Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XV, у якому йдеться про нещасливу пригоду Дон Кіхота при зустрічі з бездушними янґýасцями[34]

Понад дві години витратив ідальго на безупинні пошуки, і врешті натрапили вони на луку, повну соковитих трав, поряд з якою дзюрчав спокійний струмочок із прозорою холодною водою, котрий просто таки спокушав перебути полуденну спеку біля себе. Дон Кіхот і Санчо Панса відпустили своїх скакунів пастися, а самі сіли закусити тим, що ще лишалось у саквах.

Санчо й гадки не мав спутувати Росінанта, який досі демонстрував зразкову поведінку. Здавалось, цю сумирну істоту не збили б із праведного шляху всі кобилиці пасовиськ Кóрдови.[35] Але провидінню разом із дияволом, який не завжди спить, заманулось, щоб неподалік влаштували привал янґуаські погоничі, що переганяли табун галісійських[36] кобил. І от Росінантові спало раптом на думку позалицятись до чотириногих панянок. Не довго думаючи і не спитавши дозволу в хазяїна, джиґун грайливо затрусив у їхній бік. Однак їм, судячи з усього, було більше до вподоби пастися, а тому вони почали хвицатись і кусатись. За честь кобилиць негайно вступилися погоничі та добряче відчухрали палицями невдачливого кавалера, який ледь живий розтягся на землі.

Уздрівши таке, Дон Кіхот і Санчо кинулися до нього.

— Як я бачу, друже, — встиг крикнути ідальго, — це не лицарі, а підлі людці. Себто ти маєш повне право допомогти мені помститись за приниження, якого на наших очах зазнав Росінант.

— Яка там у біса помста, — розпачливо зойкнув Санчо, — коли їх понад двадцятеро, а нас тільки двоє, точніше — півтора?

— Я один вартий сотні, — гордо випрямив плечі Дон Кіхот.

Без зайвих слів він вихопив меч і кинувся на янґуасців. Те саме, запалений прикладом господаря, зробив Санчо Панса. Першим же випадом лицар розрубав на одному з чоловіків шкіряну накидку, відхопивши заразом чималий шмат плеча.

Натомість погоничі, розібравшись, що нападників усього двоє, швиденько оточили їх і заходились лупцювати кийками. Щиро кажучи, вже другий удар збив Санчо з ніг. Така ж доля, незважаючи на його спритність і завзятість, спіткала й Дон Кіхота. Немов підкошений, упав він до ніг Росінанта, котрий продовжував являти собою наочний доказ того, якої моторошної сили набувають кілки в руках розлючених селюків. Усвідомивши, що накоїли, ті, не гаючись, нав’ючили своїх кобилиць і забралися звідтіля, залишивши наших шукачів пригод у незаздрісному стані та у ще гіршому настрої.

Першим очумався Санчо Панса; угледівши, що хазяїн лежить поруч, він озвався до нього жалібним голосом:

— Сеньйоре Дон Кіхоте! Чуєте, сеньйоре Дон Кіхоте!

— Чого тобі, брате Санчо? — кволо прошепотів побитий ідальго.

— Заради Господа, — продовжив зброєносець, — чи не дала б ваша милість, якщо маєте, хоча б два ковточки того дивовижного напою, як пак там його, Бридобраса: може, він згодиться і для переломів.

— Горе мені, нещасному! — вигукнув Дон Кіхот. — Якби бальзам був у мене, чого б нам іще було треба? Та присягаюсь тобі, Санчо, честю мандрівного лицаря, не мине й двох днів, якщо доля не вирішить інакше, і я добуду його, або хай мені відсохнуть руки.

— А як гадає ваша милість, коли в нас почнуть рухатись ноги? — спитав Санчо Панса.

— Що стосується мене, — почулось у відповідь, — точно не знаю. Але це моя помилка: не слід оголювати меч проти тих, хто не посвячений у лицарі. Мабуть, бог війни замислив покарати порушника законів лицарства, і через це мені перепало на горіхи. Тож наступного разу роби, Санчо, як тобі зараз буде сказано.

