Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ VІІ, у якому йдеться про другий виїзд нашого доброго лицаря Дон Кіхота Ламанчського

У цю хвилину почувся голос Дон Кіхота:

— Сюди, сюди, хоробрі лицарі! Час вам продемонструвати міць ваших мужніх рук, інакше придворні вискочки переможуть на турнірі.

Довелося припинити огляд бібліотеки й поспішити до спальні. Виявилось, що Дон Кіхот уже прокинувся і, стоячи посеред кімнати, завдавав ударів мечем навсібіч. Ледве змогли повернути його в ліжко. Трохи вгамувавшись, він звернувся до священика:

— Погодьтеся, сеньйоре архієпископе Турпіне, вельми соромно, що так звані Дванадцять перів бездарно втратили перемогу на користь придворних лицарів, тоді як ми, мандрівні лицарі, три дні поспіль проголошувалися переможцями.

— Та годі ж бо, — заспокоював його священик. — Дасть Бог, усе буде добре. Подумайте ліпше про власне здоров’я. Здається мені, ви надто стомлені, а може, й серйозно поранені.

— Ну, це ні, — відповів Дон Кіхот. — Але те, що мене відлупцювали, сумнівів не викликає. Однак їм це так просто не минеться. А зараз краще дайте-но мені поїсти. Готуватимуся до священної помсти я пізніше.

Після легкого сніданку він знову заснув. Присутні ж вкотре подивувалися з його безрозсудності.

Того вечора економка, особливо не мудруючи, спалила геть усі книги: і ті, що валялися у дворі, і ті, що лишилися в будинку. Швидше за все, згоріли й ті, які заслуговували вічного збереження в архівах, але цьому завадили провидіння та недбалість їх дослідників. Отже, недаремно існує прислів’я, що через грішників інколи потерпають і праведники.

Одним із засобів, до якого вдалися священик та цирульник, сподіваючись подолати недуг свого приятеля, стало рішення замурувати вхід до книгосховища, щоб він не знайшов його, коли прокинеться. Якщо усунути причину, міркували вони, то наслідки, можливо, не проявляться. А тоді залишатиметься повідомити йому, що книжки разом із приміщенням викрав чарівник. Саме так і було вчинено.

Два дні по тому, піднявшись із ліжка, Дон Кіхот передусім пішов глянути на свої книги. Однак не побачивши бібліотеки, почав бродити по різних кімнатах у її пошуках. Проте даремно. Зрештою він спитав економку, де знаходиться його бібліотечна зала.

— Яка зала, ваша милосте? — буцімто здивувавшись, відреагувала підучена жінка. — Нема тепер у цьому домі ніякої бібліотеки, жодної книжки, оскільки все забрав сам диявол.

— Не диявол, а чарівник, — устряла племінниця, — котрий спустився на хмарі наступної ночі, як ви нас покинули, зліз із дракона, якого осідлав, і проник до будинку. Невдовзі він вилетів через дах, а з кімнат повалили пасма диму. Коли ми забігли всередину, то на місці бібліотеки була суцільна стіна. Нам обом також добре запам’яталось, як, відлітаючи, цей сердитий дідуган голосно крикнув, що, затаївши приховану неприязнь до хазяїна тих книг, він завдав його оселі шкоди, яка виявиться з часом. А ще він назвався мудрим Муньятóном.

— Фрестóном, — машинально поправив її Дон Кіхот.

— Не знаю, — вставила і собі слово економка, — Фрестон чи Фрітон. Пам’ятаю тільки, що ім’я закінчувалося на «тон».

— Усе правильно, — кивав головою Дон Кіхот. — Це один мудрець, мій заклятий ворог, котрий мене ненавидить, бо дізнався із древніх манускриптів, що незабаром мені доведеться зійтися в поєдинку з лицарем, до якого він прихильно ставиться. Але незважаючи на всі його підступи, я переможу того воїна; ось чому цей чарівник так гнівається. Однак спинити те, що визначили небеса, не під силу навіть йому.

— Та які ж у цьому можуть бути сумніви?! — підтакнула дівчина. — Проте, дядечку, хіба вам украй необхідно лізти на рожен? Чи не розумніше спокійно сидіти вдома і не тинятися світом у пошуках синього птаха, забуваючи, що багато ходять по вовну, але повертаються стриженими?

