Вітрила

Це було за царя Тимка,

як земля була тонка —

пальцем ткнеш

і воду п’єш.

На оболоні пасуться коні,

а в копитному сліду по рибині плаває.

  Край села стояла хатина.

  Трава росла вище тину.

  Попідтинню уночі

  спали кручені паничі.

Жила в тій хаті немічна жінка.

Не могла ні сіяти, ні жати,

тільки й могла на печі лежати.

Лежить на печі,

насіння лузає.

А дочка лушпиння підмітає.

— Підмітай не підмітай, —

каже мати. —

Все ж одно, старости не прийдуть. —

Та й знов за своє насіння...

А дівчина плаче в сінях.

Говорили люди старі:

— Береженого бог береже.

Не вставай тепер до зорі.

Не дивися на горе чуже.

Пий із чистого джерела,

стережися лихого слова,

щоб дитина твоя була

дуже гарна,

дуже здорова.

Тож виконуй усе достоту,

поважай старовинні прикмети:

обминай потворну істоту,

не дивись на бридкі предмети...

Поважала

і обминала,

не дивилася,

береглась...

Та, мабуть, шанувалася мало,

бо нелюдська дитина знайшлась.

Як поглянути з правого боку —

то хороше дитя, нівроку.

Личко біле, наче намітка.

Око — сонцем прогріта квітка.

А брова — як тонкий листочок.

А щока — ясний пелюсточок.

А вуста — лісова полуниця.

А волосся — яра пшениця.

Як поглянеш з лівого боку

ой, потворне ж дитя, нівроку!

Рудувата пляма на скроні.

Ніс без ніздрі.

Повіки червоні.

Око вовче, а зуби щучі,

а вуста — мов змії повзучі.

А волосся над головою —

як пустир, що заріс кропивою.

Повитуха пополотніла.

Мати скрикнула і зомліла.

Зажурився батько, забіг

за тринадцять далеких доріг.

— Ой, женився ж я на біду.

Це, мабуть, у твоєму роду.

Ой, світ за очі я піду,

іншу жінку собі знайду.

Мати кинула навздогін

миску, глечик і макогін:

— Забирайся під три чорти!

Винуватий у всьому ти.

Вийшла заміж я на біду.

Це, напевно, в твоєму роду!

Двоєдушні всі ви і злі,

тричі прокляті куркулі.

На дитині це позначи́лось —

двоєликою народилась.

З цього боку — мов квітка леліє.

З того боку — мов звір визира...

Охрестили дитину — Марія.

А прозвали її — Мара́.

Мати плакала дні і ночі.

Коси рвала, бігла до річки.

Та й притихла.

Та й витерла очі —

навіть горе входить у звичку.

А тимчасом дочка підростала.

Мати звала її — Марися

І нікуди її не пускала,

щоб ніхто на Мару́ не дивився.

Заховала люстерко під полом,

в озерці скаламутила воду,

щоб дочка не знала ніколи

ні бридоти своєї, ні вроди.

Та Марися одного разу

вийшла з двору,

пішла по селу,

і почула першу образу,

але й першу таки похвалу:

 — Горе, горе, яка потвора!

 — От щаслива, яка вродлива!

...Проплакала всю ніч,

щоб не почула мати,

і думала-гадала без кінця.

Єдиний вихід — до людей ставати

вродливою частиною лиця.

І почалось:

кого в селі не стріне, —

все вбік та вбік голівку поверта.

А люди ж то проходять щохвилини.

Один зачепить.

Інший привіта.

Бува, що й двоє пройдуть одночасно,

а третій із-за рогу вирина.

Закрутишся.

Забудеш, де прекрасна,

а де потворна в тебе сторона.

Крутилося дівча несамовито, —

як горобець зимою на відлигу, —

аж поки хтось не запитав сердито:

— Чого ти крутишся, як дзига?

...Проплакала всю ніч,

щоб не почула мати,

і думала-гадала без кінця.

Надумалась — голівку опускати,

щоб люди не побачили лиця.

Здоровкалась з опущеним обличчям,

прощалась, не підводячи очей.

Таке щось перелякане і птиче

з’явилося у обрисі плечей.

Непевний голос,

потаємна вдача,

душа забита, скована, терпляча...

Лише на самоті Марися розгиналась,

дивилася у вічі небесам.

Співала навіть.

Навіть усміхалась

тваринам,

і рослинам,

і лісам.

  «Квітко нагідко,

  пишна царівна!

  Жовта корона

  навколо чола.

