Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXІІ, у якому йдеться про те, як Дон Кіхот звільнив багатьох нещасних, котрих силоміць вели туди, куди їм іти аж ніяк не хотілося

Обмінявшись зі своїм зброєносцем думками, про які йшлося наприкінці попереднього розділу, Дон Кіхот підняв голову й побачив, що, брязкаючи кайданами, назустріч суне чоловік зо дванадцять, нанизаних, немов намисто, на довгий залізний ланцюг, обмотаний навколо їхніх ший. Групу цю супроводжували четверо охоронців, з яких двоє, озброєні аркебузами,[47] їхали верхи, а ще двоє, котрі мали списи й мечі, були пішими. Розгледів процесію і Санчо Панса, стиха зауваживши:

— Це женуть на галери каторжників, королівських невільників.

— Яких невільників? — здивувався ідальго. — Хіба можливо, щоб король когось силоміць неволив?

— Ви мене не так зрозуміли, — похитав головою Санчо. — Я хотів сказати, що ці люди засуджені до примусової служби королю на галерах за скоєні гріхи.

— Отже, — нахмурив чоло Дон Кіхот, — хоч би там як, вони йдуть, а точніше, їх ведуть насильно.

— Еге ж, — підтвердив зброєносець.

— У такому разі, — завершив думку його хазяїн, — мені належить виконати свій обов’язок: подолати насильство, врятувати нещасних і допомогти їм.

— Насмілюсь уточнити, сеньйоре, — зам’явся Санчо Панса, — правосуддя в особі короля не чинить насильства щодо тих сіромах, воно лише карає їх за злочини.

Незабаром процесія наблизилась, і Дон Кіхот дуже ввічливо поцікавився в конвойних, яка причина, а вірніше, які причини змушують їх вести цих людей у подібний спосіб. Один із верхівців роз’яснив, що, мовляв, це каторжники, на яких чекають галери, а більше йому знати не годиться.

— Та все ж таки, — продовжував наполягати кабальєро, — я хотів би дізнатись, що трапилося з кожним із них?

Далі він навів стільки аргументованих доказів, аби спонукати охоронців таки виконати його прохання, що другий вершник під кінець здався:

— Гаразд, розпитайте самі, ваша милосте. Швидше за все, вони не відмовляться, бо скаржитись на долю — їхня улюблена розвага.

Одержавши дозвіл — заради справедливості кажучи, його Дон Кіхот у випадку чого зміг би надати собі й сам, — ідальго під’їхав ближче до засуджених і спитав першого, парубійка років приблизно двадцяти чотирьох, за які гріхи йому доводиться мандрувати в цих доволі незручних умовах. Той повідав, що все це через закоханість.

— Лише тому?! — вразився лицар. — Та якби усіх закоханих посилали на галери, я вже давно повинен був би там веслувати.

— Ваша милість має на увазі зовсім інше, — захихотів каторжник. — Моє ж серце спалахнуло коханням до кошика з білизною, призначеною для відбілювання, і я так міцно стиснув його своїми руками, що якби не втрутилося правосуддя, то й понині не випустив би предмет отієї палкої пристрасті добровільно. Злапали мене майже одразу, тортури не знадобились, тож вирок винесли швидко: сто різок, а на додачу ще й три роки галер — і ділу кінець.

Трохи помовчавши, Дон Кіхот звернувся з аналогічним питанням до другого арештанта, але той виявився неговірким, продовжуючи понуро пересувати ноги. Однак першому вочевидь кортіло поточити ляси:

— Цього канара, сеньйоре, женуть за музику і спів.

— Тобто як? — геть розгубився кабальєро. — Хіба музик та співаків теж засилають на галери?

— Так, сеньйоре, — відповів каторжник, — повірте, гірше не буває, коли заспіваєш від пристрасті.

— Це ж треба, — дедалі чудувався Дон Кіхот, — досі я чув приказку: «Хто пісні співає, той свої біди розганяє».

