Зрештою всі вгамувались, тільки Дон Кіхот, вірний слову, верхи на Росінанті неспішно об’їздив дозором уявні замкові мури, посріблені місячним сяйвом. Інколи він зупинявся, тужно зітхав, і з його губ злітали речитативи приблизно такого змісту:
— О моя повелителько Дульсінеє Тобоська, уособлення вінця краси й скромності, джерело дотепності, зразок порядності та втілення земної досконалості! Що робить зараз твоя милість? Може, ти думаєш про відданого лицаря, котрий добровільно наражається на небезпеку лише заради служіння тобі? Повідом мені дещицю про неї хоч ти, о трилице світило![78] Можливо, стежиш, як вона походжає галереєю свого розкішного палацу, міркуючи, яким чином втішити мою душевну муку та винагородити за вірну службу. І ти, сонцесяйний,[79] що вже квапишся запрягти коней, аби зранку помчати небозводом назустріч дамі мого серця, вітання їй передай! Але не смій торкатись вустами своїми її обличчя, інакше я приревную тебе дужче, аніж ти ревнував проворну гордячку,[80] ганяючись у любовному дурмані за нею — не пам’ятаю, де точно це відбувалося, — чи то рівнинами Фессалії, чи то берегами Пенея.
Однак ідальго немало схибив у власних розрахунках: світати почало лише години через дві. До двору саме прискакали три вершники, дуже схожі на стражників, якими вони згодом і виявились. У ворота щосили загрюкали. Дон Кіхот негайно виїхав наперед:
— Лицарі або зброєносці, хай хто б ви були: припиніть стрясати браму цього замку, оскільки зрозуміло, що такої ранньої пори його мешканці ще сплять, та й взагалі, ворота будь-якої фортеці відчиняються, лише коли сонце зійде над горизонтом.
— Який там, у біса, замок, а тим більше фортеця? — озвався один із верхових. — Що за церемонії? Ви хазяїн постоялого двору? То розпорядіться, щоб нас впустили, ми тільки нагодуємо коней і рушимо далі, бо поспішаємо.
— Невже, лицарі, я схожий на хазяїна постоялого двору? — спитав кабальєро.
— Не знаю, хто на кого схожий, — гукнув другий вершник, — але знаю, що ви верзете нісенітниці, називаючи заїзд замком.
— Це замок, — ствердно кивнув Дон Кіхот. — До того ж найкращий у всій окрузі. А люди, яких він прихистив, свого часу мали скіпетр у руках і корону на голові.
— Та ну?! — глузливо реготнув третій. — Краще, навпаки — скіпетр на голові, а на руках корона.[81] Взагалі, цей постоялий двір надто злиденний, щоб тут могли зупинятись особи, достойні скіпетра й корони.
— Погано ж ви знаєте світ, — пирхнув ідальго, — якщо навіть не уявляєте, які дивовижні випадки трапляються з мандрівними лицарями.
Даремна суперечка швидко набридла вершникам, і вони несамовито затарабанили у ворота, які зрештою відчинив заспаний корчмар. Галас збудив більшість мешканців заїзду, а отже Дон Кіхот вирішив, що вартувати досить. Роздратований подібною нахабною, як йому здалось, поведінкою, кабальєро, безсумнівно, схрестив би меча з кожним із прибулої трійці, якби не обіцянка принцесі Мікоміконі стримувати свій войовничий азарт.
А біля воріт несподівано зчинився ґвалт, викликаний наміром двох постояльців щезнути під шумок із двору. Але пильний хазяїн вчасно їх помітив, перехопив при виході й ну вимагати плати за нічліг у такій брутальній формі, що ті без зайвих балачок пустили в хід кулаки. Налякані корчмарка з донькою метнулись до Дон Кіхота, розпачливо благаючи врятувати їхнього чоловіка і батька. Та почули незворушне:
— Милі дами, на даний момент ваше прохання нездійсненне, бо мене зв’язує клятва не брати участі в жодній сутичці, доки не завершена важливіша справа. А зараз швидше біжіть і скажіть вашому мужу й батечку, щоб тримався; я ж питатиму дозволу принцеси Мікомікони допомогти йому.
