Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

13

Коли мати покликала його, Обі скидав з сінника оберемки сіна.

— Обі! Де ти? Спускайся!

Обі спустився по драбині і швидко струсив з одягу солому, приводячи себе в порядок, перш ніж постати перед сердитим поглядом.

— Що трапилося, мамо?

— Де мої ліки? І твої теж? — Її лютий погляд ковзнув по підлозі. — Я бачу, ти досі все ще возишся з сіном. Я не чула, як ти прийшов додому вчора ввечері. Що тебе затримало? Подивися на цей стовп в огорожі! Ти досі його не закріпив? Що ти робив увесь цей час? Невже я повинна нагадувати тобі про кожну дрібницю?

Обидва не знав, на яке з питань йому слід відповідати в першу чергу. Мати завжди так чинила, збиваючи його з пантелику, перш ніж він відповість їй. Якщо він говорив, затинаючись, вона ображала і висміювала його. Але після всього, що сталося минулої ночі йому здавалося, що при зустрічі з матір'ю він буде почувати себе більш впевнено. Однак при світлі дня перед матір'ю, схожою на грозову хмару, перед її лютою атакою, він звично відчував себе приниженим, маленьким і нікчемним. Повернувшись додому, він відчув себе великим. Важливим. А тепер як ніби стискався, знічувався. Її слова по краплі вбивали в ньому силу.

— Знаєш, я був…

— Ти байдикував! Ось що ти робив — байдикував! Я чекаю тут ліки, у мене болять коліна, а мій син Обі-придурок збиває ноги об камені на дорозі, забувши, навіщо я його послала.

— Я не забув…

— Тоді де мої ліки? Де?!

— Мамо, я не приніс їх…

— Я це знала! Я знала, що ти витратиш гроші, які я тобі дала. Я працювала, як кінь, а ти витратив їх на жінку! Ти гуляв, ось чим ти займався, гуляв!

— Але, мамо, я не витрачав їх на жінку.

— Тоді де мої ліки? Чому ти не приніс їх, як я тебе просила!

— Я не зміг, тому що…

— То кажи, чому не зміг, придурок! Тобі тільки й треба було зробити, що сходити до Латеї…

— Латея мертва.

Ну от, він сказав це. Все було скінчено, і до того ж при світлі дня.

Мати широко розкрила рот, але не змогла вимовити ні слова. Ніколи раніше йому не доводилося бачити її настільки небагатослівною, настільки враженою. Її щелепа просто відвисла. Обі це сподобалося.

Він дістав з кишені монету, яку вирішив повернути, щоб мати бачила: він не витратив її гроші. Не порушуючи настільки рідкісне в цьому будинку мовчання, він передав монету їй.

— Латея… мертва… — Мати дивилася на монету, лежачу на долоні. — Що значить мертва? Вона захворіла?

Обі похитав головою. У ньому росла впевненість — разом з ланцюжком спогадів про те, що трапилося з Латеєю, як він вчинив з мерзенною старою.

— Ні, мамо, її будинок згорів, а вона загинула у вогні.

— Її будинок згорів… — Брови матері поповзли назустріч один одному. — Звідки ти знаєш, що вона померла? Латея не з тих, кого можна застати зненацька при пожежі. Вона — чаклунка.

Обидва знизав плечима:

— Коли я прийшов у місто, почув шум. Люди бігли до будинку Латеї. Її будинок був охоплений полум'ям. Навколо зібрався величезний натовп, але вогонь був настільки сильний, що не було ніякої можливості що-небудь врятувати.

Останнє було до певної міри правдою. Він вийшов з міста і попрямував додому, бо порахував: якщо досі ніхто не виявив пожежу, то, можливо, її не виявлять і до ранку. Він не хотів бути тим, хто першим закричить «Пожежа!» Виходячи з того, що сталося, це могло здатися підозрілим, особливо з точки зору його матері. Вона була диявольськи підозрілої жінкою (одна з її огидних рис!). І Обі збирався розповісти їй історію, яка підійде до будь-якої пожежі: палаючі руїни, обгоріле тіло…

Однак, повертаючись додому — трохи пізніше того моменту, як Дженнсен і її попутник Себастян обігнали його, — він почув крики людей, волаючих про пожежу в будинку Латеї. Обі біг по темній дорозі разом з іншими. Так що причин підозрювати його в чому-небудь не було.

