Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXX, у якому йдеться про кмітливість прекрасної Доротеї та про інші дотепні речі й розваги

Ще він не договорив, як вихопився Санчо, наче Феліпе з конопель:

— Чесне слово, сеньйоре ліценціат, це був мій господар, хоч я просив його схаменутись і доводив, що не можна нікого відпускати, бо гнали туди безпросипних мерзотників.

— Телепень! — різко обірвав Санчо Пансу ідальго. — Мандрівні лицарі не повинні з’ясовувати, за що женуть у кайданах зустрінутих ними людей — за злочини або за добрі вчинки. Головне — допомагати знедоленим, беручи при цьому до уваги їхні страждання, а не підлоти.

Мені трапилась ціла низка нещасних, і я вчинив згідно з велінням мого обов’язку та совісті; усе інше мене не стосується. Якщо ж комусь — звичайно, крім високошанованої особи сеньйора ліценціата, — щось не до вподоби, той нічого не тямить у лицарстві, брешучи, ніби останній негідник. Це йому доведе мій меч де завгодно й коли завгодно!

Спересердя він підвівся на стременах і насунув на обличчя забрало.

Доротея, котра вирізнялась неабиякою дотепністю, знаючи, що Дон Кіхот втратив глузд і що всі, за винятком Санчо, над ним посміюються, вирішила не відставати від решти.

— Сеньйоре лицарю, — прохально звернулась до нього дівчина, — ви ж обіцяли уникати інших пригод, поки не допоможете мені. Благаю, ваша милосте, не гнівайтеся; адже якби сеньйор ліценціат знав увесь підспідок[65] цієї історії, він би тричі прикусив собі язика, перш ніж вимовити слова, які вас обурили.

— Щоб мені крізь землю піти, — з готовністю закивав головою священик. — Я собі ще й один вус висмикнув би.

— Я заспокоюсь, моя сеньйоро, — сказав ідальго, — приборкавши праведний гнів, що наростав у моїх грудях, і буду тихим та миролюбним, доки не виконаю обіцянки. Але замість того, коли це, звичайно, не важко, детальніше поясніть, хто вам завдав стільки горя і що являють собою ті, проти кого мені доведеться спрямувати законну й нещадну помсту.

— Якщо так, — Доротея не манірничала, — то прошу вашої уваги, шановні.

Бажаючи дізнатись, що вигадає «принцеса», до неї наблизились Карденьйо із цирульником, а далі підтягнувся Санчо Панса, котрий, як і його хазяїн, вважав її не тією, ким вона була насправді. Дівчина ж, зручніше вмостившись у сідлі, прокашлявшись та обвівши поглядом присутніх, почала говорити в такій манері:

— Отже, звуть мене…

На мить Доротея запнулась, бо не могла згадати ім’я, дане їй священиком. Щоправда, той негайно зорієнтувався:

— Недивно, сеньйоро, що ваша величність бентежиться, оповідаючи свою скруту. Подібні напасті у багатьох стирають пам’ять, і тоді люди забувають навіть власні імена, як це трапилося з вами теж. Дозвольте підказати, що ви зветесь принцеса Мікомікона, законна престолонаслідниця великого королівства Мікоміконського.

— Дійсно! — повеселішала вона. — Вельми вам вдячна, ваша святосте. Сподіваюсь, тепер ніщо не завадить мені розповісти усе до кінця.

Її історія виявилась витриманою у кращих традиціях тодішнього пригодницько-романтичного жанру. Були в ній і принцеса-сирітка, дочка короля Тінáкрія Мудрого та королеви Харамíльї; і потворний велетень Пандафіландо Похмуроокий, правитель сусіднього острова; і можливість нерівного шлюбу під загрозою цілковитого знищення королівських володінь; і передсмертний батьківський наказ доньці вирушати в пошуках захисту до Іспанії та спробувати знайти якогось мандрівного лицаря, чи то Дон Голота, чи то Дон Клопота, чия слава саме сягне апогею.

— Схоже, він мав на увазі — «лицаря Дон Кіхота», сеньйоро, — висунувся наперед Санчо, — Його ще знають як лицаря Сумного Образу.

— Авжеж, — немов пригадуючи, кивнула Доротея. — Батько також казав, що цей лицар високий, худорлявий на лице, а з правого боку під лівим плечем у нього темна родимка.

