Вітрила

Гей, виїжджає козак молоденький

у чисте поле,

в першу дорогу.

Очі рукою прикривши від сонця,

дивиться вслід йому ненька з порога.

Кінь вороний виграє, басує.

Гей, у коня ще й копита не збиті!

Сивий полин огортається пилом,

перепелиця ховається в житі.

  Їде козак,

  підганяє коня

  в чистому полі

  три дні навмання.

Вже й пшениці відшуміли, і жито.

Трави буяють на перелозі.

Раптом урвалась дорога бита —

камені три стоять на дорозі.

Чорний, та білий, та ще й рожевий.

Так, як звичайно у казці буває.

Скочив козак з вороного на землю,

напис на чорному пильно читає:

«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає —

нічим згадати буде, козаче».

У козака мурахи́ за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

«Підеш праворуч — не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Щастя без сліз. Без борні — перемога».

Що ж, це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

«Прямо поїдеш — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір’я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір’я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Це невідомо».

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

  — Хочеш? — іди.

  Не хочеш? — не йди.

  Різні є люди у сивих віках.

  Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання —

справив на білий камінь коня.