Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXV, у якому мова йтиме про покаяння, що його на себе наклав за прикладом Хмурого Красеня відважний лицар Ламанчський

Попрощавшись із пастухом, Дон Кіхот вліз на Росінанта і велів зброєносцеві йти слідом, що було виконано ним не вельми охоче. По якійсь годині дістались вони високогір’я. Санчо Пансі вкрай хотілося потеревенити з хазяїном, та, пам’ятаючи власну обіцянку, він чекав, щоб кабальєро озвався першим. Однак вистачило його ненадовго, і він порушив обтяжливе мовчання:

— Сеньйоре Дон Кіхоте! Благословіть мене й відпустіть: збираюсь повернутися додому, до моєї дружини й діток, з якими я принаймні балакатиму про все що завгодно. А підкоритися вимозі вашої милості день і ніч мандрувати з вами глухоманями та ще й мовчати, коли не терпиться поговорити — це неначе ховати себе живцем. Вірте, не кожному до снаги все життя тинятися в пошуках пригод, раз по раз вскакуючи у халепи, де тебе буцають ногами, підкидають на ковдрі, б’ють камінням і кулаками, а ти, ніби німий, не смієш висловити те, що накопичилось у серці.

— Розумію тебе, друже, — змилостивився ідальго. — Гаразд, припустимо, я тимчасово скасував заборону. Можеш говорити що заманеться, але поки ми не пройдемо гори.

— Ну добре, — оживився зброєносець, — мені б тепер відвести душу. Отож прошу задовольнити мою допитливість: чого це ви надумали так палко захищати тую королеву Магíмасу, або як вона звалась? Вам хіба не все одно? А промовчіть ви, то, я впевнений, ми б дослухали сповідь ненормального і обійшлося би без бійки.

— Насправді ж, — відповів Дон Кіхот, — якби ти знав наскільки поважною та благородною була королева Мадáсіма, то, навпаки, сказав би, що я ще довго стримувався.

— Проте чи варто взагалі звертати увагу, — гнув своє Санчо, — на словесну маячню тих, хто несповна розуму?

— Мандрівний лицар, — демонстрував заздрісне терпіння кабальєро, — зобов’язаний завжди відстоювати честь кожної дами і перед звичайними людьми, і перед безумцями.

— Але всі й так відповідальні перед Богом, — гарячкував Санчо Панса. — Тому, на мою думку, ліпше триматися осторонь, не сунучи носа до чужих справ.

— Не мели дурниць! — терпець Дон Кіхота таки урвався. — Постарайся зарубати собі на носі, що всі мої вчинки цілком розумні й не суперечать правилам лицарства, котрі я знаю ліпше, ніж будь-який лицар.

— Сеньйоре, — Санчо, як то мовиться, понесло, — а це теж звичне лицарське правило — швендяти манівцями непролазними горами, ганяючись за божевільним, якому, якщо ми його зустрінемо, того й гляди, ударить у голову довершити дрючком справу, почату на галявині?

— Добром прошу, замовкни, — нервував ідальго. — Щоб ти знав, мною керує не лише бажання знайти безумця, а й намір здійснити в цих горах якийсь подвиг, що навічно возвеличить моє ім’я, слугуючи з часом взірцем для всіх прийдешніх лицарів.

— А він дуже небезпечний, ваш подвиг? — голос зброєносця по-зрадницькому захрип.

— Ні, — продовжив лицар Сумного Образу, — бо, сподіваюся, нам поталанить і ми опинимось на місці майбутньої зустрічі. А втім, усе залежить від твоєї заповзятливості.

— Моєї зап… заповзятливості? — ледве видавив із себе мудроване слово Санчо Панса.

— Так, — відповів Дон Кіхот, — адже якщо ти хутко повернешся звідти, куди я тебе збираюсь послати, то й мої поневіряння швидко скінчаться і настане пора моєї величі. Додам, що кожен, охочий набути слави людини розсудливої та витривалої, повинен наслідувати і наслідує Одіссея, в особі й подвигах якого давньогрецький Гомер явив нам втілення розсудливості та витривалості. Згадаймо й давньоримського Вергілія, який в особі Енея зобразив гідність шанобливого сина та передбачливість хороброго й тямущого воєначальника. При чому обидва автори живописали своїх героїв не такими, якими вони дійсно були, а такими, якими вони мали бути, подаючи тим самим майбутнім поколінням зразки для наслідування. От і я гадаю, що до взірця лицарської поведінки найбільше наближається той, хто наслідує Амадіса Галльського. Цей муж продемонстрував особливу розсудливість, хоробрість, відвагу, витривалість, стійкість і терпимість, коли, знехтуваний сеньйорою Оріаною, наклав на себе покаяння, взявши прізвисько Хмурий Красень. Ім’я це таїло в собі глибокий зміст і відповідало способу життя, який він охоче обрав. Тож, мабуть, мені легше наслідувати його в цьому, аніж рубати велетів, обезглавлювати драконів, убивати чудовиськ, перемагати армії, топити флотилії та розвіювати чари.

