Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXVІ, у якому йдеться про чергові дивацтва Дон Кіхота в Сєрра-Морені у ролі закоханого та поїздку Санчо

Як свідчить історія, щойно зброєносець сховавсь за поворотом, лицар Сумного Образу, знявши перед цим із себе штани, в одній сорочці негайно заходивсь перекидатися через голову, а коли відчув, що та ось-ось піде обертом, видерся на верхівку високого валуна, всівсь на холодний камінь і замислився. Перед ним стояла надскладна дилема: потрібно було остаточно визначитись, кого обрати взірцем для наслідування: Амадіса Галльського чи Роланда. Прикидаючи то так, то сяк, він потихеньку схилився на користь першого варіанта.

— Амадіс, — міркував кабальєро, — і без крайнощів, самою силою власного почуття, укрив себе небувалою славою. Навіщо тоді, питається, роздягатися догола, трощити ці дерева, котрі нічим переді мною не завинили, та каламутити чисті води рік, які в разі чого можуть втамувати мою спрагу? Отже, нехай живе пам’ять про Амадіса Галльського, і нехай у міру можливості піде його слідами Дон Кіхот Ламанчський, стосовно якого говоритимуть те саме, що було сказано стосовно когось іншого: «Хоч подвигів ти і не здійснив, але віддав життя, на них йдучи».

Потóму, щоб згаяти час, якого б йому сповна вистачило, аби мільйон разів прочитати «Аве Марія», ідальго бродив галявиною, вирізав на деревній корі любовні написи, виводив палицею на річковому піску численні вірші, в основному пронизані його печаллю та коханням до Дульсінеї. Займався він і пошуком різних трав, якими мав перебиватись, чекаючи Санчо. Але якби той був відсутнім не три дні, як згодом виявилось, а три тижні, то лицаря Сумного Образу, швидше за все, й мати рідна не впізнала б.

Залишмо ж ненадовго головного героя серед поетики та зітхань і розповімо, що трапилось із Санчо Пансою.

Тож розшукавши тракт, він рушив у напрямку Ель-Тобосо, добравшись наступного дня до злощасного постоялого двору, де полюбляють дурні витівки з ковдрою. Не встиг Санчо насмілитись зайти в харчевню, оскільки порція гарячої страви після постійного харчування всухом’ятку вочевидь не завадила б, як звідти вийшли двоє чоловіків, котрі одразу його признали.

— Слухайте, панотче, — сказав цирульник (а це виявився саме він), — отой вершник, бува, не Санчо Панса, що, за словами економки нашого шукача пригод, подався разом зі своїм хазяїном як зброєносець?

— Дійсно, — відповів священик, — і кінь у нього нашого Дон Кіхота. Агов, друже, де подівсь ваш господар?

Санчо теж упізнав односельців, але про всяк випадок не квапився викладати правду, пояснивши, що хазяїн зайнятий вельми важливою справою, а якою він не розповість ні за які медяники.

— Тоді, — спохмурнів сеньйор Ніколас, — ми подумаємо — та вже думаємо, — що ви вбили його й пограбували, бо їдете на чужому коні. Справді, поверніть нам власника цієї шкапи, інакше це вам так не минеться.

— От тільки не треба, — позадкував Санчо Панса, — не треба мене страхати. Я не з тих, хто грабує та вбиває ближніх, хай ліпше цим займаються людська доля або Господь. Мій хазяїн преспокійно собі кається у найближчих горах.

І тут він скоромовкою без єдиної паузи випалив усе, що стосувалося їхніх з ідальго пригод за останні кілька днів, скінчивши отриманим дорученням передати листа Дульсінеї Тобоській, чи то пак доньці Лоренсо Корчуело, в яку сеньйор «утьопавсь[59] до глибини душі».

Здивувались обоє почутому, незважаючи на те, що обізнані були щодо слабини товариша, й попросили ознайомитися з любовним посланням; мовляв, священик, який майстерно володіє пером, потім його перепише. Однак даремно Санчо нишпорив рукою за пазухою, розшукуючи записну книжечку. Результат не змінився б, навіть якби він займавсь пошуками до сьогодні, адже Дон Кіхот забув її вручити, а зброєносець не зметикував нагадати.