Почувши це, Дон Кіхот гукнув зброєносця:

— Ходи-но сюди, сину мій, допоможеш мені роздягнутися. Бажаю впевнитись, що я той самий, про якого мовив ваш, принцесо, батечко.

— Роздягатись зайве, — констатував Санчо Панса. — Мені й без того відомо, що у вас посеред спини є родимка, являючи собою ознаку вашої сміливості.

— Цього вистачить, — зауважила дівчина, — бо ж друзям варто довіряти. Та й нема великої різниці, де та родимка знаходиться, на спині або на плечі. Головне, що знайдено того, кого треба. Не даремно, щойно зійшла я на берег в Осуні, як до мене вже долинули чутки про незрівнянні подвиги славетного Дон Кіхота.

— Даруйте, ваша милосте, — перепитав ідальго, — а як же ви висадились в Осуні, якщо це не портове місто?

— Сеньйора принцеса, — рішуче втрутився священик, — мабуть, збиралася сказати, що, висадившись у порту міста Мáлага, про геройські вчинки вашої милості вперше почула в Осуні.

— Так воно й було, — без найменшого вагання підтвердила «особа королівської крові». — Додам лише, що, згідно з останньою волею батька, якщо, здолавши велетня, хоробрий лицар захоче узяти зі мною шлюб, то я зобов’язана стати його законною дружиною і беззастережно передати йому право влади над моїм королівством.

— Ну, як тобі такий поворот подій, друже? — зверхньо глянув на Санчо Дон Кіхот. — Метикуєш, до чого йде? А чи я не казав про щось подібне? Дивись, уже маємо королівство, яким необхідно правити, й королеву, з якою хоч зараз під вінець.

— Треба бути абсолютним бовдуром, — видихнув Санчо Панса, — аби, перемігши негідного сеньйора Попандопуландо, не скористатись надзвичайним шансом і не одружитися. Бігме, а королева ж — справжнісінька краля!

Сповнений емоціями, він двічі підскочив на місці, а потім кинувся ниць перед мулом Доротеї з рішучим наміром облобизати їй руки, визнаючи тим самим її своєю королевою та господинею. Питається, кого б не розсмішили безум[66] хазяїна і простодушність його слуги?

— З усього мого почту, — завершила оповідь дівчина, — лишивсь тільки цей бородатий пахóлок;[67] решта потонули під час жахливої бурі. Ми дивом врятувалися, допливши на двох дошках до берега. І ось я тут в очікуванні вашої, сеньйоре лицарю, милості щодо мене.

— О благородна і мужня сеньйоро! — урочисто проголосив кабальєро. — Знову підтверджую власну обіцянку піти за вами хоч на край світу й збороти вашого кривдника. Але що стосується весілля, то це навряд, оскільки моє серце давно належить іншій. А тому я не можу ні з ким одружитись, навіть якби це була сама птиця Фенікс.

При цих словах Санчо за малим грець не вхопив.

— Вам, сеньйоре, що, клепки в голові бракує? — наче вжалений звився він. — Хіба доречно розмірковувати, коли на кону одруження з такою шляхетною принцесою? Чи, може, гадаєте, що ще одна моя господиня, Дульсінея, красивіша? Та вона не варта і нігтя майбутньої королівни. Леле, плакав мій графський «питул»! Ану, притьма одружуйтесь, чорти б вас забрали, й не проґавте королівства, яке пливе простісінько вам у руки! А ставши королем, робіть мене маркізом або губернатором, інакше пропади воно все пропадом!

Дон Кіхот не міг знести образливих випадів на адресу своєї сеньйори Дульсінеї. Тому мовчки змахнув списиком і двічі поспіль ладно уперіщив Санчо Пансу, аж той беркицьнувся догори ногами.

— Мерзенне хамло, — наливаючись гнівом, вкрадливо заговорив ідальго, — думаєте, що вам минеться ваша поведінка? Ні в якому разі, бо ваш зміїний язик осквернив незрівнянну Дульсінею. Чи знаєте ви, селюче, йолопе, довбешко, що якби вона не додавала мені наснаги, то я б і воші не вбив? А хто, по-вашому, — позаяк за цим діло не стане — завоював це королівство, обезголовив велетня та зробив вас маркізом? Відповідайте, хто, як не Дульсінея, котра надихала мене на подвиги? Вона в мені б’ється і перемагає, а я живу й дихаю нею і лише їй завдячую моїм буттям. О ниций сину власних батьків, де ваша вдячність?! Вас, можна сказати, на смітнику підібрали, відмили, відчистили від лушпиння, зробили з хама пана, а ви благодійницю свою обгуджуєте.[68]