— Ги-ги, — ошкірився хлопець. — У нас кажуть навпаки: «Хто хоч раз заспівав, той усе життя сльозами вмивається».

— Щось я не второпаю, — труснув головою ідальго.

Тут озвався один зі стражників:

— Сеньйоре, «співати від пристрасті» мовою тюремного наброду означає «зізнаватися під тортурами».[48] Себто цього грішника катували і, змусивши признатись у конокрадстві, впаяли йому шість років галер на додачу до двохсот різок, які вже пройшлись по його спині. А похнюплений він тому, що інші злодюжки презирливо до нього ставляться і знущаються над ним як над хиряком, якому не вистачило духу заперечити свою провину. Адже, міркують вони, у слові «ні» літер навіть менше, ніж у слові «так», і, крім того, злочинець володіє важливою перевагою, у світлі якої його життя або смерть залежать від власного язика, а не від свідків та доказів. І, знайте, думка ця мені здається цілком слушною.

— Мені теж, — погодився Дон Кіхот.

Наблизившись до третього чоловіка, він поставив те саме питання, що й раніше, і вислухав ось що:

— Я йду на п’ять років галер, бо в мене не було десяти дукатів.[49]

— Та я радо дам вам двадцять, — мимоволі скрикнув кабальєро, — аби тільки врятувати вас із біди.

— Це мені нагадує ситуацію, — пхекнув каторжник, — ніби хтось, маючи при собі гроші, опиняється у відкритому морі, де помирає від голоду, оскільки йому ніде купити їжу. Ех, якби свого часу я мав ті двадцять дукатів, що їх ваша милість мені пропонує, то спромігся б підмазати кого слід і гуляв би зараз площею Сокодовер у місті Толедо, а не цим трактом. Але Бог великий, там далі видно буде.

Дон Кіхот під’їхав до четвертого, благочестивого старця із сивою, до пояса, бородою, проте той лише заплакав, нічого йому не відповівши. Це вельми зворушило Санчо, який шмигнув носом, дістав із-за пазухи реал і подав дідугану милостиню.

Змістившись трохи далі, ідальго спитав наступного, у чому полягає його провина, на що той досить зухвало повідомив:

— Мене посилають на галери за надмірне женихання. Ні до чого путнього моя поведінка не призвела; грішити — грішив, а п’яти змастити[50] не встиг, грошей, щоб відкупитися, катма — з усього було видно, що за мною добра гілляка з мотузкою плаче, але в результаті вироком стали шість років галер, і я погодився, що заслуговую саме такого покарання. Мені ще небагато літ: попереду ціле життя, а живий усього в ньому доб’ється. Якщо ваша милість здатна чимось допомогти цим бідолахам, Господь віддячить вам на небі, а ми, лишаючись на землі, ревно молитимемо його, аби послав сеньйорові кабальєро довголіття і міцного здоров’я, чого ви, як добрий та чуйний християнин, сповна заслуговуєте.

Останнім ішов чоловік років тридцяти, вельми приємної зовнішності, коли не враховувати виразної косоокості. Лицар запитав охорону, чому ця людина, на відміну від інших, скована залізяччям практично по руках і ногах. Як виявилось, на совісті негідника злочинів більше, ніж у решти, разом взятої. Знаючи його природжену хитрість і крутий норов, стражники досі боялися, що він може втекти.

— Що ж це за злочини, якщо засуджують тільки до висилки на галери? — округлив очі Дон Кіхот.

— Але ж на десять років, — заперечив старший конвою. — Вважайте: громадянська страта. Досить сказати, що це сумнозвісний Хінес де Пасамонте, відомий також під іменем Хінесільйо де Бандитільйо.

— Сеньйоре приставе,[51] — перебив його каторжник, — навіщо ви? Будемо точними, озвучуючи імена та прізвиська. Мене звуть Хінес, а не Хінесільйо, і я з роду Пасамонте, а не Бандитільйо. До речі, декому було б набагато корисніше глянути на самого себе.

— Знизьте тон, сеньйоре перший серед покидьків, — гаркнув пристав, — бо силою змушу вас замовкнути!