  Квітко нагідко,

  яка ж ти чарівна!

  Вся — від пелюстки

  аж до стебла».

І плакала.

І покривались трави

рясними росами гірких дівочих сліз.

Хитаючись,

підходила до ставу,

де шарудів обвітрений рогіз.

  «Ой, бабо-жабо,

  яка ж ти потворна!

  Чорна, зелена,

  зелена, чорна.

  Кум та й кума,

  кум та й кума.

  Крихти краси

  у тобі нема».

Шпурнула камінь у зелену спину:

— Ану, тікай, потворо, бо уб’ю!

І схаменулась:

— Що ж та жаба винна,

що я лютую на судьбу свою?

Прийшла додому

змучена,

тривожна.

— Ні, так не можна.

Далі так не можна!

На світі, кажуть, є стара чаклунка,

що має зілля і всілякі трунки.

Піду до неї, в ноги упаду,

заплачу:

    — Зглянься на мою біду!

  Мудра Баба живе

  у холодній печері.

  Мудра Баба пече

  пироги на вечерю.

Чародійка стара знає все у природі,

та робити добра не бажає — та й годі,

їй ніхто на віку не зумів догодити,

і тому на людей чародійка сердита.

  — Подивіться, сичі,

  хто це йде уночі

  гу-гу-гу,

  го-го-го!

  до багаття мого.

  І вп’ялася очима

  у сиву дорогу,

  біля жару червоного

  гріючи ноги.

  Визирає Марися

  з куща в цю хвилину:

  — Бабо, можна я хмизу

  в багаття підкину?

  — Хочеш ноги мої

  підсмалити?.. Ги-ги!—

  ворухнула великим

  пальцем ноги.

  — Бабо, можна я зараз

  води принесу,

  змию голову вам,

  заплету вам косу?

  — От причепа! Такої

  не бачив світ.

  Не причісуюсь я

  дев’яносто літ.

  — Бабо, можна сорочку

  я вам сполощу?

  Назбираю грибів

  для смачного борщу?

  — Що той борщ

  без м’ясива людського варт?

  Я люблю на обід

  молоденьких дівчат.

  — Ну, то з’їжте мене!—

  заридало дівча. —

  Починайте з ноги,

  з голови,

  із плеча!

  Баба глянула пильно,

  запрошує сісти.

  — Е, дитино моя!

  Тебе ж гидко і з’їсти.

  Надивилася я

  усього на віку.

  Вперше бачу на світі потвору таку.

  Повернула голівку Марися.

  — Ого!

  Щось ніяк не пойму

  я обличчя твого.

  Несказанна краса

  чи потвора страшна?!

  Дивина, дивина.

  Дивина, дивина!

  — Поможіть мені, Бабо!

  Віддячу за це.

  Що завгодно, аби

  не двоїлось лице!

Щоб прохожі не лякались

і щоб хлопці не цурались.

Зведіть з лиця потворність і коросту.

Ви ж Мудра Баба,

це вам дуже просто.

— Я Мудра Баба.

У-У-У, я дуже мудра!

Я знаю все, що робиться в природі.

Але тобі не стану я в пригоді.

Така вже в мене сила споконвіку —

я можу зло зробити чоловіку,

біду накликать,

горе замісити,

верстов за двадцять вікна перебити.

Коли захочу, —

      кожного зурочу.

Коли захочу, —

      лиха напророчу.

Камінний град на голови накличу.

Святого з’їм і чорта возвеличу.

В ділах недобрих я всевладна.

А у хороших безпорадна.

  — Що ж робити мені?

  Що ж робити мені?!

  Де ви варите борщ?

  У цьому казані?

  Та й полізла в казан,

  та й кричить з казана:

  — Може, краще куліш?

  То підсипте пшона.

  — Тю, скажене дівча,

  жовтороте курча!

Так-то й умерти, горя не набравшись.

  Вилазь!

  Вилізла, обтрусилась,

  спідлоба подивилась:

    — Що далі?

  — Візьми пиріг,

  посоли, розріж.

     Їж!

  — А ви?

  — He мороч голови.

  Я вже вечеряла.

  А пиріг великий, запашний.

    Смачни-и-ий!

  Їсть Марися, наминає.

  Мудра Баба посміхається,

  питає:

  — А ти й справді повірила,

  що я дівчат їм?

  Го-го!

  Це ж я тільки говорю їм,

  щоб вони, того,

  лякались

  та не з’являлись,

  дурниць не торочили,

  голови не морочили.