— Сили небесні! — залементувала присутня при цьому Маріторнес, — перш ніж ваша милість одержить необхідний дозвіл, мій господар опиниться вже на тому світі.
— Не заважайте, сеньйоро, — статечно відповів ідальго. — Мені все одно спочатку потрібна згода її величності, а опиниться він на тому світі чи ні — це несуттєво, оскільки я звільню вашого хазяїна навіть звідти. Або щонайменше помщуся тим, хто його туди відправить.
Доротея поквапилася благословити лицаря на звитяжний вчинок, після чого Дон Кіхот, вийнявши меч, кинувсь у напрямку воріт, де продовжували нещадно тузати бідолашного трактирника. Однак, наблизившись, він завмер, хоча хазяйка і Маріторнес сходили криком, щоб «сеньйор кабальєро» не барився.
— Я зволікаю, — мовив ідальго, — бо не маю права битися з черню. Ліпше гукніть мого незмінного зброєносця — то його повинність.
Невідомо, чим би це все скінчилось, адже Санчо Пансу зовсім не надихала перспектива черговий раз ступити на слизьке, але врешті корчмар спромігся замиритись із нападниками й витребувати кровні.
Та головна пригода дня була попереду. Отож, з веління диявола, котрий завжди насторожі, трохи пізніше до двору зайшов цирульник, якого Дон Кіхот позбавив «шолома Мамбріна», а Санчо — упряжі, щоправда, в обмін на власну. І треба ж такому трапитись, щоб, ведучи віслюка у стійло, цей голяр побачив Санчо Пансу, що заклопотано возився з в’ючним сідлом, у якому він одразу впізнав свою річ. Не довго думаючи, цирульник накинувся на нього з лайкою:
— Ага, попавсь, злодюжко! Ану, жени назад мого тазика, моє сідло і всю мою упряж, які ти поцупив!
Дещо ошалілий, Санчо мерщій схопив однією рукою сідло, другою ж влучив противника по зубах і розбив йому рота до крові. Але голяр не випустив здобичі, надриваючись іще дужче та привертаючи вереском цікавість постояльців:
— Сюди, іменем короля і правосуддя! Цей грабіжник з великої дороги хоче мене вбити за те, що я рятую своє майно!
— Маячня! — несамовито відгавкувавсь Санчо Панса. — Я не грабіжник, а ці трофеї мій господар здобув у чесному поєдинку.
Ідальго вдоволено стежив, як поводиться його зброєносець, і безповоротно вирішив при першій же нагоді посвятити Санчо в лицарі, вважаючи, що той становитиме собою цінне надбання для лицарського ордену.
— Сеньйори! — горланив далі цирульник. — Чим завгодно клянусь, моє сідло! Он мій осел у стайні не дасть збрехати. Тобто, якщо воно буде не точнісінько по ньому, хай мені плюнуть межи очі. Між іншим, того дня, коли пропало сідло, зник і новенький мідний тазик, який коштував майже ескудо.[82]
Цього Дон Кіхот уже не міг лишити поза увагою: він розняв забіяк, поклав сідло на землю, аби його всі бачили, доки не виявиться істина, й адресував оточуючим такі слова:
— Вашим милостям, звичайно, зрозуміло, наскільки бідолаха помиляється, називаючи тазиком предмет, який був, є і завше буде шоломом Мамбріна, котрий діставсь мені в чесному двобої. Що ж стосується сідла, то скажу одне: мій зброєносець спитав у мене дозволу зняти попону з коня цього боягуза.
Я і не заперечував. А чому вона обернулась на в’ючне сідло, пояснюється дуже просто: мав місце випадок чародійства, властивий лицарському буттю. Санчо, синку неси сюди шолом, щоб розвіяти можливі сумніви.
Відтак, узявши принесений тазик у руки, ідальго пафосно мовив:
— Присягаюсь лицарським орденом, до якого належу, ось той самий шолом.
— Це вже напевне, — охоче підтвердив Санчо Панса.