Вітрила

В дні, прожиті печально і просто,

все було, як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Коротала я дні в жалю,

і в недобру для серця пору

я сказала комусь: — Люблю.

Хтось підносив мене до неба.

Я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває — спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв...

Є для серця така покута —

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.