  А то прийде й канючить

  приворотного зілля,

  мов, не любить і мучить,

  відкладає весілля.

Ну, то я курячої сліпоти з кропом намішаю,

бери, кажу, напої його, то полюбить.

      І приголубить.

        І посватає.

  А у тебе інша оправа.

  Дуже пильна справа в тебе.

  Як не крути,

  а треба помогти.

  Тричі сплюнула на північ,

  покрутила пальцем в скроні,

  захитала головою,

  погадала по долоні.

  — Піди до Дурного Чоловіка.

  Одвернулась Марися:

  — Чого б я пішла?

  Ваша рада на посміх схожа.

  Мудра Баба не помогла,

  а дурний чоловік поможе?!

  — Е, то він же не просто дурний.

  Глупота його незбагненна.

Уявляєш?

  Усе, що мав, —

  все геть чисто роздав нужденним.

  І не тільки нужденним,

  а просто так, —

  хто по вулиці пройде босим,

  або скривиться,

  або покаже чиряк,

  або жалібно шморгає носом.

  Ну, а ледарям тільки подай,

  так навколо нього й роїлись —

  де пройдисвіт який,

  де шахрай —

  всі наввипередки кривились.

  А дурний чоловік надоивався,

  помогти усім намагався.

  Одягав усіх, годував,

  сам по світу голодний блукав.

  І нікого в житті ні разу

  не принизив і не образив —

  ані людину,

  ані звірину,

  ані дитину,

  ані билину...

  Дивували всі, дивували,

  визирали на нього з вікон.

  Насміхалися, кепкували

  та й назвали Дурним Чоловіком.

  Він почув,, похитав головою

  і — подався в глухі ліси...

  Ти піди із такою бідою,

  своє горе йому понеси.

  — А далеко його шукати?

  — Недалечко,

  рукою подати.

  Поле перебіжиш,

  озеро перепливеш,

  байрак перескочиш.

  Ітимеш по дорозі

  до Перехрестя Блискавиць

  (там, де розчахнута береза

  упала на дорогу ниць).

  Ітимеш по стежині

  до Трав’яного Тупика,

  де стежка тоншає, петляє

  і раптом у траві зника.

    Побачиш хату,

    дим волохатий —

  то Дурний Чоловік звірям їсти варить.

  А навколо хати на версту

  недоторкані трави ростуть,

  запашні та високі

  квітоньки синьоокі.

  Сказано, бджолиний рай.

  Квітів не зривай.

  Боже борони —

  гілки не зігни.

  Не сполохай птаха,

  не злякай комаху.

  Бо хто роздавить коника

  чи билину розтопче, —

  з тим Дурний Чоловік

  і говорити не схоче.

Я в його володіння не ходжу. Якщо чого треба, —

за версту перегукуємось...

  Іде Марися через поле,

  а йому ні кінця, ні краю.

  Перепливає Марися озеро,

  а йому ні берега, ні дна.

  Перескакує Марися байрак —

  зірвалася,

  впала,

  ногу зламала.

  Сидить на крутому схилі,

  плаче...

  Материнка журиться.

  Болиголов хмуриться.

  Вигріваються Котики.

  Насміхаються Ротики:

— Ех, ти ж, мало тобі треба, щоб заплакати!

  — Так нога ж болить!

  Добре вам патякати,

  на здоровій стеблині стоячи.

  — А їм не боляче?

  Глянь,

  скільки ти квітів убила,

  коли падала!

  Скільки скалічила!

  А ми ж не лічимо.

  Не сердимось,

  не плачемо,

  все тобі пробачимо —

  ти ж ненавмисне.

  — Сидить і кисне!

  обізвався Глід. —

  Я ось надламаний

  стільки літ.

  Бачиш,

  плоди червоні, малі

  згустками крові лежать на гіллі.

  А нічого! — живу.

  І не в’яну,

  не гнусь.

  Ще й у травні цвіту.

  Ще й шипами колюсь.

  Ще й приношу плоди...

  Піднімайся і йди!

  За коріння держись.

  За траву ухопись.

  Вверх по схилу повзи.

  І гляди —

      ні сльози!

  А як зірвешся знов,

  обітри свою кров.

  Вгору знову повзи

  і гляди —

      ні сльози!

  А щоб легше було

  підійнятись туди,

  за окреме стебло

  не тримайся, гляди!

  Бо окреме—слабе,

  не удержить тебе.

