Вітрила

Панує тиша над морським простором —

вітри тамують подих...

Великі риби,

виплеснуті морем,

закам’яніли на гранітних сходах.

Знесилені подачками прибою,

закам’яніли у страшній судомі.

Луска зробилась тьмяною, твердою.

Плавці лежать важкі і нерухомі

Біліє сіль на зябрах вуглуватих,

в гарячих шпарах сірого граніту...

Горілий дух асфальтів перем’ятих.

Духмяний сон магнолій перегрітих.

Зміїний шурхіт на вологих схилах.

Малої хвилі відчайдушний схлип...

Отут колись громадилися брили,

їх обриси нагадували риб.

Було у цьому

щось таке тривожне!

Було у цьому стільки гіркоти!..

Проходив мимо велетень-художник

Проходив мимо,

і не зміг пройти

Узяв різець — і лінії поглибив.

Тесав граніт розпечений, твердий,

щоб знали люди

якто важко рибам

навічно залишатись без води.