— Можливо, Латея уникла вогню, — голос матері звучав так, ніби вона намагалася переконати скоріше себе, ніж його. Обі похитав головою:

— Я залишився, сподіваючись, як і ти, мамо. Я знаю, ти б хотіла, щоб я допоміг їй, якщо у неї біда. Я хотів зробити все від мене залежне. Тому і спізнився додому.

Це, втім, теж було правдою лише частково: він стояв разом з натовпом, дивлячись на вогонь, прислухаючись до розмов. Він жадібно вбирав здогади, плітки, припущення.

— Вона — чаклунка. Вогонь не може застати зненацька таку жінку.

Мати висловила підозру. — Обі це помітив.

— Коли вогонь горів уже не дуже сильно, чоловіки закидали його снігом і змогли пробратися через димлячі деревинки. І знайшли кістки Латеї.

Обі вийняв з кишені обгорілу кістку, простягнув матері. Вона подивилася на цей безжалісний доказ, але так і не взяла його. Задоволений зробленим ефектом, Обі поклав свій скарб назад у кишеню.

— Вона перебувала в центрі кімнати, одна рука піднята над головою, ніби вона намагалася пробратися до дверей, але задихнулася від диму. Люди кажуть, що від диму люди падають, і тоді вогонь береться за діло. Мабуть, це і сталося з Латеєю. Її звалив дим. І коли вона лежала на підлозі, вогонь спалив її до кінця.

Мати пильно дивилася на нього, губи її маленького злісного рота були щільно стиснуті. У перший раз їй було нічого сказати. Обі прочитав її погляд, в ньому не було нічого хорошого. Він міг сказати, що у неї в думках. Вірніше — хто… Виродок, син Даркена Рала, майже королівської крові. Вона пішла геть, її руки, зловісно стиснуті в кулаки, повільно ковзнули вниз.

— Я повинна йти прясти для пана Тачмана. А ти забери з підлоги весь цей бардак, чуєш мене?

— Добре, мамо.

— І ще полагодь стовп, перш ніж я повернуся і побачу, що ти цілий день бив байдики.

Кілька днів Обі витратив на те, щоб відчистити з підлоги замерзлий гній, але мало просунувся у своїй справі. Холод стояв такий, що шар льоду тільки наростав. Здавалося, від нього ніколи не позбудешся, це все одно що розколювати гранітні брили або не слухати розпорядження матері.

У Обі було багато домашньої роботи, і він не міг її не робити. Він поправив стовп і полагодив петлю на двері хліва. Тваринам теж слід було приділити увагу, а ще було потрібно переробити сотню невеликих справ.

Під час роботи він обмірковував конструкцію каміна. Його можна буде прилаштувати до стіни між будинком і сараєм, раз вона вже існує. Подумки він уже підносив до неї камені, будуючи подобу печі. Він уже пригледів великий камінь, який можна використовувати в якості поду. І все це він ретельно посадить на вапняний розчин. Коли Обі що-небудь обдумував, він вкладав у це всього себе. І ніколи не залишав розпочату справу на половині.

Внутрішнім зором він уявляв собі, як буде здивована та щаслива його мати, коли побачить, що він побудував. І тоді вона зрозуміє, що син заслуговує поваги. Нарешті вона дізнається, що він — вартісна людина. Але до споруди каміна йому належало виконати ще багато іншої роботи.

А поки що перед ним маячила знайома робота. Поверхня замерзлого гною нагадувала поле битви. Вона була поцяткована дірками, вибоїнами, де він намагався виявити слабке місце — повітряну пробку або вмерзлу солому, — щоб відколоти хоча б шматок. Коли лунав тріск і виникала тріщина, його наповнювала впевненість, що йому нарешті вдасться розколоти цю міцну крижану могилу, але кожного разу його чекалоло розчарування. Обі не лінувався, хоча сколювати шар за шаром, потроху, сталевою лопатою, було дуже довго.

