Вітрила

Лагідна жінко!

У тебе таке обличчя,

ніби на нього відсвіт

кладе непогасний вогонь.

Його не спотворює сумнів,

не мучать його протиріччя.

Твоєму синові тепло

в гніздечку твоїх долонь.

Було безтурботне дівчисько,

таке молоде-зелене.

Звичайним і навіть буденним

здавалось йому життя...

З тих пір, як створила серце —

живе,

  людське,

    незбагненне —

яким страшним і ворожим

здається тобі небуття!