  Ти охоплюй руками

  великі жмути

  і ручуся: сьогодні ж

  досягнеш мети.

   ... Досягнула мети,

   тільки руки в крові,

   тільки темно в очах

   і шумить в голові.

  Це б упасти долілиць

  на землю м’яку.

  Це б спочинути трохи

  хоч раз на віку!

  Але ж дивиться вслід

  недовірливий Глід:

    — Що?

    Упала?

    Лежиш?

    Надірвалась?

    Ех, ти ж!

  І з гілля на траву

  тихо капає кров...

    — Глоде!

    Чуєш?

    Живу!

  Так бувай же здоров!

  Я не впала, іду

  крізь поля і гаї!

  Так спасибі ж тобі

  за поради твої!

  ... Материнка журиться.

  Болиголов хмуриться.

  Вигріваються Котики.

  Усміхаються Ротики.

  А на схилі байраку,

  серед сивої мли,

  випрямляються трави —

  ті, що їй помогли.

... Йде Марися, спотикається.

А стежина не кінчається.

Розгалужується,

тоншає,

у траві густій ховається,

ніби пальцями шука

Трав’яного Тупика.

А трава недоторкана,

квіти високі,

запашні,

синьоокі.

Сказано, бджолиний рай.

Марися навшпиньки стала.

Руками траву прогортала.

Квітоньки не зірвала.

Билиночки не стоптала.

Ніби вона й не людина,

а теж таки бадилина.

Протискувалась між стеблами,

переступала гриби.

Та й довго ж вона добиралася!

цілих чотири доби.

Ночі на пнях пересиділа,

підібгавши під себе ноги.

На п’ятий ранок побачила

у лісі хатину вбогу, —

темну, обмазану глиною,

збудовану з сухостою,

засклену рядниною,

прикриту корою.

А над хатою

дим волохатіє.

Теплом розморені, сонні

зайчата на підвіконні.

Ведмідь поріг обійма...

А господаря десь нема!

  — А я старалась!

  А я старалась!

  Чотири доби сюди добиралась.

  Так обережно

  і так терпляче!

  Усе даремно.

  Ніхто й не бачив.

    «Віть-фіть!

    віть-фіть!»

  Що це там попискує?

    Іде дідок,

    немов грибок,

  окулярами виблискує.

  Іде обережно, боком —

  це ж треба отак зуміть! —

  а паличка з кожним кроком

  попискує:

      «Віть-фіть!»

  Певно, у неї секрет на кінці,

  щоб розбігалися стрибунці,

  щоб розповзались комахи,

  щоб розлітались птахи,

  щоб відхилялась трава мимохіть,

  ледве почувши оце:

          «Віть-фіть!»

    — Ти не шкодуй,

    все це я знав.

    Я ж, моя доню,

    збоку стояв.

    Там, гон-де-го,

    де біліють гриби.

    Бачив тебе

    чотири доби.

 — Скільки ж вам років, дідусю?

 — Один.

 — Як то один?!

 — А певно, один.

 Той, хто зумів століття прожити,

 може новий рахунок відкрити?

 Як ти гадаєш, дитя моє?

 А-а-а, зрозуміла!

 Отож-бо і є.

 Ну, відпочинь,

 а тоді й поговорим...

 — Діду!

 Прийшла я з великим горем.

 Що відпочинок?

 дівчина плаче. —

 З горем прийшла я,

 з великим...

       — Бачу!

 Я поможу тобі,

 бідне дівчатко,

 тільки порадимося спочатку.

 Як же ми вийдем з цього протиріччя,

 щоб не двоїлось твоє обличчя?

 Ти ж, очевидно, хочеш краси.

 Значить, бридоту лише віддаси.

 Що ж, це можливо.

 Це дуже просто.

 Все я зніму — і бридоту, й коросту.

 Руку лише до лиця прикладу —

 в жмені затисну твою біду.

 Всю цю потворність зніму за годину.

 Тільки куди ж я її подіну?

 В землю зарию — зросте будяк.

 Кину в дупло — оживе хробак.

 В річку — підніметься каламуть.

 Чортополохи в полях проростуть.

 А розмахнуся, закину в море —

 виникне в морі страшна потвора.

 Буде топити човни й кораблі.

 Буде лякати людей на землі.

   Значить, я можу,

   значить, я мушу

   всю цю потворність

   загнати в душу.

 Тільки тоді не лякайся змін —

 будеш прекрасна з обох сторін.

 Тільки душа в тебе буде потворна —

 зла,

 завидюща,

 підступна

 і чорна.

