Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXIV, у якому триває пригода в С’єрра-Морені

Ідальго уважно слухав обірваного лицаря Гір, котрий розповів:

— Сеньйоре, хоч ми з вами не знайомі, однак вельми ціную знаки поваги, якими ви мене вшанували. Якщо у вас знайдеться трохи їжі, то, поївши, я міг би — ясна річ, у разі вашого бажання — стисло розповісти про свої злигодні. Але обіцяйте, що ніяким чином не перебиватимете, інакше я в ту ж хвилину змовкну. Кажу так, бо не хотілося б довго спинятись на особистих стражданнях, оскільки згадувати — означає примножувати їх, а що менше питань мені задаватимуть, то швидше з цим буде покінчено.

Втамувавши голод харчем, який нашкребли у своїх торбинах Санчо та пастух, лицар Лісу повів усіх до зеленої галявинки, що знаходилась за скелею. Там він умостився прямо на траві, чекаючи, доки влаштується решта. Згодом почав:

— Мене звуть Карденьйо, моя рідна сторона — одне з найкращих міст Андалусії. Походжу я зі знатного роду, а мої батьки — люди заможні.

Горе ж моє таке, що ніхто не здатний йому зарадити. Ще дитиною я був закоханий у дівчину, з якою зростав по сусідству. І вона платила мені взаємністю палко й самовіддано, як можуть поводитись тільки в юному віці. Світ не бачив гарнішої, ніж моя Лусінда. Минали роки, всі розуміли, що весілля не за горами. Ось уже через міркування традиційної пристойності мене було відлучено від її дому. Та незважаючи на заборону зустрічатись, наше з Лусіндою почуття лише міцніло. Адже папір, чорнило і перо завжди дозволяють довести до серця того, кого ми любимо, що приховано в глибинах нашої душі. О, небеса, скільки любовних записок написав я їй! Скільки зворушливих послань отримав у відповідь! Скільки склав пісень та ліричних віршів, у яких виливав свою пристрасть і тішився солодкими хвилюючими мріями!

Зрештою я зважився офіційно попросити дозволу взяти шлюб з коханою. Проте її батько, подякувавши за виявлену честь та не заперечуючи в головному, все ж обмовився, що подібні переговори мав би вести мій батечко. Думка здалась цілком слушною, а тому я стрімголов кинувся додому, практично не сумніваючись у сприятливому результаті. Та в кабінеті батька на мене чекала несподіванка. Щойно я увійшов, як він вручив мені розпечатаний пакет і сказав: «Із цього листа ти, Карденьйо, дізнаєшся, що герцог Рікардо вирішив зробити тобі ласку». Як вам повинно бути відомо, шановні сеньйори, герцог Рікардо — це іспанський гранд,[56] володіння якого знаходяться в найчарівнішому куточку Андалусії. З написаного випливало, що мені належить негайно з’явитись до нього, аби віднині я перебував при його старшому синові як товариш, але в жодному разі не в ролі служки. У свою чергу герцог сприятиме досягненню мною світського становища, котре відповідало б тій прихильності, яку він має до мене. Зрозуміло, не могло бути й мови, щоб проігнорувати волю гранда. За два дні я повинен був вирушати.

Увечері перед дорогою мені вдалося поспілкуватися з Лусіндою, роз’яснивши в чому справа, і, крім того, умовити її батька трохи зачекати й не віддавати доньку заміж, поки я не дізнаюсь, які плани виношуються стосовно моєї особи.

Незабаром я опинився в маєтку вельможі, де був добре прийнятий. Особливо зрадів другий син гранда, на ім’я Фернандо, юнак показний, спритний та влюбливий. І хоча його брат теж чудово до мене ставився, але молодший затоваришував зі мною дужче.

А оскільки таємниць серед друзів не існує, то він довірив мені свою, яка спричиняла йому певний клопіт. Річ у тім, що запала в серце Фернандо дочка багатого васала герцога. Аби зломити стійкість об’єкта власних зітхань, хлопець, полонений вродою і чеснотами дівчини, був навіть готовий обіцяти їй одружитися з нею. Переконавшись, що будь-які словесні аргументи проти такого кроку не подіють, я зібрався розповісти все герцогові. Однак дон Фернандо, людина лукава й обачлива, здогадавсь щодо мого, вірного слуги свого благодійника, наміру і банально злякався пересудів, здатних кинути тінь на ім’я його батька. Тому, щоб збити мене з пантелику, він заявив, що не уявляє іншого способу викинути з думок красуню, окрім як поїхати звідси на кілька місяців; наприклад, до рідного мені міста з метою — про людське око — купівлі добірних коней, якими воно дійсно славилось.

