Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ ХІІ, у якому починається розповідь про пастушку Марселу

Нараз об’явився підпасок, посланий з вечора в село за харчами.

— Гей! — долинуло ще здаля. — Знайте, сьогодні вранці упокоївся відомий пастух-студент Хризóстом.

Хлопця обступили, а той продовжив:

— Балакають, він помер від кохання до тієї шалапутки Марсели, дочки багача Гільєрмо, яка в одежині пастушки никає тутешніми нетрями. І заповів бідолашний поховати себе у полі, наче мавра, біля підніжжя скелі, де над джерельцем схилився могутній дуб — бо там він побачив її вперше. А священики забороняють виконувати волю покійного, мовляв, це схоже на язичництво. Але Амбрóсіо, нерозлучний приятель покійного, та кілька його друзів, мабуть, усе ж завтра урочисто понесуть ховати Хризостома згідно із заповітом. Здається, на це варто подивитись. Принаймні я піду.

— Усі підемо, — підхопив ідею Педро. — Тільки залишимо когось стерегти кіз.

Дон Кіхота зацікавили деталі цієї історії. Старший охоче розповів, що, наскільки йому відомо, новопреставлений був заможним ідальго, жителем одного з місцевих гірських селищ; багато років він навчався в Саламанці, згодом повернувся додому й набув слави вченої та начитаної людини.

— В основному кажуть, що він знав науку про зірки й про те, що там на небі відбувається із сонцем і місяцем, адже він достеменно передбачав сонячні та місячні потемнення.

— Ці явища іменуються затемненням, — м’яко виправив його Дон Кіхот.

Однак Педро не зважив на такі дрібниці:

— А ще він точно вгадував, який буде рік: рясний чи рідкий.

— Ти хочеш сказати — врожайний або неврожайний, — знову не змовчав Дон Кіхот.

— Рясний чи врожайний — одна дяка, що за рибу, що за рака, — не став загострювати на цьому увагу Педро. — Так от, завдяки прогнозам Хризостома, його батько та друзі, які позичали йому гроші на навчання, вельми розбагатіли. Вони неухильно дотримувались тих чи інших порад, сіючи то пшеницю, то ячмінь, то горох.

— Ця наука називається астрологією, — Дон Кіхот і тут не втримався.

— Не знаю, як вона зветься, — знизав плечима пастух. — Знаю лише, що минуло кілька місяців, аж раптом Хризостом з’явився на люди вдягнутим у пастуший кожух і з посохом у руках. А заодно так само нарядився його товариш по студентській лаві Амбросіо. Ніхто в селі не міг второпати, навіщо їм це здалося. На той час батько Хризостома помер, залишивши йому значний статок. Він успадкував цінне майно, чимало голів різноманітної худоби, багато грошей. І, ніде правди діти, юнак того заслуговував, оскільки був чудовою людиною. Невдовзі рознеслась чутка, що причина такої дивної поведінки криється в уже згадуваній Марселі, з якою Хризостом, закохавшись, зібрався бродити нашими глухоманями.

Тепер трохи про цю дівчину — адже не сумніваюсь, що ви ніколи нічого подібного не почуєте, навіть якщо скінчите свій життєвий шлях деревним старцем.

— Треба говорити — «древнім старцем», — вставив таки репліку ідальго: він зазнавав справжніх душевних мук, коли при ньому калічили слова.

— Хіба я щось не так сказав? — неприховано здивувався Педро. — Бігме, сеньйоре, якщо ви будете постійно мене перебивати, то я і за рік не закінчу.

— Але ж існує різниця між «древнім» і «деревним», — виправдовувався Дон Кіхот. — Проте вибач, друже, більше я тобі не заважатиму.

— Отже, — повів далі пастух, — жив у нас чоловік на ймення Гільєрмо. Він був ще заможнішим за батька Хризостома. Окрім багатства, Всевишній послав йому дочку, мати якої померла при пологах. Незабаром, сумуючи за дружиною, пішов на той світ і він, а вихованням сироти зайнявся її дядько, священик нашого села. У п’ятнадцять років Марсела стала справжньою красунею. Немало завидних женихів домагались руки дівчини. Та опікун не поспішав із весіллям, бо його вихованка й сама не давала нікому згоди. Тому він вирішив — до речі, вчинив дуже розумно — не йти всупереч її бажанню.

Якось несподівано для всіх Марсела переодягнулася пастушкою і, незважаючи на вмовляння родича та односельців, вийшла пасти власну череду. Щойно ця, воістину неземна, врода виявилася доступною для споглядання, безліч багатих молодиків, ідальго й простих землеробів гайнули в поля, вирядившись, як Хризостом, котрий на той момент уже не просто кохав, а боготворив її. Але слід підкреслити, що, досягши цілковитої самостійності, дівчина продовжувала дорожити власною чистотою та честю. Ніхто не міг похвалитись, що вона дала йому хоч маленьку надію на взаємність; з усіма була вона привітна, однак у межах пристойності, а про одруження і чути не хотіла. Така поведінка несла більше шкоди, аніж епідемія чуми, бо її краса продовжувала вабити закоханих, тоді як її холодність змушувала впадати у відчай розбиті серця. Не дивно, що знехтувані залицяльники вважали Марселу жорстокою, гордовитою і невдячною. Неподалік ростуть приблизно дванадцять високих буків, на гладенькій корі кожного, підкреслюю, кожного з них, вирізано її ім’я. Кумедія та й годі! Один пастух зітхає, інший стогне; там чути любовні оди, тут — сумні пісні. Буває, хлопець до самісінького ранку просидить, не змикаючи заплаканих очей, під дубом чи біля скелі, поринувши в солодкі мрії, а другого застає нестерпна спека розпростертим на гарячому піску в безперервних скаргах, адресованих жалісливим небесам. Але байдуже проходить повз них вільна й безтурботна красуня, і мимоволі чекаєш того, хто покладе край її непокірному норову.

Все, сказане мною, — щира правда. Тож я раджу, сеньйоре, не пропустити завтра церемонії погребіння, яка обіцяє бути видовищною, тим більше, що до місця похорону рукою подати.

— Неодмінно піду з вами, — запевнив Дон Кіхот. — Вельми вдячний тобі за цікаву розповідь.

— О, — багатообіцяюче примружився Педро, — це тільки половина відомих мені історій, які трапились із шанувальниками Марсели. А тепер вам ліпше лягти спати у моєму курені, бо нічна роса може зашкодити рані.

Санчо Панса, що за цей час неодноразово встиг пом’янути незлим тихим словом занадто балакучого оповідача, теж почав наполегливо радити хазяїнові погодитись із пропозицією Педро. Спільними зусиллями його умовили, і він, наслідуючи прихильників пастушки, провів залишок ночі у мріях про свою Дульсінею. Санчо ж умостився між Росінантом та віслюком і заснув не як нещасний закоханий, а як людина, на якій живого місця не зосталось.