Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ ХІХ, у якому знову містяться розважливі міркування, що ними Санчо Панса ділився зі своїм господарем, а також ідеться про пригоду з мертвим тілом та про інші видатні події

— Здається, сеньйоре, всі неприємності, які переслідують нас цими днями, — не що інше, як кара за ваш гріх. Адже ваша милість порушила лицарський статут, не дотримавши клятви, згідно з якою, треба було обходитись без скатертини під час їжі, не ділити ложа з королевою, а також не робити іншого, що за цим слідувало і що ви обіцяли виконувати, поки не віднімете шолома Маландріна, чи як там, я вже точно не пам’ятаю, звали того мавра.

— Істину глаголиш, Санчо, — вкотре змушений був визнати Дон Кіхот. — Відверто кажучи, та клятва вилетіла у мене з голови. Далебі, можеш не сумніватися, що і твоє прикре непорозуміння з підкиданням трапилось лише тому, що ти вчасно не нагадав мені про неї. Але я спокутую цей гріх, бо статут лицарства передбачає можливість загладити будь-яку провину.

— Хіба я теж у чомусь такому клявся? — здивувався Санчо Панса.

— Не має значення, — категорично зауважив ідальго. — Досить, що, як я розумію, певна твоя причетність очевидна. Так чи інакше, потрібно виправляти ситуацію.

— Дивіться ж, ваша милосте, — протягнув Санчо, — не забудьте цього зробити, як забули клятву. Хтозна, чи не спаде привидам на думку знову з мене покепкувати, та заодно і з вас, якщо побачать вашу впертість?

Ніч настала раніше, аніж вони встигли розгледіти хоча б натяк на можливе пристанище. Неймовірно дошкуляв голод. Крім того, невдовзі на них чекала цього разу вже не така собі, а справжня пригода.

Отож, навкруги панувала непроглядна темінь. Та наші герої чвалали далі, оскільки Санчо Панса вважав, що за одну-дві милі їм обов’язково трапиться якась корчма. Раптом вони помітили велику кількість мерехтливих вогників, схожих на мандрівні зорі, які наближались. Тут не тільки Санчо, а й Дон Кіхотові стало не по собі. Обидва натягнули повіддя і почали пильно вдивлятися, намагаючись осмислити причину цього загадкового явища. А коли зрозуміли, що таємничі вогні поступово збільшуються в розмірах, зброєносець затрясся, немов листок під вітром, тоді як волосся на голові кабальєро стало дибки. Щоправда, трохи набравшись духу, ідальго схвильовано мовив:

— Це, друже, безперечно має бути найбільше та найнебезпечніше випробування, і мені доведеться продемонструвати всю свою наснагу й хоробрість.

— Бідний я, нещасний! — одразу заголосив Санчо Панса. — Якщо це знову привиди, де ж мені придбати запасні ребра, щоб розрахуватись ще й за цю пригоду?

— Хоч які страхітливі були ті привиди, — запально вирік Дон Кіхот, — я не дозволю їм торкнутись навіть ворсинки на твоїй свитці. Минулого разу над тобою вчинили наругу, бо мені забракло сил перескочити через огорожу. Але зараз ми в чистому полі, де знайдеться робота моєму мечу.

— А якщо його повторно зачаклують, — не вгамовувався Санчо, — яка нам буде користь від того, що ми в чистому полі?

— У будь-якому разі, — відповів кабальєро, — прошу, не втрачай самовладання, а належний приклад показуватиму тобі я.

— Це як Бог дасть, — тоскно озвався зброєносець.

Узявши трохи вбік, вони продовжували напружувати зір, і незабаром їм вдалось розрізнити багато дивних фігур. Украй моторошне видовище змусило Санчо зацокотіти зубами так, ніби його лихоманило. Попереду похоронного воза ступали зо двадцятеро вершників у балахонах із запаленими смолоскипами в руках, а слідом рухались іще шестеро у довгому жалобному одязі, який спадав ледь не до копит мулів; їхня повільна хода підтверджувала, що це справді були мули, а не коні. Водночас над процесією висів приглушений гомін, неначе то балахони тихими страждальницькими голосами перемовлялись між собою. Душа Санчо давно у п’яти сховалась, проте Дон Кіхот почувався інакше, сприймаючи себе свідком однієї з пригод, знайомих йому досі тільки з книжок.

Він уявив, що бачить траурну колісницю з тілом убитого лицаря, помститись за якого судилося саме йому. Тож, більше не вагаючись, ідальго випрямився у сідлі та, сповнений рішучої відваги, виїхав посеред шляху. Щойно перші учасники кортежу підійшли майже впритул до нього, Дон Кіхот гучно заговорив:

— Лицарі ви чи там хто, спиніться і кажіть, що ви за одні, звідки та куди прямуєте й кого везете на цій колісниці? Судячи із зовнішніх ознак, ви або кривдники, або ті, кого скривдили. Мені належить це знати, аби покарати вас за ваш злочин, або ж помститись тим, хто вас образив.