Несподівано йому спало на думку, що людина такої значимості, як він, не повинен втрачати час на настільки брудну роботу. З великими труднощами можна уявити, що прибирання гною може бути заняттям людини, яка в майбутньому стане кимось на зразок принца. Зрештою, він тепер знав, що є важливою персоною. Людиною, в жилах якого тече кров Ралів. Прямим нащадком, сином людини, яка керує Д'харою — Даркена Рала. У всій окрузі немає людини, яка б не чула про Даркена Рала, батька Обі.

Так чи інакше, він поставить свою матір перед фактом, який вона від нього ретельно приховувала. Але поки він не міг придумати, як провернути це дільце, не відкриваючи їй, що це Латея кинула йому в обличчя ці відомості перед тим, як він вибив з неї дух.

Захекавшись від чергової надзвичайно важкої атаки на замерзлий гній, Обі відпочивав, поклавши зап'ястя на ручку лопати. Незважаючи на холод, по його спутаному світлому волоссю тік піт.

— Обі! — У сарай зайшла мати. — Стоїш, бовдур, байдикуєш, ні про що не думаєш… Що ти за чоловік? Обі, ти придурок?

Вона зупинилася. Її вузький рот скривився, а ніс, здавалося наповзав на нього.

— Мама, я всього лише віддихуюсь, — Обі показав на підлогу, усіяну уламками льоду, доказом його напружених зусиль. — Мамо, я ж працював, насправді.

Вона не подивилася на підлогу. Вона пильно дивилася на нього. Він чекав, вже знаючи, що її займає щось більше, ніж замерзлий гній. Він завжди заздалегідь знав, коли вона збирається відігратися на ньому, щоб він відчув себе лайном — як то, на якому він стояв. З темних щілин і прихованих нір навколо знову маленькими чорними очима дивилися на них щури.

Критично обвівши його поглядом, мати дістала монету. Вона тримала її між великим і вказівним пальцями, що мало означати не вартість, а значення цієї монети.

Обі був трохи спантеличений. Латея мертва. Поблизу більше немає жодної чаклунки; ніхто зі знайомих не міг приготувати ліки для матері або для нього. Він покірно простягнув долоню.

— Подивися на неї, — скомандувала мати, кинувши монету йому на руку.

Обі виніс монету на світло і ретельно її вивчив. Він знав: мати чекає, що він побачить щось незвичайне, але нічого особливого не бачив. Повертаючи монету, він час від часу поглядав на матір. Потім так само ретельно вивчив і другу сторону монети, але так нічого і не помітив.

— Так, мамо?

— Нічого незвичайного, Обі?

— Ні, мамо.

— У неї немає подряпини на ребрі.

Обидва на мить задумався, а потім знову оглянув монету, тепер вже більш уважно роздивляючись ребро.

— Ні, мамо.

— Це та монета, яку ти мені повернув.

Обі кивнув головою. У нього не було причин заперечувати це.

— Так, мамо. Це монета, яку ти мені дала для Латеї. Але я сказав тобі, що Латея загинула у вогні, і я не зміг купити ліки. Ось тому я і повернув тобі монету.

Розпечений погляд матері готовий був спопелити його, але голос прозвучав разюче холодно і спокійно.

— Це не та монета, Обі. — Обі посміхнувся:

— Та ні ж, мамо.

— У монети, яку я тобі дала, на ребрі була подряпина. Ось тут я її позначила.

У міру того, як думки проносилися у Обі в голові, усмішка повільно сповзала з його обличчя. Він намагався придумати, що б таке сказати, щоб вона повірила. Не міг же він відповісти, що поклав монету в кишеню, а потім дістав і повернув іншу — адже у нього ніколи не було власних грошей.

Мати прекрасно про те знала, вона б і не дозволила йому мати їх. Вона думала, що він, придурок, обов'язково їх витратить.

Але зараз у нього були гроші. Доля так розпорядилася, що він роздобув всі гроші Латеї. Він згадав, як в поспіху збирав монети, що випали з кишень чаклунки, включаючи і ту, якою з нею розплатився. А коли витягував монету, щоб повернути матері, то й не підозрював, що вона позначила ту, яку дала йому. І, на жаль, повернув їй зовсім іншу.

