Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXІ, у якому йдеться про велику пригоду, цінним наслідком якої став шолом Мамбріна, та про інші події, що трапилися з нашим непереможним лицарем

Тим часом почало мжичити, і Санчо націлився було знайти дах над головою в одній із сукновалень. Але Дон Кіхот, якому через зрозумілі причини стали бридкими чи не всі валюші[46] світу, й чути про це не захотів. Тому, вивернувши праворуч, він обрав новий, відмінний від учорашнього, напрямок.

Трохи згодом ідальго розгледів вершника, на голові якого щось виблискувало, ніби золото. Просяявши обличчям, Дон Кіхот радісно звернувся до зброєносця:

— Здається, Санчо, кожне прислів’я таїть у собі істину, перевірену багатим життєвим досвідом, батьком усіх наук. А особливо це: «Там, де зачиняються одні двері, відчиняються наступні». Тобто якщо цієї ночі дошкульна випадковість хряснула перед нами дверима на самісінькому порозі пригоди, яку ми шукали, ввівши нас у безглузду оману, то зараз навстіж відчиняються інші, які ведуть до більш небезпечної пригоди. І не спроможись я пройти крізь них, не буде вже мені жодного виправдання ні через слабке знання сукновального ремесла, ні з огляду на нічний морок. Веду це до того, що, схоже, он їде хтось у шоломі Мамбріна, щодо якого я виголосив відому тобі клятву.

— Добре подумайте, ваша милосте, над тим, що кажете, — звично захвилювався Санчо Панса, — а більше над тим, що робите. Бо ж не хотілося б, аби це виявились іще одні сукновальні, які замість сукна почнуть валяти нас до безпам’ятства.

— Та йди ти до біса! — обурився кабальєро. — Що може бути спільного між шоломом і сукновальнями?

— Нічого такого не знаю, — відповів Санчо. — Але воістину, якби я міг говорити, як раніше, то, сподіваюсь, підшукав би вагомі докази, щоб ваша милість зрозуміла помилковість своєї думки.

— У чому ж це я помиляюсь, Хомо невіруючий? — скипів Дон Кіхот. — Хіба ти не бачиш лицаря в золотому шоломі, котрий сюди править верхи на сірому в яблуках коні?

— Бачу тільки чоловіка, — промимрив зброєносець, — на бурому, як і мій, ослові, на голові якого щось виблискує.

— Оце і є шолом Мамбріна, — сказав ідальго. — Посунься-но вбік та залиш мене з ним наодинці — ти переконаєшся, що без зайвих балачок і не гаючи часу я заволодію омріяним шоломом.

— Авжеж, краще відійду, — буркнув Санчо. — Хто його знає, раптом халепа із валюшами була не найгіршою?

— Я вам, брате, вже говорив, аби ви більше не згадували ніяких сукновалень, — роздратовано мовив Дон Кіхот, — інакше, присягаюсь… я… коротше, я з вас усю душу витрясу.

Санчо Панса негайно прикусив язика, остерігаючись, щоб господар не виконав погрози.

Що ж до шолома, коня та вершника, які привиділись кабальєро, то справа полягала ось у чому: в одному з навколишніх селищ чекали місцевого цирульника, а за сумісництвом ще й аптекаря, який збирався пустити кров хворому, а пізніше поголити іншого клієнта. Для цього серед необхідних йому речей він захопив мідний таз. Дорогою цирульник потрапив під дощ, і щоб не зіпсувати свого капелюха, судячи з усього — нового, натягнув на голову той тазик, вичищений настільки, що його було видно за півмилі. Їхала ця людина, як уже зауважив Санчо, на бурому віслюкові, чого хворобливій уяві Дон Кіхота вкупі з попередніми вищезгаданими обставинами сповна вистачило, аби щиро повірити в наявність і сірого в яблуках коня, і вершника, і золотого шолома. Коли він помітив, що незнайомець достатньо наблизився, то пустив Росінанта чвалом зі списиком наперевіс, недвозначно збираючись проткнути нещасного, але, по правді, встиг крикнути на скаку:

— Захищайся, сволото, або добровільно віддай те, що по праву має належати мені!

Охопленого смертельним жахом цирульника, перед яким раптово виникла зловісна фігура войовничого лицаря, наче вітром змело з осла. Ще секунда — і бідолаха накивав п’ятами, аж курява встала. Сам таз лежав покинутий на землі. Вельми вдоволений ідальго зазначив, що нехрист вчинив напрочуд розсудливо і що він, вочевидь, наслідував поведінку бобра, який, потрапивши до пастки, відгризає собі зубами те, заради чого, як підказує йому внутрішнє чуття, на нього й полюють. Відтак Дон Кіхот наказав Санчо принести трофей, і той, взявши його в руки, схвально крекнув:

— Їй-Богу, добрячий тазик. Коштує не менше восьми реалів.