— А що саме, — обережно поцікавився Санчо, — ваша милість збирається здійснити у цій глушині?

— Чим ти слухав? — розсердивсь ідальго. — Я планую наслідувати Амадіса й удавати, що збожеволів та оскаженів, аби одночасно бути схожим і на сміливого Роланда, який, втративши глузд від горя, виривав із корінням дерева, каламутив води прозорих ручаїв, убивав пастухів, винищував стада, підпалював оселі, крав кобилиць та чинив іще сто тисяч інших брутальних витівок.

Ну, можливо, не варто приймати сказане за чисту монету, бо, не виключено, що я обмежусь тими діяннями, які здадуться мені найсуттєвішими. А може, просто вдовольнюсь наслідуванням тільки Амадіса, котрий без усілякої руйнівної навіженості, самими своїми сльозами і зітханнями здобув немислиму славу.

— Чогось ввижається мені, — протяг Санчо Панса, — що чудити лицарів змушувала необхідність, і в них була причина каятись. А ви тут з якої радості? Вас що, покинула жінка?

— У тому-то й річ, — запально вигукнув Дон Кіхот, — аби збожеволіти без будь-яких підстав і дати зрозуміти моїй дамі, що коли я з доброго дива втратив глузд, то що ж зі мною станеться, якщо для цього ще й виникне причина! Тому, друже, не витрачай марно зусиль — мене ні в чому не переконати. Твій хазяїн безумний і залишатиметься таким, доки ти не принесеш відповіді на лист, який я через тебе надішлю своїй повелительці Дульсінеї. Оцінить вона мою вірність — знову житиму нормальним, ні — втрачу глузд остаточно.

За бесідою вони наблизились до підніжжя гори, котра, майже як прямовисна скеля, самотньо стояла серед інших, що її оточували. Гірським схилом дзюрчав сумирний струмочок, витікаючи на трав’янисту луку. Велика кількість дерев і пишна квітуча зелень надавали цьому райському куточку вишуканої привабливості. Підходящим місцем для власного каяття здалась та галявинка лицареві Сумного Образу, який, немов схиблений, голосно заволав:

— Цю місцину, о небеса, обираю я, щоб виплакати наслане вами лихо! Хоч би хто ви були, о тутешні божества, прислухайтесь до стогону нещасного закоханого, який скаржиться на жорстоку вдачу чарівної спокусниці, що втілює собою земну красу! О Дульсінеє Тобоська, день моєї ночі, велич моєї журби, вичерпність моїх життєвих шляхів, зірка моєї долі, молю тебе, замислись над душевним станом твого прихильника через нестерпну розлуку з тобою і вірності його відплати по заслугах! О дерева, нові друзі моєї самотності, подайте знак легким шелестом віт, що моя присутність не заважає вам! О зброєносцю мій, вірний супутнику моїх удач та поразок, запам’ятай усе, що я зараз здійсню, і розкажи про це єдиній винуватиці того, що відбувається!

Нараз Дон Кіхот спішився, звільнив Росінанта від вуздечки й сідла і, плеснувши його по крупу, сказав:

— Той, хто позбавляє себе свободи, дарує її тобі, о коне!

Спостерігаючи за цим, Санчо хмикнув:

— Хай буде добре тому, хто позбавив нас клопоту розсідлувати тепер Сірого, бо і в мене вистачило б для нього поплескувань та ласкавих слів. До речі, лицарю Сумного Образу, якщо ви насправжки стосовно мого від’їзду, то незайве знову осідлати Росінанта, подорожуючи на якому, я значно швидше обернувся б туди й назад.

— Згода, — відповів ідальго. — Але поїдеш ти через три дні, щоб устигнути добре роздивитися, що я чинитиму заради неї, а потім доповісти їй.

— Отакої! — невдавано здивувався Санчо Панса. — Яких же це з ваших діянь я ще не бачив?

— Подумаєш, який знавець! — зіронізував Дон Кіхот. — Я ще не рвав на собі одіж, не розкидав обладунку, не бився головою об скелю та чи мало чого не робив, що буде тобі в дивовижу.

— Іменем Господа, — занепокоївся Санчо, — дивіться, ваша милосте, бережіть ліпше власну голову, адже раптом трапиться така скеля, що після першого ж удару об неї всі плани щодо каяття полетять під три чорти. Якщо без цього ніяк, то я на вашому місці — ми ж усвідомлюємо, що це не насправді — спинився б на чомусь м’якенькому — моху, там, або воді. А вашій дамі й без того буде повідомлено, що ви бились головою об саму маківку скелі, що була міцнішою за алмаз.

— Дякую за добру пораду, друже, — розчулився кабальєро. — Та я не мав на увазі прикидатись, інакше порушилися б закони лицарства. Тому обов’язково залиш трохи корпії[57] для перев’язок, коли вже Богові було завгодно, щоб ми втратили цілющий бальзам.

— Гірше за все, що ми втратили осла, — відказав Санчо Панса, — а з ним і корпію, і не тільки її. Водночас я просив більше не нагадувати про те бридке пійло, бо в мене досі нутрощі вивертаються назовні. До того ж благаю, сеньйоре, уявіть, що визначений вами триденний термін уже скінчився, а отже, хутчіш пишіть свого листа й відправляйте мене, аби я міг якнайшвидше повернутись. І не забудьте вказівки стосовно віслюків.