— Мамо, ти впевнена? Може, ти всього лише збиралася помітити монету… Може, ти забула.

Вона повільно похитала головою:

— Ні, Обі. Я спеціально позначила її. Так що якщо б ти витратив її на випивку або жінок, я б про це дізналася. Пішла б, знайшла її і впізнала все, що ти робив.

Пронозлива сука!.. Не вірити власному сину!.. Що це за матір, в кінці-то кінців!..

Які в неї могли бути докази, крім зниклої малесенькій подряпини на ребрі монети? Ніяких!

— Але, мамо, ти швидше за все помиляєшся. У мене немає грошей, ти ж знаєш. Звідки ж у мене може бути інша монета?

— Ось це я і хотіла б знати, — її очі були страшними.

Він насилу переводив подих під її пронизливим допитливим поглядом. Однак голос її, як і раніше залишався спокійним:

— На ці гроші я веліла тобі купити ліки.

— Але як я міг це зробити?! Латея померла. І я повернув тобі монету.

Вона стояла перед ним з такою впевненістю, ніби це дух помсти прибув зі світу мертвих. Або дух Латеї повернувся, щоб поговорити з убивцею. Але Обі не вірив у таку можливість. Настирлива чаклунка хотіла вбити його. А мати, швидше за все, намагається відняти у нього недавно здобуте відчуття власної важливості.

— Ти знаєш, чому я назвала тебе Обі?

— Ні, мамо.

— Це давнє д'харіанське ім'я. Ти знав про це, Обі?

— Ні, мамо. І що ж воно означає?

— Воно має два значення: слуга і король. Я назвала тебе Обі в надії, що колись ти станеш королем. Або ж, у протилежному випадку, ти будеш хоча б слугою Творця. Правда дурні рідко стають королями. І ти ніколи не будеш королем. Це була просто дурна мрія новоспеченої матері… Значить, залишається слуга. Кому ти служиш, Обі?

Обі чудово знав, кому він служить. І тому він повинен стати непереможним.

— Де ти взяв цю монету, Обі?

— Я ж сказав тобі, мамо… Я не міг купити тобі ліки, тому що Латея загинула при пожежі у власному будинку. Можливо, твоя мітка стерлася, поки монета лежала у мене в кишені.

Здавалося, вона обмірковувала його слова:

— Ти впевнений, Обі?

Він кивнув у надії, що її думки нарешті підуть в іншу сторону від підміни монети.

— Звичайно, мамо. Лате померла. Тому я і повернув тобі монету. Я не зміг купити ліки. Мати підняла брову:

— Так, Обі?

Вона повільно витягла руку з кишені сукні. Він не бачив, що у неї в руці, але відчув полегшення, думаючи, що нарешті обвів її навколо пальця.

— Так, мамо. Латея померла, — йому сподобалося, як він сказав це.

— І ти не зміг купити ліки… Ти ж не повинен брехати своїй мамі, чи не так, Обі?

— Так, мамо, — він виразно кивнув головою.

— Тоді що це? — Вона повернула руку і показала пляшку з ліками, яку Латея дала йому перш, ніж він розправився з нею. — Я знайшла це в кишені твоєї куртки, Обі.

Обі втупився на пляшку. Все-таки клята чаклунка помстилася йому. Слід було вбити її одразу ж; до того, як вона дала йому цю зрадницьку пляшку з ліками. Він зовсім забув, що поклав її тієї ночі у кишеню куртки, маючи намір викинути в лісі по дорозі додому. Однак щось нове і важливе, що він тоді дізнався, змусило його абсолютно забути про цю чортову пляшку.

— Думаю… Думаю, це стара пляшка…

— Стара пляшка? Та вона ж повна! — Голос матері нагадував лезо бритви. — І як це тобі вдалося роздобути пляшку з ліками у жінки, яка померла, і будинок якої згорів? Як, Обі? І яким чином ти повернув іншу монету, а зовсім не ту, яку я тобі дала, щоб розплатитися? Яким чином? — Вона зробила крок до нього — Яким, Обі?