— Звісно, — наїжачився арештант, — шляхи Всевишнього незбагненні, однак скоро хтось дізнається, прозиваюсь я Хінесільйо де Бандитільйо чи ні.

— Хіба тебе не так звуть, брехуне? — обурився конвоїр.

— Що ж із того? — процідив Хінес. — Варто мені захотіти — умовкнуть, а ні — заллю їм за шкуру сала. Сеньйоре кабальєро, якщо збираєтесь щось пожертвувати нам, то жертвуйте і їдьте з Богом, а то ви дратуєте своєю надокучливою допитливістю щодо чужих справ. Життя незмінне — біди завжди переслідують неординарних людей.

— Вони переслідують негідників, — поправив його стражник.

— Повторюю, сеньйоре, — огризнувся Пасамонте, — вибирайте вислови. Вам вручили жезл не для того, щоб ви ображали тих, кого супроводжуєте, а для того, щоб доправили нас до місця, визначеного Його Величністю. Інакше, присягаюсь!.. Та цур йому, оділлються ще вовкові овечі сльози. А поки — тс-с! поважаймо один одного, і кінчай теревенити, час у дорогу.

Почувши погрози, пристав замахнувсь жезлом, але Дон Кіхот загородив Пасамонте й попросив не гніватись, адже нічого страшного не трапилось; ну розпустився дещо язик у чоловіка, якому нічого втрачати, окрім своїх кайданів. Відтак, звертаючись до юрби, він сказав:

— З повіданого вами я роблю висновок, що хоча ви постраждали через скоєні негідні вчинки, майбутнє покарання не додає вам настрою, і ви йдете відбувати його неохоче, а тим більше — не за власним бажанням. Не виключено, що причиною вашого падіння стали слабкість характеру одного перед тортурами, нестача грошей у другого, відсутність покровителів ще у когось, і врешті, помилковий вердикт судді. Усі ці фактори немов би переконують мене, ба, навіть підштовхують довести вам, що небо сприяло моїй появі на світ, аби я прийняв обітницю лицарства і поклявся захищати ображених та пригноблених можновладцями. Водночас, пам’ятаючи одну з ознак мудрості — не бери чогось силоміць, не спробувавши взяти його добром, — я хочу попрохати цих сеньйорів охоронців і пристава розкувати вас та й відпустити з миром. Справді, завжди знайдуться такі, хто послужить королю за сприятливіших умов, бо, з моєї точки зору, жорстоко перетворювати на рабів тих, кого Господь і природа створили вільними. До того ж, сеньйори стражники, — додав лицар, — ці нещасні особисто вам нічого не заподіяли. Хай кожен сам відповідає за свої гріхи; на небі є Бог, який споконвіку карає зло і винагороджує добро, а людям порядним не личить бути катами своїх ближніх. Прошу вас стосовно цієї послуги м’яким спокійним голосом, щоб у разі, якщо ви виконаєте моє прохання, мені було б за що вам дякувати. В іншому випадку зробити це вас змусять мій спис і мій меч.

— Ач, як розходився! — вигукнув пристав. — Хоче, аби ми відпустили королівських каторжників, буцімто ми уповноважені звільняти їх, а він може нам наказувати!

Час добрий, ваша милосте, їдьте куди їхали. Поправте ліпше, сеньйоре, тазик на голові, а на рожен не лізьте.

— Ах, ви ж!.. Ось я вам!.. — заревів ідальго.

Він напав настільки блискавично, що суперник, не встигнувши прийняти оборонну позу, гепнувся об землю, вражений списом. Це виявилось неймовірним везінням для Дон Кіхота, оскільки лише аркебуз пристава був заряджений. Втім після хвилинної розгубленості решта конвойних оголили мечі проти лицаря, і довелось би йому сутужно, якби каторжники, відчувши подих свободи, не вдалися до спроби позбавитись остогидлого ланцюга. Виникла неймовірна колотнеча: охоронці то кидалися у бік арештантів, що майже звільнились, то схрещували зброю з Дон Кіхотом, і все без особливого успіху. Між тим Санчо Панса допоміг розкуватися Хінесу де Пасамонте, який, підскочивши до поверженого пристава, вихопив у нього з рук рушницю і давай цілитись у стражників. Налякана варта миттєво розбіглась, ухиляючись ще й від граду каменюк, якими її осипали колишні в’язні, що теж скинули кайдани.