— Ми поспішаємо, — буркнув найближчий з вершників. — До постоялого двору далеко, і нам ніколи давати вам детальні роз’яснення.

Відтак він хльоснув мула, минаючи несподівану перешкоду. Глибоко обурений подібною відповіддю, кабальєро схопив мула за вуздечку й тоном, що не провіщав нічого доброго, сказав:

— Зупиніться та поводьтеся чемніше. Відповідайте на мої запитання, а ні — я викличу вас усіх на поєдинок.

Схарапуджена тварина здійнялась дибки, скинувши їздця. Піший слуга, що тримався поруч, негайно заходився осипати й без того роздратованого ідальго добірною лайкою. У свою чергу Дон Кіхот, не довго думаючи, кинувся зі списом наперевіс проти одного з убраних у траурні шати і збив його із сідла, важко поранивши. Потім настала черга решти. Бачили б ви, як завзято виносили ноги оті балахони! Здавалося, в Росінанта виросли крила, настільки баско він гарцював. Сторонньому спостерігачеві цей наляканий та розгублений натовп міг видатись веселою юрбою ряджених, які у святкову ніч затіяли біганину з факелами в руках. Скуштувати силу лицарських ударів довелося і власникам траурного вбрання, які, заплутавшись у складках довгополого одягу, не могли поворухнутися. Тому Дон Кіхотові ніщо не завадило безкарно їх віддухопелити. Добряче побиті, вони були змушені відступити, щиро впевнені, що наразилися не на людину, а на диявола з пекла, котрий з’явився, щоб викрасти мертве тіло, яке везли колісницею.

За всім цим стежив Санчо Панса. Немало дивуючись хоробрості свого хазяїна, він бурмотів собі під носа: «Отже, мій господар дійсно сміливий, а не тільки похваляється». Між тим ідальго спинивсь біля розпластаної першої жертви, поряд з якою валявся ще не згаслий смолоскип. Приставивши до обличчя нещасного вістря списа, Дон Кіхот наказав йому здаватись.

— Куди вже далі, — почулося здавлене. — Я й так не можу зрушити з місця через зламану ногу. Ваша милосте, благаю, якщо ви християнин, не вбивайте мене. Інакше трапиться велике святотатство, адже перед вами ліценціат[43] богослов’я.

— Овва, то якого ж дідька сюди занесло духовну особу? — спитав кабальєро.

— Що, кажете, занесло, сеньйоре? — чоловік на хвильку змовк. — Мій лихий фатум.

— До речі, — зауважив Дон Кіхот, — ваші неприємності стануть іще більшими, якщо роз’яснення з приводу моїх попередніх питань виявляться незадовільними.

— Зараз ви все зрозумієте, — скоромовкою проговорив ліценціат. — Мене звуть Алонсо Лопес, і насправді я не ліценціат, а всього-на-всього бакалавр. Разом з одинадцятьма священнослужителями (тими, що розбіглися) супроводжую тіло померлого в місті Баесі кабальєро, прямуючи до міста Сеговії, де він має бути похований у родинному склепі.

— А хто його умертвив? — поцікавився ідальго.

— Господь за допомогою чумної лихоманки, яку він на нього наслав, — відповів бакалавр.

— Тобто, — визначився Дон Кіхот, — Всевишній позбавив мене необхідності мстити за цю смерть. Ну, якщо небіжчик помер від хвороби, лишається просто розвести руками, тим більше, він зробив би те саме в разі моєї подібної смерті. А що ж до вас, ваше преподобіє, то знайте: я лицар Ламанчський, прозваний Дон Кіхотом, і мій обов’язок полягає в тому, щоб мандрувати світом у пошуках пригод, викоріняючи несправедливість та захищаючи ображених.

— Не знаю, наскільки вам до снаги викорінювати несправедливість, — крізь стогін видавив той, хто назвався Алонсо Лопесом, — але мені ви вчинили зле. Моя нога поламана і навряд чи коли-небудь розпрямиться. Чого варті слова про захист ображених, коли я завжди пам’ятатиму нанесену вами образу? Надто дорого обходиться мені зустріч із таким шукачем пригод, як ви.

— Кінь на чотирьох та й то спотикається, — дещо знітився ідальго. — Біда в тому, що глупої ночі у дивному вбранні ви і ваші супутники виглядали справжніми вихідцями з того світу. Мимоволі припустиш: «Е-е, тут справа не чиста». Тому я не міг не виконати свого обов’язку й напав на вас. І зробив би це, навіть якби достеменно знав, що мені протистоятимуть чорти з пекла, якими я вас вважав до останньої хвилини.

— Мабуть, така вже моя доля, — скоривсь обставинам бакалавр. — Тоді, сеньйоре лицарю, допоможіть мені, принаймні, вибратися з-під мула, бо нога застрягла між стременом та сідлом.