Обі відступив. Він не міг відвести очей від цього проклятого зілля. І не міг зустріти лютий погляд матері. Він знав, що під цим несучим смерть поглядом у нього з очей бризнуть сльози.

— Ну, я…

— Що «ти», Обі? Що ТИ, брудний розпусний придурок? Ти — мерзенне брехливе ліниве гімно! Ти — жалюгідний підлий виродок, Обі Шолк.

Обі підняв очі. Він був правий — вона намагалася змусити його наткнутися на її смертоносний погляд.

— Мене звати Обі Рал, — відповів він.

Вона навіть не здригнулася. І він зрозумів, що вона спеціально приводила його до сказу, щоб він видав себе. Це було частиною її плану. І ім'я «Рал» само по собі видало, як Обі взнав його, і, отже, розповіло матері про все решта.

Обі похолов. Думки плутано носилися в голові, як щури, яким наступили на хвіст.

— Духи прокляли мене, — сказала мати, обдаючи його диханням. — Я повинна була зробити те, що Латея мені радила. Я повинна була звільнити всіх нас. Ти вбив її! Ти, огидний виродок! Ти, мерзенний брехун…

Обі замахнувся лопатою, вклавши в цей рух всю свою силу і міць. І сталь задзвеніла, як дзвін, ударившись об череп матері.

Та осіла, як мішок із зерном, впущений на землю.

Обидва швидко відскочив, побоюючись, що вона кинеться вперед, швидко, як павук, і схопить його за щиколотку своїм маленьким ротом. Він був упевнений, що вона в стані так вчинити. Підла сука!..

Як ужалений, він кинувся вперед і став наносити удари, один за іншим, в цей ненависний лоб, в цей ненависний ніс, в цей ненависний рот… Одним ударом він вибив їй зуби, і вона вже не могла по-павучи його схопити. Він часто представляв її павучихою. Чорною вдовою…

Дзвін сталі повис в прозорому повітрі сараю, повільно, дуже повільно завмираючи. А потім тиша важким покривалом огорнула все навколо.

Обі спокійно стояв з піднятою до плеча лопатою, в будь-який момент готовий завдати нового удару. І уважно дивився на матір. Трохи рожеві сльози потекли з її очей, прямо на замерзлий гній.

І тоді, в припадку божевілля від жаху й люті, Обі підняв лопату і знову став наносити удари. Раз за разом він піднімав лопату і опускав їй на голову. Клацаючі звуки ударів сталі об кістки луною віддавалися в сараї. Щури, що спостерігали за подіями своїми крихітними чорними оченятами, розсипом кинулися по своїх норах.

Обі, хитаючись, повернувся, щоб ковтнути повітря, ще важко дихаючи, він дивився, як мати розпласталася на купі замерзлого гною. Її руки були широко розкинуті, як ніби вона молила про обійми. Боягузлива сучка!.. Ніби до чогось готується. Або намагається щось виправити. Розпростерлася обіймами, немов цим можна загладити всі його роки, проведені в рабстві…

Тепер її обличчя було іншим. На ньому з'явився дивний вираз. Крадькома Обі підійшов ближче, щоб розглянути це. Її череп був роздроблений, як кинута про землю стигла диня.

Це було так дивно, що Обі насилу зміг зібрати свої думки: мама… Її голова… розбита диня…

Для більшої впевненості він вдарив її знову. Раз, другий, третій… Потім відступив на безпечну відстань, тримаючи напоготові лопату. А раптом схопиться і почне знову кричати на нього!.. Це буде в її дусі. Падлюка божевільна!..

В сараї було тихо. Він бачив пару від власного дихання, що розпливалася в морозному повітрі. Пари від дихання матері не було. І груди її не рухалася. Червона калюжа навколо її голови повільно просочувалася крізь гній. Деякі вибоїни, над якими він нещодавно старанно трудився, були повні рідким вмістом цієї дивної голови, схожої на стукнуту об землю диню.

Зрозумівши, що мати більше не буде говорити йому гидоти, Обі відчув себе впевненіше. Можливо, вона, не будучи достатньо розумною, пішла на поводу у Латеї, яка вселяла їй ненависть до власного сина. Дві жінки правили його життям. Він був усього лише безпорадним слугою цих двох гарпій. На щастя, нарешті він став непереможним і звільнив себе від обох.

