Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ ІV, у якому йдеться про те, що сталося з нашим лицарем, коли він залишив постоялий двір

Ще чорти навкулачки не билися, коли Дон Кіхот у піднесенні, яке переповнювало його, опинився за ворітьми. Однак згадавши поради корчмаря запастись усім необхідним, особливо грошима та сорочками, вирішив повернутися додому, щоб належним чином спорядитись. Зброярем собі він подумки уже обрав односельця-сусіда, бідного і багатодітного, який щонайліпше підходив для цієї справи. Міркуючи подібним чином, ідальго розвернув коня у бік свого селища, і той, наче пронюхавши рідне стійло, узяв такий темп, що, здавалося, копита не торкалися землі.

Не встиг Дон Кіхот далеко від’їхати, як йому почулося, ніби з лісочка, який виднівся праворуч, долинає глухий стогін. Прислухавшись та упевнившись, що не помилився, він вигукнув:

— Дяка небесам за виявлену милість, оскільки мені так швидко випадає нагода виконати свій лицарський обов’язок! Упевнений, це хтось беззахисний або беззахисна чекає моєї допомоги.

Вершник не гаючись спрямував Росінанта туди, звідки чулися жалібні схлипування. Трохи заглибившись у гущавину, Дон Кіхот помітив кобилу, прив’язану до дуба, а поряд — прив’язаного до іншого дуба голого по пояс хлопчину років п’ятнадцяти, з вуст якого виривався стогін. І недивно: його безжально шмагав паском дебелий селюк, супроводжуючи кожен удар докорами й повчаннями.

— Не базікай, а пильнуй! — примовляв він.

Підліток розпачливо зойкав:

— Я більше не буду, хазяїне! Богом присягаюся! Обіцяю уважніше наглядати за отарою.

Побачивши, що тут коїться, ідальго грізно озвався:

— Негідний лицарю! Як не соромно чіплятися до того, хто не може постояти за себе! Сідайте на свого коня, беріть свій спис, і я доведу вам непорядність вашого вчинку!

Мужлай, перед яким зненацька постав закутий у лати воїн, що грізно поводив списом прямісінько перед його обличчям, злякався не на жарт і улесливо відповів:

— Сеньйоре, цей нікчема — мій наймит, який пасе отару. Через оцього роззяву я щодня недораховуюся однієї вівці. Але замість того щоб покірно знести заслужену кару, цей викрутень заявляє, що це я, не бажаючи йому платити, звожу на нього наклеп. Та, їй-бо, він бреше.

— «Бреше», у моїй присутності, мерзенний грубіяне? — спалахнув лицар. — Клянуся сонцем, яке нас осяває, я продірявлю вас! Без зайвих балачок розрахуйтеся та спочатку відв’яжіть малого.

Похнюплений селянин мовчки розв’язав хлопця. Переговоривши з ним, Дон Кіхот повторно наказав його хазяїнові негайно виплатити шістдесят три реали[12] боргу, по сім за кожні дев’ять місяців найму, що теж не додало настрою останньому. Він гарячково спробував довести, що сума має бути зовсім іншою, адже слід врахувати три пари черевиків, виданих пастушку, а також один реал за два зроблених йому під час хвороби кровопускання.

— Так-то воно так, — зауважив Дон Кіхот, — однак хай це піде в рахунок того, що його марно покарали. Отже, ви квити.

— Сеньйоре лицарю, річ ще в тім, що у мене немає при собі грошей. Андресу ліпше піти зі мною. Вдома я повністю розрахуюся.

— Я з ним? — стрепенувся хлопець. — Він же з мене живцем шкуру здере!

— Він цього не зробить, — заперечив лицар, — мого наказу достатньо. Хай поклянеться тим лицарським орденом, до якого належить, і я відпущу його, поручившись, що він тобі заплатить.

— Та що ви таке кажете, сеньйоре! — вигукнув Андрес. — Мій хазяїн — ніякий не лицар і не належить ні до якого ордену. Це Хуан Альдудо, багатий селянин із селища Кінтанар.

— Це неважливо, — почулося у відповідь, — і Альдудо можуть бути лицарями; врешті-решт про кожну людину слід судити з її справ.

— Еге, — пхикнув хлопчак, — хто тоді мій хазяїн, який відмовляється мені платити зароблене в поті чола?

— Я ж не відмовляюся, брате Андресе, — приклав руки до грудей селюк. — Клянуся всілякими лицарськими орденами, що розплачуся.

— От і добре, — сказав Дон Кіхот. — Але не здумайте порушити клятву, інакше, присягаюся тією самою клятвою, я повернуся, щоб знайти вас та покарати. Якщо ж ви цікавитеся, хто вам віддав цей наказ, аби ще ревніше його виконувати, то знайте, що я — славетний Дон Кіхот Ламанчський, захисник принижених і ображених! Тож бувайте з Богом і пам’ятайте клятву.

З цими словами лицар пришпорив Росінанта й невдовзі зник з очей.