Наїжачений Санчо хутенько підвівсь і, ховаючись за мулом Доротеї, розпачливо верескнув:

— Та як же ви не шурупаєте, сеньйоре, що, не одружившись із принцесою, не отримаєте королівства, й тоді яких же милостей мені від вас чекати? Їй-Богу, беріть спочатку королівну за дружину, а до першої дами повернетесь пізніше. Нічого такого в цьому немає, багато хто живе з коханками. Що ж стосується вроди ваших любок, то мені подобаються обидві, хоча, правду кажучи, сеньйору Дульсінею я зроду не бачив.

— Тобто як, не бачив, богохульний брехуне? — завмер Дон Кіхот. — Ти ж привіз від неї вісточку!

— Я кажу, що не встиг добре її розгледіти, — завертівсь Санчо Панса, як в’юн на сковорідці. — Але якщо прикинути на око, то вона нівроку.

— Тепер вибачаю, — зм’якшився ідальго. — Проте наступного разу думай, що патякаєш. А то, знаєш, унадився кухоль по воду ходити…[69] ну, ти мене розумієш.

— Всевишньому згори видніше, — філософськи вирік Санчо.

— Та годі вам, — заспокоїла їх Доротея. — Біжіть, Санчо, цілуйте руку господареві й просіть у нього вибачення. А титул у вас невдовзі буде, і ви ще заживете, наче принц.

Відновивши мир зі зброєносцем, Дон Кіхот зробив йому знак пройти трохи вперед, мовляв, він хоче побалакати з ним наодинці щодо дуже важливих речей.

Але не встигли вони усамітнитись, як побачили верхи на віслюкові цигана, котрий їхав їм назустріч. Втім його зовнішність не змогла обманути Санчо Пансу, який при вигляді будь-якого осла ставав сам не свій. Пильні очі одразу впізнали колишнього каторжника Хінеса де Пасамонте.

— Ге й ти, розбійнику, — рознісся нестямний репет, — віддай мого віслюка!

Злодій моментально драпонув, щезнувши у невідомому напрямку, а ощасливлений Санчо підбіг до пропажі й заходився цілувати і пестити Сірого, ніби рідну людину. Супутники, привітали його з радісною подією, тоді як Дон Кіхот, котрий особливо радів за зброєносця, оголосив, що не скасовує вказівки стосовно трьох ослят. Зворушений Санчо Панса вкотре мав нагоду відчути щедру великодушність власного хазяїна.

А поки вони спілкувались, священик, схилившись до Доротеї, високо оцінив її майстерний стиль розповіді, яка практично нічим не відрізнялась від змісту популярних лицарських романів.

— Між іншим, — зазначив він, — ви звернули увагу що божевілля доброго нашого ідальго помітне, тільки якщо хтось базікне щось про лицарство, але коли з ним завести бесіду на віддалені теми, то міркує він досить тверезо, висловлюючи вельми слушні судження?..

Тим часом Дон Кіхот продовжував розмову із Санчо:

— Забудьмо, друже, минулі обрáзи, і скажи мені нарешті, за яких обставин ти зустрічався з Дульсінеєю. Що вона саме робила? Що ти їй повідомив? А що вона тобі відповіла? Яким був вираз її обличчя, коли вона читала мого листа? Та не мовчи ж!

— Сеньйоре, — покаянно зітхнув Санчо Панса, — Чесно кажучи, я не захопив листа.

— Це я знаю, — нетерпляче відмахнувся ідальго, — бо знайшов записну книжечку через два дні. Мені ще здавалось, що ти вернешся, виявивши його відсутність.

— Я так і вчинив би, — виправдовувавсь Санчо, — якби не запам’ятав тексту вашого послання, коли ви його читали вголос. Пізніше паламар усе переписав наново з моїх слів.

— О, — відверто здивувавсь Дон Кіхот, — ти досі не забув?

— Я, — почервонів зброєносець, — його переказав, а пізніше він потихеньку вивітрився з голови. Достеменно пам’ятаю лише: «безвідмов…», точніше, «бездоганна сеньйоро», і ще під кінець: «Твій до смертного одра лицар Сумного Образу». Всередині ж я понаставляв зо триста всіляких там «душ», «життів» та «очей моїх».