Вітрила

Стояла самотня жінка,

на березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

неначе трава зів’яла.

І плакала жінка:

      — Еесті!

Країно моя чудесна!

Не відала я безчестя,

бо ти споконвіку чесна.

І кажуть, що я вродлива.

Ти знаєш, чому вродлива?

Бо ти у мене красуня,

земле моя нещаслива.

І кажуть, така я світла,

неначе вранішня зірка...

Еесті! Над чужиною

тій зірці сходити гірко.

Еесті моя, Еесті!

Я руки свої ламаю.

Я руки свої ламаю —

я крила зламані маю...

Стояла самотня жінка,

на березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

неначе трава зів’яла.

Якісь кораблі даленіли,

і крилами птиці шуміли...