 Або як хочеш —

 красу твою змушу

 переселитись навіки в душу.

 Тільки тоді не жахайся змін —

 будеш потворною з двох сторін.

 Тільки душа в тебе буде прекрасна —

 чиста,

 надійна,

 правдива

 і ясна.

 — Добре, я подумаю.

 Сім днів,

 сім ночей

 не склепила очей, —

          думала.

А Дурний Чоловік їсти носив, щоб не охляла.

 На восьмий день надумалась:

 — Зажени мені в душу потворність,

 зостав на обличчі красу.

 — Дивися, дочко,

 хороша душа

 може перетворитись в погану.

 А погана хорошою вже не стане.

 Тут і я не зможу помогти.

 Та злі й не просять доброти.

То ж тільки добрі хочуть бути злими, але це

їм рідко вдається.

  — Я сім днів,

  сім ночей

  не склепила очей, —

          думала!

  Зроби мене прекрасною.

  Зажурився Дурний Чоловік:

  — Щo ж,

  хай буде по-твоєму.

  І поклав свою руку теплу

  на обличчя бридку половину.

  І тримав,

  аж поки не стерпла, —

  дві години

  чи й три години.

  Та не встиг він руку відняти,

  огризнулась Марися звіром:

  — Забирай брудну свою лапу!

  іч, нахаба,

  не знає міри.

  Відсахнувся Дурний Чоловік,

  сльози блиснули з-під повік:

  — От бачиш,

  а я ж казав...

— Казав, казав! — перекривила дівчина і

побігла до річки дивитися.

  Зазирнула в чисту воду,

  задивилась на власну вроду.

  Личко біле, наче намітка.

  Очі — сонцем прогріті квітки.

  Брови — ніби тонкі листочки.

  Щоки — ніби ясні пелюсточки.

  А вуста — лісова полуниця.

  А волосся — яра пшениця.

  Гордовито собі усміхалась.

  В різні сторони поверталась.

  Хоч з якого дивися боку —

  ну, й вродлива дівка, нівроку!

  Тільки ж їй потрібне намисто!

  Тільки ж їй необхідні сережки!

  Головою збиваючи листя,

  подалася Марися до стежки.

  — Куди ж ти,

  не попрощавшись?! —

  гукнув Дурний Чоловік.

— Буду я з таким старим луб’ям прощатись!

  Потоптала траву,

  передавила коників.

— Гей, ти, проведи до поля! — наказала

              лісникові.

— Гей ти, підвези до озера! — наказала

              візникові.

— Гей, ти, перевези на той бік! — наказала

              човняреві.

— Гей, ти, побудуй міст! — наказала

              тесляреві.

  Тесляр пиляв,

  тесляр стругав,

  місток дубовий майстрував.

  І, осідлавши ним байрак,

  спитав довірливо:

          — Ну, як?

  Марися знизала плечима,

  Марися блиснула очима,

  Як мокрим рядном накрила:

  — Де поручні, свиняче рило?!

  І перейшла байрак, мов пава.

  Місток, поручні, — все як слід.

  Лиш тирса сипалась на трави

  і стружка падала на глід...

  Сіла спочити на обніжку.

  — Не бажаю ходити пішки!

  Іде хлопчик на підводі —

  косарям воду везе.

  Хлопця побила,

  в діжці вибила дно.

  Батіжком цьвохнула:

          — Но-о-о!

  Мудра Баба сидить

  біля входу в печеру.

  Мудра Баба картоплю

  пече на вечерю.

  Коли бачить — летить

  на коні очмана.

  Оббиває кущі

  і людей не мина.

  Підскакала впритул,

  кінь — в багаття ногою.

  Засміялась —

  пішло по селу

         луною.

  Розворушила жар пужалном:

  — А що, карга, впізнаєш?

   — Ні.

   — А ти придивися.

   Це ж я, Марися!

   — Балакай..

   Не схожа.

   То була добра дівка,

   а це якась кара божа.

  Тільки мати впізнала.

  Скочила з печі,

  розправила плечі,

  вибігла з хати...

  Не була б то мати.

   Розчинила мати скриню,

   узяла керсетку синю,

   сорочки гаптовані,

   чобітки підковані,

   кісники барвисті,

   дукачі в намисті.

   А Марися приміряє,

   у люстерко заглядає.

   Мати лиштву пришиває,

   з пальців голка випадає.

   Аж до вечора крутилась,

   прибиралась,

   чепурилась.