— Не хвилюйся, оформлю належним чином, — заспокоїв Дон Кіхот. — Гм, а де взяти аркуш паперу? Не писати ж за прикладом древніх лицарів на листі дерев або на воскових табличках. Утім, знайти їх у даній місцевості так само важко, як і папір. Стривай, візьму-но я чисті сторінки записничка Карденьйо.

— Обов’язково підпишіться, — докинув Санчо.

— Амадіс ніколи не ставив підпису в листах, — збентеживсь ідальго.

— Ні, — заперечив Санчо Панса, — підпис на розпорядженні потрібен, бо ваші домашні вирішать, що я обманюю, та лишать мене без ослів.

— Просто покажи написане моїй племінниці й усе буде добре. Що ж стосується любовного послання, то навіть якщо хтось підпишеться замість мене, це не суттєво; наскільки я пам’ятаю, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і жодного разу не бачила ні мого почерку, ні моїх листів, тому що наші почуття завжди були платонічними і далі взаємних поглядів ми не пішли. Чесно кажучи, за дванадцять років, протягом яких я її кохаю, мені й пощастило-то лицезріти її тільки тричі. А вона, можливо, зовсім уваги на мене не звертала — такою скромною та сором’язливою виховали дівчину батьки, Лоренсо Корчуело й Альдонса Ногалес.

— Ба-ба-ба! — сяйнув здогад зброєносцеві. — То ваша обраниця, Дульсінея Тобоська, це — Альдонса Лоренса?

— Вона, — урочисто підтвердив Дон Кіхот.

— Та я її добре знаю, — невідомо чому зрадів Санчо. — Дійсно, молодиця що треба. І коня на скаку зупинить і таке інше. Якщо вже й погодиться вона стати коханою мандрівного лицаря, то він буде за нею, мов за кам’яною стіною. Я ж вважав — ви закохані як не у принцесу, то в знатну даму.

Між іншим, а яка користь сеньйорі Альдонсі Лоренсо, себто Дульсінеї Тобоській від того, що переможені, котрих ваша милість посилала і ще пошле до Ель-Тобосо, схилять перед нею коліна? Раптом саме о цій порі вона чесатиме льон або молотитиме зерно у клуні, й почне над вашим даром насміхатися або і того гірше — образиться?

— Ех, — поблажливо усміхнувсь кабальєро, — адже не всі дами, яких оспівують поети, існують у реальному житті. Творчим особистостям кохані здебільшого потрібні задля натхнення, аби оточуючі сприймали їх людьми, вартими любові. Ось чому мені досить вірити, що добра Альдонса Лоренсо прекрасна й порядна, а її походження мене мало турбує.

— Ви, як завжди, маєте рацію, — шанобливо вклонився Санчо Панса. — Визнаю себе бовдуром. А зараз пишіть, будь ласка, що хотіли, бо час у дорогу.

Дон Кіхот вийняв книжечку і заглибився в писання. Невдовзі він прочитав уголос готовий лист, який увінчувала фраза «Твій до смертного одра лицар Сумного Образу».

— Присягаюсь, — Санчо перехопило подих від захоплення, — я ніколи не чув нічого більш вéличного. Хвацько це ви завернули — «Твій до смертного одра…» Тепер черконіть на звороті щодо віслючків та ще раз підпишіться.

Ідальго швиденько оформив щось на зразок векселя[58] і поставив дату: «Міжгір’я С’єрра-Морени, 22 серпня сього року».

— Чудово! — потер руки Санчо Панса. — Хвилинку, сеньйоре, що ви будете їсти, до мого повернення? Чи збираєтесь, як Карденьйо, грабувати пастухів?

— Не переймайся з цього приводу, — відповів Дон Кіхот. — Витонченість мого задуму і полягає в тому, щоб голодувати й зазнавати різноманітних страждань.

— Ваша милосте, мене ще непокоїть, що, вертаючись, не знайду місця, де вас покинув.

— Спробуй запам’ятовувати всілякі прикмети, — порадив ідальго. — У свою чергу я намагатимусь занадто не відходити звідси і навіть періодично влазитиму на найвищі скелі, аби здалеку тебе помітити. Крім того, щоб, ідучи назад, не заблукати, пропоную тобі нарізáти й розкидáти гілки, доки не вийдеш на биту дорогу. Ось по них ти, ніби Тезей, якого в лабіринті вела нитка Аріадни, знайдеш мене на зворотному шляху.

— Либонь, це буде не зайво, — вирішив Санчо.

Зрізавши кілька віт, він попросив у господаря благословення, після чого обидва, не стримуючи гірких сліз, розпрощалися. Врешті Санчо Панса сів на Росінанта, ввіреного йому Дон Кіхотом, та попрямував у бік рівнини, вряди годи роняючи гілки. Розпрощаємося з ним і ми аж до його повернення, яке настане дуже скоро.