Він вручив здобич своєму хазяїнові, який моментально натягнув його на голову, повертаючи то в цей, то в той бік, однак так і не знайшовши забрала, сказав:

— Язичник, для якого кували цей славетний шолом, безсумнівно, відзначався великою головою; та найгірше те, що йому бракує забрала.

Почувши, що тазик назвали шоломом, Санчо Панса не зміг утриматись від сміху, але, пригадавши гнів господаря, вмить осікся.

— Чого ти гигочеш? — спитав Дон Кіхот.

— Сміюсь, — відповів зброєносець, — бо уявив голову власника шолома, що швидше нагадує тазик для гоління.

— Знаєш, що я подумав, Санчо? Мабуть, волею випадку чудодійний шолом дістався тому, хто не знав його справжнього призначення. І от, усвідомивши, що ця річ зі щирого золота, невіглас одну половину розплавив у злиток, а з іншої абияк зробив щось, що радше скидається на згаданий тобою тазик. Та хоч би там як, кому-кому, а мені відомо, чого вартий даний шолом, і мене не бентежать ніякі примхи долі щодо подібної видозміни. У першому ж селі, де є кузня, я перекую його, а поки й таким згодиться — все ж ліпше, ніж нічого. Тим більше, що, принаймні, від каменюк він здатний мене захистити.

— Еге ж, — в’їдливо підтакнув Санчо Панса, — якщо ті камені будуть випущені не з пращі, як це трапилось, коли зійшлися два війська і коли вашій милості перелічили зуби, а потім пробили бляшанку з благословенним бальзамом, від якого мені ледь не вивернуло нутрощі.

— Я не дуже сумую за цією втратою, — зауважив ідальго, — адже ти знаєш, що його рецепт мені відомий напам’ять.

— Мені теж, — сплюнув Санчо. — Та, не дай Господь, якщо я ще хоч раз приготую або скуштую його, одразу вріжу дуба. Щоправда, не думаю, аби це зілля мені коли-небудь знадобилось. От що стосується нового підкидання на ковдрі, нічого не скажу, така неприємність може й повторитись. Тоді вже варто сподіватись тільки на Всевишнього.

— Ти, Санчо, нещирий християнин, — з сумом констатував Дон Кіхот, — бо ніколи не забуваєш образи, завданої тобі навіть усього один раз; але щоб ти знав, серця благородні й великодушні не звертають уваги на подібні дрібниці. Що, тобі покалічили ногу, зламали ребро чи пробили голову, що досі тримаєш у пам’яті той невинний жарт? Люди просто трохи розважилися. А якби я сприйняв їхню витівку інакше, то неодмінно помстився б за тебе і геть-чисто розніс би їх, ще більше, ніж давню Трою греки, що мстили за викрадення Єлени. До речі, живи вона зараз, або моя Дульсінея тоді — ніхто й не обмовився б стосовно краси тієї гречанки.

При цьому він видав благоговійне зітхання, яке, безсумнівно, було почуте й небесами.

А Санчо Панса мовив:

— Ну хай це буде жарт, хоч і я, і мої кістки так не вважаємо. Та Бог із ним. Краще скажіть, ваша милосте, що нам робити з сірим в яблуках конем, схожим на бурого віслюка, якого залишив цей Мартіно? Навряд чи він про нього згадає, а коник-то, слово честі, файний!

— Я не звик грабувати переможених, — насупився кабальєро. — Тому не чіпай цього коня або віслюка; власне, називай його, як хочеш. Побачивши, що ми пішли, хазяїн за ним ще вернеться.

Поки суд та діло, обидва доїли рештки харчів і напилися з річки, жодного разу більше не оглядаючись на сукновальні, щодо яких відчували надзвичайну огиду.

Закусивши і навіть певним чином підбадьорившись, мандрівники сіли верхи й рушили вперед, цілком довірившись чуттю Росінанта, пліч-о-пліч з яким невтомно трусив його сірий капловухий товариш. Невдовзі їм пощастило знайти битий шлях і вони попрямували ним навмання, без ніякої виразної мети.

Їхали собі, їхали, аж ось Санчо першим порушив мовчання:

— Може ваша милість дозволить трохи побалакати з вами? Бігме, відтоді як ви наклали на мене тую обітницю, в моєму шлунку переварились щонайменше чотири теми для розмови, і мені не хотілося б, аби остання, що крутиться на кінчику мого язика, теж наказала довго жити.

— Давай, — погодився Дон Кіхот, — але особливо не патякай.