— О дитя моє! — вигукнув ідальго. — Як мало ти в цьому тямиш! Раніше ніж мене обстрижуть, я сам вирву чуба й вискубу бороду будь-кому, хто насмілиться торкнутися хоча б однієї моєї волосинки.

Побачивши роздратованість господаря, жінки вирішили більше не заперечувати йому.

Хоч як там було, Дон Кіхот просидів безвилазно вдома майже два тижні, практично нічим не виказуючи жодного наміру знову викидати коники. Цими днями він не раз спілкувався з приятелями, священиком та цирульником, котрих намагався запевнити, що сьогоденний світ особливо потребує мандрівного лицарства, яке відродиться саме завдяки йому.

Заразом кабальєро зговорився з одним із своїх сусідів, людиною хоч і небагатою, але порядною. Щоправда, певною мірою, без царя в голові. Не дивно, що Дон Кіхоту практично зразу вдалося умовити односельчанина залишити дружину з дітьми і вирушити з ним у ролі зброєносця. Надто вже спокусився Санчо Панса[21] — так звали цього наївного бідолаху, якого відрізняли товстий живіт, короткий тулуб і довгі ноги, — обіцяною перспективою стати в недалекому майбутньому губернатором якої-небудь острівної держави, що її ось-ось мав підкорити його новий хазяїн.

Згодом ідальго заходився шукати грошей. Дещо продав, дещо — вельми не вигідно для себе — заклав, але врешті-решт зібрав розсудливу суму. Потім він позичив у знайомого щит, як зумів, нашвидкуруч полагодив зігнутий шолом і визначив приблизну дату від’їзду, аби Санчо встиг запастися усім необхідним, насамперед саквами.[22] Той запевнив, що підготується належним чином, й у свою чергу, заявив, що в нього є непоганий віслюк і він збирається подорожувати на ньому, бо довге ходіння пішки йому протипоказане. Такий пасаж помітно збентежив Дон Кіхота, який марно силувався згадати, чи був у кого-небудь із відомих йому лицарів зброєносець, котрий пересувався на віслюку. Однак він погодився з цим дивним вибором, сподіваючись якнайшвидше обзавестися для Санчо добрим конем, відібравши його у першого зустрічного лицаря-нечеми.

І от якось уночі, ні з ким не попрощавшись, обидва потайки вибралися із селища. До ранку вони спромоглися далеченько від’їхати, а тому їх навряд чи наздогнали б, навіть якщо спробували б шукати.

Прилаштувавши торби і бурдюк для вина, Санчо Панса поважно, немовби якийсь патріарх, сидів на віслюку, сповнений нестерпного бажання зробитися губернатором острова. Весь у мріях про райдужне майбутнє, він озвався до свого господаря:

— Дивіться ж, ваша милосте, не забудьте, що ви мені обіцяли з приводу острова, а я вже з ним упораюсь, хоч би який той виявився.

Дон Кіхот відповів:

— Щоб ти знав, друже Санчо, серед стародавніх мандрівних лицарів досить поширеним був звичай ставити правителями островів або королівств, завойованих ними, власних зброєносців. Я вирішив поновити дану традицію. Тож, якщо ми будемо живі-здорові, цілком можливо, що не мине й тижня, як мені підкориться королівство, якому підлягатимуть ще кілька, і після коронації ти правитимеш одним із них.

— Себто, — констатував Санчо Панса, — якщо я якимось дивом стану королем, то принаймні Хуана Гутьєррес, моя найдорожча половина, стане королевою, а мої діти — інфантами?

— Ну, і хто в цьому сумнівається? — спитав Дон Кіхот.

— Я сумніваюся, — зітхнув Санчо, — бо здається мені, що хай би Господь спрямував на землю дощ із королівських корон, жодна не пасуватиме її голові. Запевняю вас, сеньйоре, не зможе вона бути королевою; графинею — ще туди-сюди, та й то з Божою поміччю.

— Довірся Господові, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — і він сам дасть їй те, чого вона більше гідна. Не сумуй, попереду на тебе чекає пост губернатора щонайменше прикордонної королівської провінції.

— А я що, я нічого, — підбадьорився Санчо Панса. — Адже маю в особі вашої милості такого благородного хазяїна, який зможе дати те, що буде мені до снаги і припаде до душі.