— Ти хочеш знати, мама, кому я служу?.. Я служу голосу, який зробив мене непереможним. Голосу, який допоміг мені позбутися від тебе!

Матері було нічого сказати. Нарешті, вперше за довгий час, їй нічого було сказати!..

Обі посміхнувся.

Потім витягнув свій ніж. Тепер він став іншою, новою людиною. Людиною, яку переслідують інші інтереси. Звичайно, коли вони з'являються… І зараз він вирішив подивитися: що таке цікаве і незвичайне може виявитися всередині його божевільної матері.

Обі подобалося дізнаватися нове.

З'ївши чудовий сніданок — яєчню, підсмажену на новій печі, яку він поставив для себе, — Обі почув, як у двір в'їхав фургон. Це сталося через тиждень після того, як його мерзотна матуся в останній раз відкрила рот.

Обі підійшов до дверей, з тріском розчинив її і зупинився, продовжуючи їсти і роздивляючись зад фургона, який тільки що під'їхав. З фургона зліз чоловік.

Це був пан Тачман, який зазвичай привозив шерсть. Мати пряла, а пан Тачман ткав з цих ниток. Останнім часом Обі займало стільки нового, що він зовсім забув про нього. Обі глянув у куток, щоб перевірити, скільки ниток було вже готово. Виявилося, що мало. З краю стояли тюки вовни, чекаючи своєї черги. На жаль, з останнього привозу до сумного кінця мати встигла занадто мало!..

Обі не знав, що робити. А пан Тачман вже стояв біля дверей, заглядаючи всередину будинку. Це був високий чоловік, худий, з великими вухами і великим носом. Обі знав, що пан Тачман подобався його матері. Напевно, йому вдавалося відсмоктати отруту з її зубів. І трохи пом'якшити її. Це була цікава теорія, про неї варто було згодом трохи подумати.

— Доброго ранку, Обі! — Очі пана Тачмана, які завжди здавалися Обидві дивно-рідкими, обшарювали будинок. — Де твоя мати?

Бігаючі оченята гостя привели Обі в стан тривоги. Він так і стояв з яєчнею в руках, намагаючись збагнути, що ж робити і що сказати. Погляд пана Тачман зупинився на вогнищі.

Обі насилу зберігав невимушений вигляд, нагадуючи собі, що він уже не колишній Обі, що він — важлива людина. Такі люди не бувають невпевненими. Важливий людина ловить момент і доводить власну велич.

— Мама? — Обидва поставив тарілку і глянув на вогнище. — Вона кудись вийшла.

З кам'яним обличчям пан Тачман затримав на Обі свій погляд:

— Ти чув про Латею? Що знайшли у неї вдома?

У цей момент Обі розмірковував про те, наскільки рот гостя був схожий на рот його матері. Такий же вузький, зрадницький…

— Латею? — Обі зі свистом втягнув у себе шматок яєшні, застряглий між зубами. — Вона ж померла. Що там можна знайти?

— Якщо точніше, то можна сказати, що не знайшли. Грошей. У Латеі були гроші, і всі про це знали. Але в будинку їх не знайшли.

Обидва знизав плечима:

— Може, вони згоріли? Розплавилися?

Пан Тачман скептично крякнув:

— Може, так. А може, й ні. Ходять чутки, що вони зникли до пожежі.

Обі відчув роздратування від того, що людям обов'язково потрібно лізти куди не слід. Невже їм більше немає про що думати? Чому їм мало власних проблем? Вони повинні радіти тому, що відьми більше немає, і залишити все на своїх місцях, а не копатися в попелі. Як дятли… довбати і довбають. Як стадо гусей серед крупи гною… Пройди смердючі!

— Я скажу мамі, що ви заходили.

— Мені потрібні нитки, які вона спряла. І я привіз їй ще вовни. Я поспішаю, мене люди чекають.

Цілий загін жінок трудився на цього чоловіка. Цікаво, чи давав він їм коли-небудь можливість перевести дух?

