Вітрила

Земля прокоржавіла.

Спека... Спека...

А ми піднімаємось вище й вище.

Наглухо стисла чорна смерека

каміння в пазурах кореневища.

Тут небо до гір обважніло хилиться.

Здається часто в обідню пору,

що сонце огрядне,

з рум’янцем на вилицях,

іде по схилах з тобою поруч.

І трави палить, сухі, нужденні.

Жовтава потерть сповзає з кручі.

Тут навіть джерела, такі студені,

в своїй студеності — теж пекучі.

Ноги підкошуються в знемозі...

Ой, круто ж ви стали, мої Карпати!

А хто ходив по рівній дорозі,

той на крутій не вміє співати.

Гуцулка іде на ясну полонину.

Швидко іде,

спочиває наспіх.

То винесе в гори,

то в лісі покине

пісні гірської тужливий наспів.

Може, кому милозвуччя недосить:

дикі слова і чудні повтори.

Як заспіває — мов заголосить,

чутно під Грегота до Чорногори.

Зате він про́стори подолає.

В чорно́ліс увійде.

Впаде в безодні.

І той, хто йде на далекому плаї,

уже не буде таким самотнім.