Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XVІ, у якому йдеться про те, що трапилось із кмітливим ідальго на постоялому дворі, котрий здався йому замком

Побачивши Дон Кіхота, звисаючого з віслюка, хазяїн спитав Санчо, що скоїлось. Той ухилився від прямої відповіді, пояснивши, мовляв, сеньйор зірвався зі скелі й трохи забив ребра. Водночас дружина господаря, жінка чуйна, яка завжди брала близько до серця біди своїх ближніх, негайно заходилась клопотати біля лицаря, наказавши дочці, гарнесенькій дівчині, допомогти їй поратися коло постояльця. У господі прислуговувала також астурійська діваха — звали її Маріторнес — широколиця, кирпата, з плескуватою потилицею, сліпа на одне око, та й друге ґандж[38] мало. Щоправда, бездоганна стать з лишком компенсувала всі її фізичні вади. Ця краля прийшла хазяйській доньці на поміч, і вони удвох підготували ідальго вкрай жалюгідну постіль у комірчині, що, судячи з усього, протягом багатьох років використовувалась як сарай для сіна. Зараз там ночував якийсь погонич, неподалік якого влаштували Дон Кіхота. Його ложем були чотири грубі дошки, настелені на дві нерівномірні лави; жорсткий матрац, такий тонкий, що швидше нагадував покривало; два прані-перепрані простирадла і ковдра, ворсинки якої будь-хто міг би легко перерахувати, не збившись при цьому з ліку.

Завдяки старанням жінок через кілька хвилин кабальєро був обліплений пластирами з голови до ніг. Тим часом господиня, оглянувши уважніше синці, заявила, що ті радше від побоїв, ніж від ударів при падінні.

— Не від побоїв, не від побоїв, — стрепенувся Санчо Панса. — Просто та скеля виявилась із багатьма виступами, от кожен і залишив синець. До речі, сеньйоро, мені теж не завадило б зробити кілька примочок, бо щось поперек ломить.

— Мабуть, ви також упали? — поцікавилась жінка.

— Ні, я не падав, — відповів Санчо. — Але падіння мого господаря настільки мене схвилювало, що досі все тіло болить, наче побите палицями.

— Це буває, — підхопила її дочка. — Мені самій часто снилось, ніби я падаю з башти і ніяк не можу досягти землі, а прокинувшись, відчувала себе такою розбитою та змученою, немов справді впала.

— У тому-то й річ, — зітхнув Санчо Панса, — що я зовсім не уві сні, а наяву пережив відчуття, ніби мені наставили синців ніяк не менше, ніж моєму хазяїнові Дон Кіхотові.

— Як, ви кажете, звуть кабальєро? — спитала Маріторнес.

— Дон Кіхот Ламанчський, — благоговійно промовив Санчо. — Він мандрівний лицар, один із найкращих і найсміливіших, яких будь-коли знав світ.

— Що воно таке — мандрівний лицар? — не зрозуміла служниця.

— Шановна, ви що, вчора народились? — здійняв брови Санчо Панса. — Тож знайте, сестро, мандрівний лицар — це ого-го! Одним словом, щойно його побили, аж гульк, наступного дня він уже імператор. Сьогодні нікого у світі немає біднішого та нещасливішого за нього, а завтра він може володіти двома або трьома королівствами, корони яких запропонує власному зброєносцеві.

— Тоді чого ж ви, — утрутилась хазяйка, — при такому доброму господарі, не маєте, судячи по всьому, хоча б графства?

— Ще рано, — з достоїнством відповів Санчо. — Ми лише місяць шукаємо пригод і поки що не натрапили на варту уваги. Але ж буває, що йдеш за одним, а знаходиш зовсім інше. Та, правду кажучи, якщо мій хазяїн Дон Кіхот одужає від ран, тобто, від ударів, і сам я не стану паралітиком, то, присягаюся, більше не пов’язуватиму своїх сподівань з найповажнішим титулом Іспанії.

