала капюшон плаща, захищаючись від поривів холодного вітру. Посміхнувшись, вона заперечливо похитала головою. Жінка посміхнулася у відповідь і поїхала далі. І тут Дженнсен побачила на возі оголошення: «Продаж ковбаси».

— Пані! А зараз ви ковбасу продаєте?

Жінка зупинила коня, повернулася, зняла кришку з каструлі, яка була щільно загорнута в ганчірки і ковдри, і вийняла з неї кільце жирної ковбаси.

— Свіжа, тільки сьогодні зварена. Купуватимете? Пенні сріблом, і ми розійдемося.

Дженнсен рішуче кивнула головою, і Себастян вручив жінці необхідну суму. Та розрізала кільце надвоє і дала половину Дженнсен. Ковбаса була чудесно-теплою. Дівчина «проковтнула кілька шматків, практично не жуючи. Нарешті з'явилася можливість втамувати цей страшний голод. І тільки тепер вона змогла оцінити смак ковбаси.

— Чудово! — Заявила вона торговці. Та посміхнулася, здавалося, навіть не здивувавшись компліменту. І тоді Дженнсен запитала:

— Ви, випадково, не знаєте жінку на ім'я Алтея?

Себастян крадькома кинув погляд на людей, крокуючих поруч. Торговка, зовсім не здивована питанням, нахилилася до Дженнсен:

— Вам потрібно пророкування?

Недовго страждаючи сумнівами, Дженнсен вирішила, що буде краще підтвердити припущення співрозмовниці.

— Так, саме так… Ви не знаєте, де її можна знайти?

— Дорога, саму Алтею я не знаю, але знайома з її чоловіком, позолотником Фрідріхом. Він приїжджає деколи в Палац продавати свої вироби.

Схоже, що більшість людей, що піднімаються по дорозі, збиралися продавати свої товари. Дженнсен смутно пам'ятала, що Палац і в її дитячі роки був жвавим торговим центром: кожен день юрби людей продавали там все, що завгодно — від їжі до ювелірних виробів. У більшості міст, біля яких Дженнсен жила в наступні роки, був спеціальний ринковий день. Однак у Народному Палаці торгівля йшла щоденно. Якось мати брала її, збираючись купити щось їстівне, а одного разу вони ходили за матеріалом на сукню.

— Не могли б ви нам підказати, як знайти цього Фрідріха?

Жінка вказала прямо на Палац:

— У Фрідріха невеликий намет на ринку. На самому верху. Думаю, вам буде потрібно запрошення, щоб зустрітися з Алтеєю. Раджу поговорити з Фрідріхом.

Себастян поклав руку на плече Дженнсен і запитав, перехилившись через неї:

— Нагорі?

Жінка кивнула:

— Нагорі, в Палаці. Сама я туди не піду.

— А де ж ви продаєте ковбасу? — Запитав він.

— Я їжджу вздовж дороги, продаючи її подорожнім, які поспішають у Палац чи повертаються звідти. Якщо ви збираєтеся зустрітися з чоловіком Алтеї, майте на увазі, що вам не дозволять проїхати туди верхи. І козу не можна буде з собою взяти. Там є прив'язі для коней, якими їздять солдати і державні службовці, проте фургони з товарами та подорожні мають право в'їжджати тільки по східній дорозі з іншого боку скелі. Тут же вам проїхати наверх не дозволять. Тут дозволено тільки солдатам.

— Добре, — сказала Дженнсен. — Нам треба поставити тварин у стійло, раз вже ми збираємося шукати чоловіка Алтеї.

— Фрідріх не часто там з'являється. Якщо ви його зустрінете, вважайте, вам пощастило. Великою удачею буде просто поговорити з ним.

Дженнсен проковтнула ще один шматок ковбаси:

— А ви не можете точно сказати, чи буде він сьогодні? По яких днях він приходить торгувати?

— На жаль, дорогенька, не знаю. — Жінка зав'язала під підборіддям розв'язаний червону хустку. — Я його бачу інколи. Більше нічого не можу вам сказати. Кілька разів я продавала йому ковбасу: він брав її для дружини.

Дженнсен дивилася на Народний Палац, який вимальовувався в серпанку променів зимового сонця.

— Думаю, нам краще піти поглянути.

У неї скажено закалатало серце. Вона помітила, як пальці Себастяна забігали по плащу, намацуючи руків'я меча. Зі свого боку, і вона мимоволі провела рукою по стегну, переконавшись у тому, що ніж на місці. Дженнсен сподівалася, що вони затримаються в палаці ненадовго. Дізнаються, де живе Алтея, і продовжать свій шлях. Чим швидше, тим краще… Цікаво, тут зараз лорд Рал чи воює на батьківщині Себастяна?..