— Мене, сеньйоре, — почав Санчо Панса, — давно непокоїть думка, що подорожувати у пошуках пригод украй невигідно, бо хай би скільки перемог ви отримали, ніхто про них, всупереч бажанню вашої милості, все одно не дізнається. Хоча такі подвиги, звичайно ж, варті ліпшої долі. Тому чи не вступити нам на службу до якогось імператора, який з кимось воює, — і тоді вже на полі бою ви зумієте продемонструвати свою хоробрість. А владика, пройнявшись вашим завзяттям, щедро нам віддячить, кожному по заслугах. Водночас обов’язково знайдеться той, хто занесе в скрижалі на вічні часи звитяги вашої милості. Стосовно своїх заслуг я скромно промовчу, однак запевняю, якби лицарська справа передбачала описання подвигів зброєносців, не думаю, що мої опинились би між рядками.

— Меткий ти на розум, — відповів кабальєро. — Та щоб удостоїтись подібної честі, слід спочатку никати світом у пошуках пригод, набути гучного ім’я і шани, а вже опісля з’являтись при імператорському дворі. Можеш не сумніватися, Санчо, що саме таким чином мандрівні лицарі сходили на престол. Тепер нам потрібно дізнатись, хто з християнських або поганських королів веде війну, і було б не зайвим, аби він ще й мав красуню доньку. Але є тут одна заковика: припустимо, знайдемо ми бажану королівську особу з дочкою, а я, зі свого боку, вкрию себе невмирущою славою. Проте раптом король не захоче віддавати за мене свою кровиночку без доказів моєї приналежності до благородної крові. Щоправда, я походжу з давнього дворянського роду, і, ймовірно, мудрець, котрий писатиме історію мого життя, встановить, що я — онук якого-небудь короля у п’ятому або шостому поколінні. І моєму майбутньому тестеві цього виявиться цілком достатньо, а коли ні, то все одно інфанта настільки в мене закохається, що піде всупереч батьківській волі. Якщо ж і цього не трапиться, лишається інший дієвий засіб — викрасти дівчину й відвезти, куди мені заманеться, а з часом її батьки змінять гнів на милість. Далі, одним словом, король помирає, його донька — спадкоємиця, я ж — новий володар королівства. Тоді й настане час осипати милостями зброєносця: одружую тебе зі служницею інфанти, яка була посередницею в наших сердечних справах, і при цьому виявляється, що вона дочка вельми сановитого герцога.

— Все це добре, — озвався Санчо Панса. — Біда тільки в тому, що доки ви не замиритесь із потенційним тестем, нещасний зброєносець в очікуванні обіцяних милостей почуватиметься, либонь, як зголоднілий вовк. Хіба що служниця, його майбутня дружина, супроводжуватиме інфанту і погодиться ділити з ним горе навпіл. Вам же, мабуть, нічого не варто посприяти їхньому негайному одруженню?

— Щодо цього труднощів не виникне, — запевнив ідальго. — Тож хай Господь виконає моє бажання і твої, Санчо, мрії.

— Дай-то Бог, — підхопив Санчо Панса. — Адже бути справжнім християнином достатньо, щоб стати графом. І ганьба мені, якщо я посоромлю графський питул!

— Титул, — іронічно усміхнувся Дон Кіхот. — Вимовляй «титул», а не «питул».

— Нехай так, — потер долонями Санчо, наперед тішачись приємними перспективами. — Давно мені казали оточуючі, що з моєю величною поставою я заслуговую більшого. А ще як накину на плечі герцогське вбрання або мене побачать у золоті та перлах — викапаний заморський граф…

— Вигляд матимеш належний, — продовжував усміхатися кабальєро. — Але тобі доведеться частіше голити бороду, оскільки вона в тебе густа, неохайна і скуйовджена; якщо не звикнеш голитися, принаймні через день, то й здаля буде видно, що ти за один.

— Що може бути простішим? — не збентежився Санчо Панса. — Найму голяра і триматиму його у домі. А в разі необхідності він завжди ходитиме за мною назирці.

— Повинен визнати, — зауважив Дон Кіхот, — що ти дійсно маєш підстави для цього рішення. Бо ж, як відомо, звичаї вкорінюються не всі зразу, а поступово, і чому б тобі не стати першим графом, за яким ходив би особистий цирульник?

— Що стосується голяра, — відповів Санчо, — то мій клопіт, а справа вашої милості — постаратись якнайшвидше вибитись у королі та зробити мене графом.

— Так воно й буде, — завершив дискусію ідальго.

І, спрямувавши свій погляд уперед, помітив щось, про що ви дізнаєтесь у наступному розділі.