   — Прощавайте, дні минулі!—

   та й пішла на перші гулі.

   А на вулиці музики,

   танці,

     жарти,

       заковики.

   Гарні хлопці походжають,

   біля милих упадають.

Та як побачили таку красуню, — так всі до неї

і кинулися.

  Той зітхає,

  той лютує,

  той сережки їй дарує.

  Двоє б’ються на стерні.

  Третій плаче в бур’яні.

  А Маруся очима грає,

  собі парубка вибирає.

  Не якого-небудь простого,

  а вродливого, молодого,

  щонайкращого у повіті,

  у повіті

  і в цілім світі.

  Згорда всіх парубків оглядає:

  — Щось такого між вами немає...

  А за нею хлопці — юрбою.

  Гульк —

    найкращий сидить під вербою.

  І під місяцем серед ночі

  іншій дівчині дивиться в очі.

  Схвилювалась Марися шалено:

  — Може, краща вона від мене?!

  Коли ж, ні.

  Звичайна.

  Таких багато.

  Трохи смішлива.

  Трохи кирпата.

— Одіб’ю! — подумала Марися і підійшла

ближче.

  Кахикнула,

  хихикнула.

Хлопець зміряв її очима,

заслонив свою милу плечима:

— Чого тобі?

— Вечір хороший.

— Хороший, як ніхто межи очі не лізе.

Похнюпилась дівчина,

пішла до Мудрої Баби:

— Виручай!

Стара чаклунка п’є чай

і насмішкувато мружиться:

— Така красуня і не можеш одбити?

Посікла курячої сліпоти з кропом,

зварила,

перцем притрусила,

крізь марлю процідила,

в пляшку налила,

дівчині дала.

За два тижні до весілля

випив хлопець каламутного зілля.

Напала на нього куряча сліпота.

Цілує Марисю,

пригорта.

У німій настороженій тиші

каже їй слова найсвятіші.

А дівчина його заручена

стоїть збоку засмучена

і повторює з переляку:

— Видно, хлопці усі однакі.

Через тиждень зілля перебродило.

  Парубок нудьгує,

  знехотя цілує.

  Разом бути — огинається.

  Дуже пильно придивляється.

  — Руки у тебе ніжні.

  Випещені та білі.

  А у Галі були огрубілі.

  Від прання,

  від ткання

  та від жита...

  Отака вже вона працьовита.

  Похнюпилася дівчина,

  пішла до Мудрої Баби:

  — Поможи!

Мудра Баба взяла її руки в долоні

м’яла, терла і тисла ті руки півдня.

І зробились вони шерехаті й червоні

наче справді від жита, прання і ткання.

  Але хлопець знову зітхає.

  Але хлопець знов натякає:

  — Личко у тебе тендітне.

  Ну, що ж, нехай собі квітне.

  А у Галі було простіше, —

  обвітрене і миліше...

  Похнюпилась дівчина

  пішла до Мудрої Баби:

  — Рятуй!

Мудра Баба набрала повітря в легені,

як подула-подула! Навіщо й вітри?

На додачу ще й зілля насипала в жменю:

— Ось, візьми і обличчя на ніч потри.

  Але хлопець знову питає:

  — Чом же родимки в тебе немає?

  От у Галі була над бровою...

  Дуже нудно мені з тобою!

  Марися — до Баби:

  — Пробі!

  Зроби мені родимку на лобі!

  Баба мізинцем торкнулась чола —

  родимка наче зроду була.

  Обнімає парубка Марися,

  улещає ласкою своєю:

  — Я така ж, як Галя, подивися.

  То чого ж ти журишся за нею?

  Парубок поглянув, засміявся:

  — Справді, схожі. —

  Засміявся дужче:

  — Та душа у Галі ніби сонце,

  а у тебе темна й завидюща.

  Поїхала Марися у місто.

  Купила півпуда намиста.

  Цілу купу всяких сережок.

  Оберемок тонких мережок.

  Прибиралася,

  чепурилась,

  наче муха в окропі крутилась.

  І нарешті, в вечірню пору,

  наче краля,

  випливла з двору.

  А на вулиці музики,

  танці,

    жарти,

      заковики.

  Гарні хлопці походжають,

  біля милих упадають.

 На Марисю ніхто й не глянув.

  А найкращий у всьому повіті,

  у повіті

  і в цілім світі,

  сидить під вербою

на Галю дивиться та руки їй гладить. А місяць роговим гребенем солом’яне волосся хат розчісує.