— Боже правий! — стурбовано вигукнув Дон Кіхот. — Чого ж ви досі мовчали?

Він одразу покликав Санчо, але той проігнорував його заклопотаний розвантаженням обозного мула, якого ці добрі люди від щирого серця нав’ючили різноманітними їстівними припасами. Лише розмістивши левову частку харчів на своєму віслюкові, зброєносець підбіг до хазяїна. Разом вони звільнили пораненого та допомогли всістися верхи, уклавши йому в руку факел. Наостанку Дон Кіхот звернувся до бакалавра з проханням вибачитися замість себе перед іншими учасниками траурної ходи, адже його поведінка була зумовлена незалежними від нього обставинами. Докинув слівце і Санчо Панса:

— Дозвольте нагадати: якщо ці сеньйори захочуть дізнатися, хто настрахав їх замалим не до смерті, скажіть, ваша милосте, то був славетний Дон Кіхот Ламанчський, відомий також як лицар Сумного Óбразу.

Коли обриси вершника розчинились у мороці ночі, ідальго спитав Санчо, що це йому, ні сіло ні впало, ударило в голову назвати його саме зараз лицарем Сумного Образу.

— До цього, — й оком не моргнувши, відповів зброєносець, — мене спонукав вираз вашого, досить жалюгідного при світлі смолоскипа, що його забрав той бідаха, лиця. Либонь, вас дуже виснажила битва, а може, це тому, що вам не вистачає кількох передніх зубів.

— Ні, не тому, — не погодився Дон Кіхот. — Схоже, мудрець, котрому судитиметься написати історію моїх подвигів, вирішив доцільним, аби я обрав певне прізвисько, як це робили колишні лицарі. Усьому світу відомі лицар Полум’яного меча, лицар Єдинорога, лицар Дів, лицар Птаха Фенікс, лицар Грифа або ж лицар Смерті. Ось цей вчений муж і навіяв тобі назвати мене лицарем Сумного Образу, як я відтепер прозиватимусь. А щоб це прізвисько ліпше до мене пристало, за першої ж нагоди звелю зобразити на своєму щиті якесь вельми сумне обличчя.

— Не варто витрачати для цього час і гроші, — заперечив Санчо Панса, — адже вам достатньо підняти забрало й виставити на загальний огляд власне обличчя, аби й без зображень на щиті всі назвали вас лицарем Сумного Образу.

Кабальєро посміявся з жарту, залишившись усе ж при своїй думці.

Несподівано повернувся бакалавр, який, під’їхавши, сказав Дон Кіхотові:

— Забув вас попередити, щоб ви пам’ятали, що можете бути відлучені від церкви, оскільки брутально підняли руку на святу людину: juxta illud; Si quis suadente diabolo, etc.[44]

— Ніколи не розумів латини, — скривився, мов середа на п’ятницю, ідальго. — До того ж піднялась не рука, а цей списик. Врешті я й гадки не мав, що ображаю священиків або служителів церкви, яких, будучи католиком та щирим християнином, шаную і поважаю. Мені здавалося, переді мною примари, страхіття з потойбічного світу.

Мовчки вислухавши це, бакалавр знов розтанув у темряві. А Дон Кіхотові заманулось оглянути останки на дрогах, та Санчо категорично був проти, заявивши:

— Сеньйоре, дана пригода скінчилась для вашої милості на диво щасливіше, порівняно з усіма попередніми, баченими мною. Однак ті, кого ви змусили стрімголов розбігтись, можливо, допетрають, що їх перемогла лише одна людина, й, засоромлені та пристиджені, кинуться назад, розшукуючи нас, і нам це так не минеться. Осел уже нав’ючений, гори, в яких можна сховатися, неподалік, голод, самі знаєте, не тітка, а тому, забираймося звідси — мертвому, як то кажуть, місце в могилі, а живому — за столом біля короваю.

Визнавши доречність подібних аргументів, Дон Кіхот погодився з ними. Деякий час дорога тягнулась між двома пагорбами, але невдовзі вивела до відлюдної широкої долини. Тут обидва спішились. Санчо негайно заходився діставати харчі, й ось, розтягнувшись на траві, мандрівники нарешті змогли влаштувати собі пізню багату вечерю, а заодно обід і сніданок. Вони уминали, аж за вухами лящало, різноманітні холодні закуски, ті, що попервах призначались священикам, котрі, як відомо, практично ніколи не забудуть потурбуватись про себе. Але їх спіткала чергова прикрість, невтішна передусім для Санчо Панси. У них не виявилось ні вина, ні бодай води, щоб змочити горло. Тоді знемагаючий від спраги Санчо, помітивши, що галявина густо заросла зелененькою травичкою, адресував своєму господареві слова, які будуть наведені в наступному розділі.