Дженнсен співчувала людям, які опинилися під владою лорда Рала — людини, у якої немає ні краплі милосердя.

Під час подорожі вона попросила Себастяна розповісти про його батьківщину. Він поділився з нею переконаннями і сподіваннями людей Стародавнього світу, їх щирістю і чесністю, їх пристрасним прагненням до Світла Творця. Себастян з хвилюванням у голосі розповідав про обожнюваного ним духовного лідера Стародавнього світу, брата Нарева. Брат Нарев вчить тому, що турбота про благополуччя оточуючих не тільки обов'язок, але і священний обов'язок всіх людей. Раніше Дженнсен і уявити не могла, що існують місця, де живуть настільки жалісливі люди.

Себастян розповідав, що Імперський Орден героїчно витримує натиск загарбників, на чолі яких стоїть лорд Рал. Дженнсен як ніхто інший розуміла, що значить боятися цієї людини. Саме через цей страх вона побоювалася виявитися в Палаці. Якщо лорд Рал там, його сили буде цілком достатньо, щоб виявити її близьку присутність…

Рівна колона солдатів в кольчугах і темних шкіряних обладунках, виїхавши з Палацу, рушила в протилежному напрямку. Їхня зброя — мечі, сокири, списи — грізно сяяли в променях ранкового сонця. Дженнсен опустила очі і намагалася не дивитися на проїзжаючих мимо солдатів. Вона побоювалася, що її виділять з натовпу по погляду, ніби так вони могли розпізнати тільки їм одним видимий знак. Натягнувши капюшон плаща, вона прикрила руде волосся, щоб вони не привертати небажаної уваги.

Ближче до великої брами, що на плато, юрба стала густішою. На південь від скель все навколо було заповнено торговцями, які сиділи в наметах, що утворювали тимчасові вулиці. Новоприбулі зупинялися там, де могли знайти житло. Незважаючи на холод, здавалося, всі знаходяться в чудовому настрої — йшла жвава торгівля.

Д'харіанські солдати, схоже, були всюдисущі. Всі як на підбір — високі, широкоплечі, в однакових шкіряних обладунках, кольчугах, вовняному одязі. Всі озброєні, щонайменше, мечем, але у багатьох є ще й сокири, булави з шипами або ножі. Солдати були пильні, але без причини не звертали на торговців ніякої уваги.

Торговка ковбасою, прощаючись з Дженнсен і Себастяном, побажала їм всього найкращого, звернула з дороги і поставила віз поруч з трьома чоловіками, які стояли біля винних діжок і маленького столика. По всій видимості, це були брати — з однаковими великими вилицями, широкоплечі, з скуйовдженим білявим волоссям.

— Знайдіть людину, у якої зможете залишити коней, — повчала ковбасниця Дженнсен і Себастяна.

У багатьох з тих, хто встав тут табором, були тварини, і, здавалося, було легше домовитися тут, ніж підніматися до палацу. Деякі з гучними криками продиралися крізь натовп. Можливо, торгівля в них йшла краще, ніж у тих, хто стояв на місці. Багато людей, схоже, і зовсім не збиралися заходити всередину Палацу. Напевно, їх приваблювала сюди менша кількість стражників і представників влади.

Себастян непомітно оцінював ситуацію. По його погляду Дженнсен зрозуміла, що він підраховує кількість солдатів. Іншим могло б здатися, що він просто роздивляється публіку, прицінюється до товарів, але Дженнсен бачила, що його увага прикута до величезних воріт між високими кам'яними колонами.

— Що будемо робити з тваринами? — Запитала вона. Себастян жестом вказав на одну з кошар з кіньми:

— Можна залишити їх там.

На додаток до небезпеки, якою дівчині загрожувала близькість людини, що намагається її вбити, Дженнсен абсолютно не подобалася тутешня публіка. Одна справа — прилаштувати Бетті в місті, і зовсім інша — залишити друга дитинства в такому місці.

Кивком голови вона вказала на людей, що тримали загін для худоби. У пошарпаному одязі вони дуже азартно грали в кості.

— Хіба можна довірити тварин таким людям? Вони запросто можуть виявитися злодіями, ми ж не знаємо. Може, ви залишитеся з кіньми, а я пошукаю чоловіка Алтеї?