— Ви знаєте, боюся, що у мами не було часу…

Пан Тачман знову втупився на піч, тільки на цей раз більш пильно. Тепер його обличчя виражало не цікавість, а гнів.

Людина, що звикла керувати людьми, більш енергійний, ніж Обі, він почував себе впевнено за будь-яких обставин. Переступивши через поріг, він пройшов на середину кімнати, все ще дивлячись на піч.

— Що це? — Він показував рукою на неї. — Що це? О боже всемилостивий!..

Обі пишався своєю піччю. Роздивляючись інші печі, він зрозумів, як вони влаштовані. Звичайно, труба ще не була добудована, але він уже використовував її. У ній він бачив велику користь…

Нарешті Обидва побачив, на що саме показував пан Тачман.

На мамину щелепну кістку…

Ну ось, трапилася щось приголомшливе. Обі не чекав відвідувачів, а тим більше цікавих смердючих проноз. Невже те, що люди прядуть для цього типу пряжу, дає йому право пхати носа в їх будинку?

Пан Тачман повільно позадкував до дверей. Обі знав, що він не стане мовчати про побачене. Адже цей пліткар готовий базікати з кожним, хто буде слухати про зниклі гроші Латеї. А вони, після всього, що сталося, належали Обі. Скільки років він мучився! І ось поклав мукам кінець! Так що можна сказати, що він ці гроші заробив!..

Ясно, пан Тачман розбовтає про те, що побачив у печі, і обов'язково виникнуть питання. Кожен захоче сунути свій ніс і дізнатися, кому належить кістка. Відразу почнуть розпитувати де його матір, приблизно так само, як вони бігали навколо чаклунки.

Обі-новий, людина дії, не міг цього допустити. Обі став важливою людиною. Зрештою, в його жилах тече кров Ралів. Важлива людина діє — вирішує виниклі проблеми відразу. Швидко. Ефективно. Твердо.

Обі схопив пана Тачман за горло, не даючи йому втекти. Той захищався рішуче. Він був високий і жилавий, але поступався Обидві в силі і швидкості.

Коли, сопучи від зусиль, Обі встромив ножа в живіт гостя, пан Тачман широко відкрив рот. Його очі, звичайно такі прозорі і цікаві, тепер були круглі і повні жаху.

Потім Обі поклав пана Тачмана на землю. Попереду його чекала важка робота. Але Обі ніколи не боявся роботи. Спочатку треба покінчити з балакучим пронозою. Далі вирішити, що робити з фургоном. Швидше за все люди прийдуть його шукати. Життя Обі ставало все більш дивним.

Пан Тачман взявся кликати на допомогу. Обі встромив ножа в м'якоть під його підборіддям. І нагнувся, спостерігаючи агонію.

Насправді Обидва нічого не мав проти пана Тачман, нехай навіть ця людина була грубою і вічно командувала. Просто все це стосувалося старої відьми. Вона продовжувала ускладнювати Обі життя. Напевно вона передала послання з того світу матері, а потім і пану Тачману. Сука!.. Тому матір і бачила все в чорному світлі. А тепер з'явився цей пронирливий базіка, пан Тачман. Вони були, як зграя сарани, як чума. Обі знав: все відбувається тільки через те, що він став важливою фігурою.

Очевидно, настав час змін. Йому не можна було тут залишатися, серед проноз, які напевно будуть діставати його своїми питаннями. Так чи інакше, він занадто важливий, щоб залишатися в цьому нікчемному місці.

Пан Тачман все ще хрипів. Що ж, настав час нещасному вдівцю зустрітися з божевільною матір'ю Обі і мерзенною чаклункою.

А Обидві прийшов час прийняти своє нове життя, життя важливої людини, і переїхати в кращі краї.

І в цей момент він раптом усвідомив, що ніколи йому більше не доведеться ходити в сарай і дивитися на купу замерзлого гною, який він так і не зміг вичистити совковою лопатою. Цьому не допомогла навіть багатослівна наполегливість його божевільної матері. І що спробуй він зробити цю роботу киркою, все вийшло б напевно швидше.

Ось і ще одна несподіванка…