Такий поворот подій серйозно стривожив Санчо, котрий небезпідставно хвилювався, що втікачі поскаржаться Святому братству, яке одразу спорядить загін на пошуки злочинців. Своєю тривогою зброєносець поділився з господарем і порадив не барячись сховатись у найближчих горах.

— Добре-добре, заспокойся, — відмахнувся Дон Кіхот. — Я й сам чудово знаю, що мені чинити.

Він скликав каторжників, які було розбрелись, і ті обступили його колом.

— Серед ґречних людей, — почав ідальго власну промову, — заведено дякувати тим, хто зробив їм послугу, бо невдячність являє собою один із найтяжчих гріхів, що гнівають Всевишнього. Тому я хотів би — і це моя воля, — щоб у нагороду мені ви, обтяжені ланцюгом, від якого вас звільнили, негайно вирушили до міста Ель-Тобосо, де, з’явившись перед очі сеньйори Дульсінеї Тобоської, передали б їй вітання від її шанувальника, тобто від лицаря Сумного Образу, та оповіли б у всіх подробицях цю пригоду. А потім можете йти, куди вам заманеться.

За всіх відповів Хінес де Пасамонте:

— Повелитель і рятівник наш просить від нас неможливого, адже ми не в змозі ходити дорогами натовпом, а лише поодинці, щоб не потрапити до лабетів Святого братства. Хай ліпше ваша милість звелить нам замість того прочитати кільканадцять разів молитви «Аве Марія» та «Вірую»; це буде зроблено з превеликим нашим бажанням. Але припускати, що ми знову звалимо собі на плечі кляту залізяку і почвалаємо в Ель-Тобосо, це все одно що уявляти, ніби зараз ніч, хоча немає ще й десятої ранку, а звертатися до нас із подібним проханням — це немов вимагати від цапа молока.

— У такому разі я присягаюсь, — вибухнув ідальго, — доне сучий сину Хінесільйо де Бандитільйо, чи як вас там звуть, ви підете туди один, піджавши хвоста і тягнучи ланцюг на собі!

Пасамонте, який вже давно докумекав, що в Дон Кіхота вітер у голові свище, інакше він не утнув би небаченої дурниці й не звільнив би каторжників, непомітно підморгнув товаришам, після чого ті швиденько відбігли трохи убік і почали закидати лицаря камінням. Воно, здавалось, летіло звідусіль. Дон Кіхот не встигав прикриватися щитом, а бідолашний Росінант не звертав щонайменшої уваги на шпори, завмерши, наче бронзова статуя. Санчо сховався за осла, скориставшись ним як живим захистом від хмари каменюк, що дощем пролилась над обома. Кабальєро поталанило менше: два-три влучні кам’яні снаряди звалили його із сідла. Зі свистом та улюлюканням розбійна ватага напосіла на мандрівників, зірвавши з ідальго щось подібне до укороченого каптана,[52] який він носив поверх лат, Санчо Пансу ж зовсім лишили, можна сказати, в чому мати народила. Розділивши сяку-таку здобич, недавні арештанти подалися хто куди, переймаючись передусім тим, аби знову не потрапити до рук правосуддя.

Зостались самі віслюк і кінь, а також лицар і зброєносець. Меланхолійно задумливий осел, якому ще учувався шерех каменів, час від часу тривожно щулив вуха; повалений з ніг Росінант непорушно простягся біля хазяїна; Санчо нервово вибивав зубами третяка в очікуванні Святого братства, ну а Дон Кіхот був прикро вражений тим, що невдячні людці так негоже з ним обійшлись.