Виявивши пропажу записничка, Санчо Панса зблід і у відчаї шість разів щосили стукнув себе кулаком в обличчя, доки носом не пішла кров. Розгублені священик та голяр спитали, що трапилось і чого це він знавіснів.

— Що трапилось?! — зірвався на крик Санчо, скочуючись із Росінанта. — Я ні зá що, ні прó що позбувся трьох вистражданих ослів!

— Це як? — не зрозумів цирульник.

— Я загубив записну книжку, — бідкався горопаха, — з листом для Дульсінеї та з розпорядженням свого хазяїна, де він велів племінниці видати мені трьох віслюків із чотирьох або п’яти, які були в садибі.

Священик почав втішати Санчо Пансу, обіцяючи домовитись з ідальго, аби той знову написав небозі, але вже на нормальних аркушах паперу, які зазвичай використовуються задля подібних справ, тим більше, що вексель, оформлений на сторінці записничка, недійсний і не може ніким бути прийнятий до сплати.

Трохи заспокоївшись, Санчо повідомив, що не переймається втратою листа, бо знає зміст майже напам’ять, і з його слів написане легко поновити.

— Кажіть же, — підігнав сеньйор Ніколас, — а ми пізніше запишемо.

Згадуючи, Санчо Панса завзято чухав потилицю, переминався з ноги на ногу, зводив очі догори, щось шепочучи собі під ніс, за мить опускав їх та зрештою промимрив:

— Їй-Богу, схоже, нечиста сила втрутилась. Пам’ятаю лише початок: «Всемогутня і безвідмовна сеньйоро».

— Мабуть не «безвідмовна», — ховаючи посмішку, припустив цирульник, — а «бездоганна сеньйоро».

— От-от, — радісно підхопив Санчо. — Далі було про здоров’я та хвороби, що їх він їй бажає… Ну, трішки я забув, але закінчувалось так: «Твій до смертного одра лицар Сумного Образу».

Ледве стримуючи сміх, обидва слухачі високо оцінили зусилля Санчо Панси і зажадали, щоб він ще двічі повторив текст листа, аби можна було його ліпше запам’ятати. Улещений Санчо зробив це тричі й умудрився намолоти купу всіляких небилиць. Описуючи різноманітні діяння власного господаря, він жодним словом не обмовився про те, як його самого нещодавно підкидали на ковдрі.

Санчо Панса усе базікав-базікав, а священик і голяр лише дивом дивувались — це ж яку буйну фантазію мав Дон Кіхот, якщо спромігся настільки забити баки відданому йому зброєносцеві.

— Зі свого боку, — скінчив тираду Санчо, — я молитиму Творця нашого спрямувати хазяїна в належне русло, де він і себе ощасливить, і мене не обійде подякою.

— Ви міркуєте досить тверезо, — узяв ініціативу в свої руки сеньйор Перес. — Але нині більш слушно обмізкувати, як звільнити вашого господаря від безглуздого покаяння. Вже вечоріє; давайте вернемось до трактиру і спокійно подумаємо. Заодно й перекусимо.

У відповідь пролунало, щоб вони собі йшли, а він чекатиме надворі — причину, мовляв, дізнаються потім. Попросив ще Санчо Панса винести чогось гаряченького йому та ячменю — Росінантові. За хвилину цирульник приніс Санчо поїсти. Опісля довго радились приятелі й нарешті священик запропонував ось що: він переодягнеться мандрівною дівицею, а голяр вирядиться як її супровідник. У зміненому вигляді обоє розшукають Дон Кіхота, і лже-дівчина, вдаючи з себе засмучену й нужденну, звернеться з проханням стосовно послуги, і кабальєро, як і личить хороброму мандрівному лицареві, не зможе їй відмовити. Прохання ж полягатиме в тому, щоб вирушити з юною сеньйоритою, котра через міркування безпеки ховатиме лице під маскою та не відповідатиме ні на які питання ідальго, до вказаного нею місця і помститися злому лицареві за нанесену їй образу. Таким чином можна буде спробувати повернути Дон Кіхота додому а там уже намагатися знайти спосіб вилікувати його від цього незвичайного різновиду божевілля.