Вітрила

Я пам’ятаю все —

дощем залиті ниви,

шорсткі понад шляхами полини

і відтінки на обрії мінливі —

від пурпуру до сивизни.

Розтерзані снарядами дороги,

і зойк дротів,

й розчахнуті стовпи, —

А під колеса,

гусениці,

ноги

чужинцями підмощені снопи.

Їх волочили.

Їх байдужо несли.

Немов живих, тягнули по стерні.

Під шинами тріщали перевесла,

і колоски тонули у багні.

Чужинець нахилився до вибоїн.

Змахнув сльозу.

Напевно, селянин...

Могло б не бути на планеті воєн,

якби отак заплакав не один.