У цю мить Дон Кіхот звівся, наскільки міг, і, взявши господиню за руку, мовив:

— Повірте, чарівна сеньйоро, ви повинні почуватися щасливою, надаючи у власному замку притулок моїй особі, бо ж хоч я себе й не вихваляю, то тільки тому, що самовихваляння принижує; однак мій зброєносець розповість вам про мене. Скажу лише, що пам’ятатиму вашу послугу до останніх днів життя. І якби волею небес закони кохання ще не були владними наді мною, а очі невдячної красуні, чиє ім’я бринить на моїх вустах, не полонили б мене, моєю свободою заволоділи б очі цієї милої дівчини.

Хазяйка, її дочка і добра Маріторнес слухали мандрівного лицаря так спантеличено, ніби той говорив грецькою мовою. Але інтуїтивно вони зрозуміли, що кабальєро розсипається в компліментах. Та все ж незвиклі до подібної піїтики[39] жінки сприймали його людиною з іншого світу. Врешті, подякувавши сеньйору корчмарською говіркою за шанобливі промови, мати й донька пішли, а Маріторнес зайнялась Санчо Пансою, який теж потребував лікування.

До речі, читачі мають знати, що та дівиця і вищезгаданий погонич заздалегідь умовились весело провести ніч, тільки-но вгомоняться постояльці й поснуть хазяї.

Звечоріло. Жорстка, вузька, незручна і вкрай ненадійна постіль Дон Кіхота знаходилась прямо біля входу в цей хлів, куди крізь діряву стріху заглядали перші зорі. Майже поруч вмостився Санчо, удовольнившись самою очеретяною рогожею та продірявленою рядниною. Трохи далі лежав погонич, який спорудив собі ложе із сідел і збруї двох своїх найкращих мулів. Усього ж їх було дванадцять, лискучих, вгодованих, добрячих; адже він належав до багатих аревальських погоничів, як зазначає автор нашої історії, котрий непогано його знав, навіть доводився йому якимось родичем, а тому вирішив можливим згадати у творі. Взагалі даному оповідачеві притаманна схвальна допитливість і сумлінність, що випливає з прочитаного нами. Жодної дрібниці не обійшов він увагою, і з нього не зайво брати приклад багатьом іменитим історикам, які, надмірно зловживаючи стислим та поверховим викладенням подій, чи то через недбалість, чи то через певні підступні міркування, або ж з огляду на особисте невігластво, часто забувають сутність справи на дні чорнильниці.

Отже, востаннє сьогодні нагодувавши мулів, погонич приліг в очікуванні любки. Санчо Панса також улігся, однак пронизливий біль довго не давав йому заснути. Нили боки й у Дон Кіхота, який, немов заєць, лежав із розплющеними очима. На постоялому дворі все змовкло. Скрізь панувала темрява, лише над в’їзними ворітьми горів ліхтар.

Ця разюча тиша і спогади раніше вичитаних пригод навіяли кабальєро марення, що він прибув до величного замку, дочка хазяїна якого нестямно закохалася в нього й пообіцяла провести з ним потайки від батьків кілька нічних годин. Та щиро повіривши власній вигадці, Дон Кіхот водночас серйозно захвилювався і, усвідомлюючи, якому нелегкому випробуванню мала піддатись його порядність, рішуче налаштувався не зраджувати незрівнянній Дульсінеї Тобоській, хай би перед ним постала сама королева.

І от вдягнута лише в нічну сорочку босонога астурійка з’явилась на побачення, легкою ходою увійшовши до сараю. Щойно почувши її кроки, ідальго сів у ліжку й, незважаючи на пластирі та ниючі ребра, приготувався обняти юну красуню. Тим часом Маріторнес, витягнувши руки, обережно посувалася вперед і зненацька наткнулась на Дон Кіхота, який притягнув її, завмерлу від жаху, до себе й силоміць всадовив поряд. Щирій упевненості лицаря, що він тримає в обіймах богиню досконалості, не змогли завадити ні паморочний дух давно немитого тіла служниці, ні інші її вади, здатні викликати нудоту в усіх, окрім погонича. Обнімаючи дівочі плечі, Дон Кіхот заговорив тихим ласкавим голосом:

— О, якби я міг віддячити вам, чарівна благородна сеньйорито, за виявлену милість споглядати вашу дивовижну красу, але, на жаль, розтерзаний і побитий, я при всьому своєму бажанні не можу виконати бажання вашого. Проте існує ще одна, набагато вагоміша, перешкода, а саме дана мною клятва незрівнянній Дульсінеї Тобоській, володарці моїх найпотаємніших мрій. Тож, коли б не ці обставини, я би діяв рішучіше та сповна скористався сприятливою нагодою, дарованою мені вашою величною добротою.

