Вітрила

Вергали землю з ранку та й до ночі,

вклонялись низько,

догоджали їй,

аж піт гарячий напливав на очі

і виповзав, як сльози, із-під вій.

Повільно поверталися додому,

трудящих рук несучи тягарі.

І засинали,

підкорялись втомі,

щоб знову пробудитись на зорі...

А в серпні соком наливались грона,

струнких дівчат кохали юнаки,

і жартами, достойними Брюньйона,

перемовлялись древні старики.