Селянин, схоже, тільки цього чекав. Пересвідчившись, що йому більше нічого не загрожує, він ухопив наймита за руку і, знову прив’язавши його до дуба, всипав тому ще більше.

— Кличте тепер, сеньйоре Андресе, — просичав хазяїн, — захисника ображених скільки завгодно, та навряд чи вам це допоможе.

Однак все ж він, зловтішно підсміюючись, дозволив хлопцеві забиратися в пошуках власної долі. Роздосадуваний Андрес, не стримуючи сліз, пішов собі геть, присягнувшись знайти славетного Дон Кіхота Ламанчського й розповісти йому про все, що трапилося.

А в цей час славетний Дон Кіхот Ламанчський, надзвичайно задоволений чудовим початком лицарських подвигів, повертався додому, стиха звертаючись до своєї коханої:

— Ти справді можеш вважатися найщасливішою серед жінок на землі, о красуне із красунь, Дульсінеє! Бо в тебе є вірний шанувальник, виконавець усіх твоїх наказів і бажань, такий славетний лицар, яким є і буде Дон Кіхот Ламанчський. Усім відомо, що лише вчора він вступив до лицарського ордену, а вже сьогодні викорінив кричущу несправедливість: вирвав бич із рук цього жорстокого диявола, котрий знущався над безвинною дитиною.

Та ось він опинився на роздоріжжі, де сходилися чотири шляхи. Його уява негайно викликала образи мандрівних лицарів, які у схожій ситуації спинялися в роздумах, куди податися. Наслідуючи їх, він теж хвилину постояв, відтак, ослабивши повіддя Росінанта, цілком поклався на його вибір. Ну, а шкапа, зрозуміло, не відмовилася від попереднього наміру таки потрапити до рідної конюшні.

Проскакавши уже близько двох миль, Дон Кіхот побачив кінну групу, що наближалася. Як з’ясувалося згодом, це були шестеро купців зі своїми слугами, які прямували до Мурсії[13] купувати шовк. Одразу уявивши, що на нього чекає нова пригода, він надав обличчю мужнього незалежного вигляду, витягнувся на стременах, стиснув у руці спис, прикрився щитом і в очікуванні подорожніх став посеред шляху. Коли ті опинилися зовсім поруч, лицар прибрав войовничу позу й вигукнув грізним тоном:

— Ані руш, доки не визнаєте найчарівнішою з усіх красунь світу імператрицю Ла-Манчі Дульсінею Тобоську!

Збентежені купці стишили ходу. І хоча вони здогадалися, що мають справу із людиною несповна розуму, їм закортіло дізнатися, що спонукало цього дивака до такого вчинку. Передній торговець, відомий своїм гострим язиком, сказав:

— Сеньйоре лицарю, ми не знаємо цієї чарівної сеньйори. Покажіть нам її, і якщо вона справді вродлива, як ви говорите, то ми не вагаючись засвідчимо цю істину.

— Якщо я її вам покажу, — не погодився Дон Кіхот, — чого буде варте ваше підтвердження очевидного? Суть полягає в тім, щоб не бачачи повірити, засвідчити, присягнутися і відстоювати, інакше я викличу вас на поєдинок, нікчеми!

— Сеньйоре кабальєро, — підморгнувши супутникам, відповів жартівник, — і все ж покажіть нам її портрет, хоча б розміром із пшеничну зернину. Цього цілком вистачить, адже по нитці дійдеш до клубочка. Ба, навіть якщо вона виявиться кривоокою, ми все одно визнаємо за нею усе, що вам завгодно.

— Ніяка вона не кривоока, — скипів лицар. — Начувайтеся, ви зганьбили величну красу моєї дами й поплатитеся за таке блюзнірство!

Опустивши спис, він розлючено кинувся на базікала, якому це вочевидь не минулося б, але Росінант спіткнувся, і вершник полетів сторч головою. Скований по руках і ногах древніми важелезними латами, Дон Кіхот марно силкувався підвестись, однак усе ще кричав:

— Стійте боягузи; ну, постривайте, нещасні! Я не винен, що впав, це все через мого коня!

Тут один зі слуг не втримався і, помітивши безпорадність супротивника, надумав полічити йому ребра. Він підскочив ближче, вихопив у нього з рук спис, хруснув ним через коліно й добряче відлупцював уламком поверженого лицаря. Присутні намагались спинити це побиття, але де там. На Дон Кіхота, який, розтягнувшись долу, не змовкав, погрожуючи небу, землі та оточуючим нелюдам, сипався град ударів.

Врешті-решт служка стомився, і купці вирушили далі. Відлежавшись деякий час, напівживий кабальєро безуспішно силкувався звестися на ноги. Проте він не почувавсь вельми засмученим, вважаючи цей випадок звичайною пригодою мандрівного лицаря, тим більше, що винним був його кінь. Ось тільки піднятися йому ніяк не вдавалося, бо все тіло болісно нило.