Розгублена дівчина, обливаючись потом, мовчки пручалась. Між тим погонич, який давно знемагав від пристрасті, уважно вслуховувався у приглушене вовтузіння і відтак, сповнений неясними підозрами, посунув ближче до виходу. Побачене зовсім не могло йому сподобатися, а тому, осліплений ревнощами, він щосили зацідив кулаком по вузькій щелепі закоханого ідальго, аж той кривавою юшкою вмився. Не заспокоївшись, паруб’яга підім’яв Дон Кіхота під себе й почав гамселити сухоребре тіло.

Як наслідок і без того хиткий настил, не витримавши додаткової ваги, негайно розвалився. Оглушливий грюкіт розбудив хазяїна, який одразу зметикував, що то витівки Маріторнес, бо дівиця не відгукувалась на його оклик. Аби переконатися в цьому, він устав, чортихаючись запалив світильник і поспішив надвір. Подалі від лиха налякана служниця тихесенько влізла у ліжко до сплячого Санчо Панси й, безцеремонно потіснивши його, згорнулась клубочком.

Розлючений корчмар увірвався до хліва зі словами:

— Де ти, шльондро? Я впевнений, без тебе тут не обійшлося.

У цей момент прокинувся Санчо, якому спросоння здалось, що на нього хтось повалився і душить. Не довго думаючи, він узявся махати кулаками врізнобіч, причому більшість ударів дісталась Маріторнес. Дівчина верескнула й блискавично дала здачі. Спалахнула запекла і водночас кумедна сутичка. Тоді погонич, розгледівши в мерехтінні лампадки, що його пасії доводиться скрутно, залишив Дон Кіхота й кинувся її визволяти. У той же бік попрямував і хазяїн, але тільки для того, щоб провчити винуватицю нічної веремії, якою він продовжував вважати Маріторнес. А далі пішло-поїхало за відомим усім з дитинства сюжетом: собака на кішку, кішка на мишку… Тобто погонич на Санчо, Санчо на служницю, та на нього, ще й корчмар підключився. І всі невпинно гамселили один одного. Раптово згаслий світильник лише посилив загальний безлад.

Випало так, що на тому ж дворі ночував ратник Святого братства, якого цей недоречний шарварок розбудив. Він схопив свої регалії, а саме напівжезл і жерстяну коробку з вірчими документами, й полапцем пробравшись до сараю, заволав несамовито:

— В ім’я правосуддя та Святого братства, припиніть!

Першим, на кого йому довелось наткнутись, виявився безпам’ятний Дон Кіхот, розпростертий посеред уламків ліжка. Стражник намацав його бороду і, стиснувши її в кулаку, кілька разів крикнув:

— На допомогу правосуддю!

Але не відчувши ніякого руху й вирішивши, що перед ним убитий, а всі решта — вбивці, він гукнув ще голосніше:

— Зачиніть ворота! Нікого не випускайте — тут людину вбили!

Крик налякав присутніх, і кожен укляк на тому місці, де той його застав. Далі господар тишком-нишком повернувся до себе, погонич до свого сíдала, служниця до комірчини; тільки нещасні Дон Кіхот із Санчо не ворушились. Тоді ратник пустив бороду кабальєро й направився шукати вогню, щоб знайти й покарати злочинців. Але ці старання були марними, оскільки корчмар, виходячи, навмисне задмухав вогник ліхтаря. Тому стражнику знадобилось чимало часу, поки він врешті не запалив новий світильник від жарини з кухонної печі.