Себастян відірвався від спостереження за солдатами:

— Джен, по мені, так зовсім не потрібно розділятися в такій ситуації. Я зовсім не хочу, щоб ви йшли туди одна. Вона побачила рішучість в його очах.

— А якщо ми потрапимо в біду? Ви дійсно думаєте, що ми зможемо пробитися з боєм назад?

— Ні. Думайте головою і не втрачайте почуття гумору. Раз я завів вас в таку далечінь, то не дозволю вам йти туди одній.

— А якщо вони спробують схопити нас?

— Якщо справа дійде до цього, то силою ми звідти не виберемося. Тут важливо вміти налякати, щоб люди двічі подумали про те, наскільки ти небезпечна. І тоді справа не дійде до бійки. Потрібно блефувати.

— Але я зовсім не вмію це робити.

Він трохи посміхнувся:

— У вас все чудово виходить. Ви прекрасно блефували в першу ніч, з Оберегом Благодаті.

— Але це сталося тому, що там були тільки ви і моя мати. У місті, де таке скупчення народу, зовсім інша справа.

— А що ви зробили в таверні, коли показали господині свої руде волосся?

Дженнсен ніколи не думала про свою тодішню поведінку з такої точки зору. Їй здавалося, що тоді це був швидше жест відчаю, ніж свідомий обман.

Відчувши, що Бетті почала чухатися верхівкою об її ногу, Дженнсен злегка шльопнула її по вуху.

У цей час чоловіки кинули гру в кості, щоб прийняти коней від приїжджих. Дівчині не сподобалося, як чоловіки вправлялися з кіньми — не твердою рукою, а хлистом.

Дженнсен вдивлялася в юрбу, поки не вигляділа знайому червону хустку. Вона намотала міцніше мотузку з Бетті і рушила крізь юрбу, потягнувши за собою й Расті. Здивованому Себастяну нічого не залишалося, як швидко рушити за нею.

Коли Дженнсен підійшла, торговка в червоній хустці розставляла каструльки з ковбасою.

— Пані!

Торговка мружилась на сонці.

— Так, дорога! Ще ковбаски? — Вона підняла кришку. — Вони такі смачні, правда?

— Чудові… Але я б хотіла дізнатися, чи не можете ви доглянути за нашими кіньми і козою? Ми заплатимо.

Жінка закрила кришку:

— Тварини? Але я ж не конюх, моя дорога.

Дженнсен, тримаючи мотузку і привід в одній руці, поклала іншу на край воза. Бетті склала ніжки і прилягла біля колеса.

— Я думаю, вам сподобається моя коза. Бетті — чудова коза і не завдасть вам клопотів.

Перехилившись через край воза, жінка посміхнулася:

— Її звати Бетті? Ну, добре, я пригляну за нею.

Себастян дав жінці срібну монету:

— Якби я зміг залишити у вас і коней, я був би впевнений, що вони в хороших руках.

Жінка уважно обстежувала монету, а потім — досить критично — і Себастяна.

— А як довго ви будете відсутні? Коли я продам свої ковбаси, мені потрібно буде повертатися додому.

— Не довго, — сказала Дженнсен. — Ми хочемо знайти людину, про яку вам говорили, — Фрідріха.

Себастян безцеремонно показав на монету, яку жінка все ще тримала в руці.

— Коли ми повернемося, в подяку за те, що ви доглянули за нашими тваринами, я дам вам ще одну. А якщо ми повернемося після того, як ви продасте вашу ковбасу, то я дам вам дві за заподіяне занепокоєння.

Жінка подумала трохи і кивнула:

— Ну, тоді я згодна. Я буду продавати ковбасу тут. Прив'яжіть козу до колеса, і я не спущу з неї очей, поки ви не повернетеся. — Вона показала рукою кудись назад. — А коней прив'яжіть поруч з моєю. Моїй дівчинці сподобається компанія.

Бетті швидко взяла невелику морквину з рук Дженнсен. Расті тут же штовхнула дівчину в плече, нагадуючи про себе. Довелося пригостити і її, а ще одну Дженнсен дала Піту, щоб і він не відчував себе забутим.

— Якщо ви мене втратите, просто запитайте Ірму, ковбасницю.

— Спасибі, Ірма! — Дженнсен погладила вушка Бетті. — Я сподіваюся на вашу допомогу. Ми повернемося раніше, ніж ви думаєте.

Вони змішалися з натовпом, прямуючим по напрямку до величезного плато, і Себастян обійняв дівчину за талію. А коли вони рушили до зяючого горла палацових воріт, до Дженнсен донеслося жалібне бекання залишеної Бетті.