Я, звичайно, радо вітав це, можливо, й не надто мудре, рішення через сприятливу нагоду знову бути поруч із Лусіндою. І зовсім не припускав, що дон Фернандо уже встиг досягти бажаного стосовно дівиці, яка врешті піддалась красномовним обіцянкам. Отже, на той момент парубка турбувала лише непередбачена реакція гранда, якщо останній дізнається про витівки нащадка.

Справді, давно відомо, що запал юнаків — це зазвичай ще не реальне високе почуття, властиве істинному коханню, а тільки хіть, задовольнивши яку, вони швидко втрачають початкову пристрасть. Охолов до дівчини й дон Фернандо. І тепер мотивація від’їзду вочевидь змінилась.

Між тим герцог дозволив синові їхати, наказавши мені його супроводжувати.

Вдома нас зустріли як годиться. Я майже одразу поспішив до милої, зайвий раз упевнившись, що наша любов продовжує палати яскравим вогнем. Та, на лихо, мав необачність поділитися власними емоціями з доном Фернандо, а згодом, в одну з ночей, таємно продемонструвати йому свій ідеал при світлі каганця у вікні, крізь яке ми перемовлялись наодинці. З тих пір юний вельможа шалено закохався і втратив голову. Якось, досить безцеремонно прочитавши випадково залишений мною лист від Лусінди, він проголосив, що вона увібрала дивовижну красу та світлий розум усієї жіночої половини людства.

Незважаючи на вагомість підстав для цього й подальших схвальних епітетів з його боку стосовно моєї нареченої, чути мені їх було дедалі неприємніше, і я відчував щось, подібне уколам ревнощів. Дон Фернандо завжди намагався ознайомитись зі змістом нашого любовного листування, пояснюючи таку цікавість естетичним задоволенням від стилю викладених там міркувань.

Невдовзі Лусінда попросила мене дати їй один із лицарських романів, які охоче читала; цього разу — про Амадіса Галльського…

Учувши назву лицарської книги, Дон Кіхот миттєво стрепенувся:

— Якби ваша милість з самого початку сказала, що її милість сеньйора Лусінда — любителька лицарських романів, то ніяких інших характеристик не знадобилося б, щоб переконатися у вéличності розуму цієї молодої персони. Однак вибачте, шановний, мою нестриманість, але, коли при мені говорять про лицарські справи і мандрівних лицарів, я не можу не підтримати розмови. Ще раз перепрошую, будь ласка, продовжуйте.

Та оповідач, схиливши голову, здавалось, відключився від дійсності. Даремно ідальго звертався двічі. Тільки через доволі великий проміжок часу Карденьйо обвів оточуючих неосмисленим поглядом і не до ладу задирливо прокоментував інтимну подробицю особистого життя такої собі королеви Мадáсіми.

У відповідь обурений Дон Кіхот зірвався з місця (слівця, які пролунали, змусили б червоніти навіть визнаних майстрів лихослів’я):

— Ах, ви!.. Хай-то пішим або верхи, зі зброєю чи ні, вночі або вдень, і взагалі будь-коли, проте я доведу вам, що ви негідний брехун!

Чудасія: вступитися за честь королівської особи як своєї дами; ось до чого доводять богомерзенні книжки!

Нагадаємо, що Карденьйо і без того був не від миру сього, а стільки образливих випадів, адресованих йому, аж ніяк не сприяли душевній рівновазі самітника. Не дивно, що він ошаленів, влучно жбурнувши у кабальєро першу ліпшу каменюку. Дон Кіхот упав навзнак.

Зброєносець, бачачи, як повелися з господарем, рвонув на божевільного з кулаками. Але той довів, що не належить до полохливих: одним ударом збив його з ніг, а далі щедро нам’яв боки. Не менше дісталось також погоничу який кинувся боронити Санчо Пансу. Опісля Карденьйо, наче нічого й не трапилось, зник у заростях.

Роздратований Санчо, вважаючи себе безвинно потерпілим, зірвав зло на старому, який, нібито, не попередив, що в обідранця макітра не варить. Пастух категорично відхилив несправедливий докір; мовляв, він попереджав, а якщо хтось глухий, то які можуть бути претензії?

Слово по слову, і обидва не на жарт зчепилися, насилу ідальго їх вгамував. При чому Санчо Панса, відбрикуючись, несамовито горланив:

— Облиште мене, ваша милосте, сеньйоре лицарю Сумного Образу, бо він такий же мужлай, як я, а не посвячений у лицарі! Тому маю повне право натовкти йому пику через нанесену мені образу!

— Щодо означеного права, то я з тобою згоден, — м’яко зауважив Дон Кіхот — Що ж стосується іншого — він не винен.

Спокійна розсудливість кабальєро втихомирила супротивників, а ідальго, котрому жах як кортіло дослухати до кінця любовну історію, знову спитав пастуха, де можна знайти нещасного юнака. Старий повторив, що схову блаженного не знає, проте якщо сеньйор затримається в місцевих краях, то він неодмінно рано чи пізно зустрінеться з ним.