Захлинаються м’ятою луки.
Мерехтять вересневі зорі.
Розметавши ріки, як руки,
спить земля в м’якому просторі.
Їй на коси випали роси,
трави-ковдри сповзли з постелі,
та й відкрилися ніженьки босі
і гаряче плече пустелі.
Місяць вирізав шпару в небі
ледь помітним серпом з латуні,
мов, ховаючись сам від себе,
задивився на сплячу красуню.