Отже коли зрозумієш, що зіткнення з подібним набродом неминуче, то не сподівайся, що я дістану меч, — все одно не дочекаєшся, а хапай свій і задай їм перцю. Якщо ж на поміч нашим кривдникам підоспіють лицарі, тоді вже я зумію тебе захистити, спрямувавши проти них усю власну міць, у чому ти неодноразово міг переконатися.

Бідолашний, схоже, досі пишався своєю перемогою над хоробрим біскайцем.

Щоправда, подібна перспектива чомусь не настільки привабила Санчо Пансу, щоб він смиренно змовчав:

— Сеньйоре, я людина тиха й покірна і не готовий протистояти будь-якій несправедливості, оскільки маю дружину та дітей, яких повинен годувати й утримувати. Отож слухайте тепер ви, адже наказувати вам не можу: я ні за що не оголю меча ні проти смерда, ні проти лицаря; і клянусь, як перед Господом, що відсьогодні раз та назавжди вибачаю усім, хто мене колись образив, ображає або ще образить — хай то буде благородний чоловік або людина низького звання, багатий або бідний, дворянин або простолюдин.

— Аби ж мені хоч трішки полегшало, — зажурено зітхнув Дон Кіхот, — я роз’яснив би, Санчо, глибину помилковості твого рішення. Уяви, грішнику, коли досі несприятливий вітер фортуни змінився би попутним, наповнивши вітрила наших сподівань, і ми благополучно дісталися б якогось із островів, то що б трапилось, якби я завоював його та передав тобі? Ти не зміг би дати собі з ним раду, бо ти не лицар і не бажаєш ним бути; не хочеш бути хоробрим, мстити за образи й захищати власні володіння. Тобі варто знати, що населення щойно підкорених королівств не завжди сумирне і буває невдоволене своїм новим владикою. Як наслідок можуть знайтися ті, хто, ризикнувши, так би мовити, спробувати щастя, намагатимуться змінити існуючий стан речей та влаштувати заколот. Ось чому володар повинен бути мудрим, щоб правити належним чином, а також сміливим, щоб залежно від обставин нападати або захищатися.

— Ще кілька хвилин тому я був би не проти мати таку мудрість і сміливість, — відповів Санчо Панса. — Однак присягаюсь вам честю бідняка, що зараз мені більше потрібні пластирі, аніж напучення. Спробуйте піднятися, ваша милосте; давайте допоможемо Росінантові, хоча він того й не заслуговує, бо саме через нього заварилась ця катавасія. Не чекав подібного від вашого коня, вважаючи його таким же доброчесним та миролюбним, як я. Либонь, правду кажуть, у чужу душу не влізеш, і нема нічого постійного в цьому світі. Хто б міг подумати, що після нищівного удару, нанесеного вашою милістю тому злощасному мандрівному лицарю, наші спини майже одразу відчують справжній град ударів палицями?

— Твоя спина, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — повинна була б звикнути до подібних перипетій, а от моя, привчена до ніжного голландського полотна, зрозуміло, має більше відчувати біль. І якби я не припускав… та що там припускав? — якби я напевне не знав, що всі ці незручності нерозривно пов’язані з похідними буднями, то негайно помер би з досади.

Слово знову взяв зброєносець:

— Сеньйоре, якщо дані негаразди і являють собою врожай, який дістається лицарям, то чи не могла б ваша милість уточнити, як часто він повторюється, чи для нього все ж існують певні терміни? Адже, здається мені, після двох таких урожаїв зібрати третій нам виявиться вже не до снаги, хіба що Господь змилосердиться та допоможе.

— Знай, друже Санчо, — урочисто мовив ідальго, — що мандрівне життя супроводжується безліччю небезпек і лихих пригод, але як засвідчує досвід багатьох добре відомих мені лицарів, вони завжди мають непогані шанси стати — уяви собі — королями або імператорами. Чималих поневірянь зазнавали, як і ми, доблесний Амадіс Галльський та хоробрий лицар Феба. Отже, тепер я маю право вважати себе гідним стати з ними в один ряд. До речі, затям, рани, нанесені предметами, які випадково потрапили до рук, не ганьблять. Тобто, хоч нас побили, але наша честь лишилась незаплямованою, тому що ці люди тримали в руках самі дрючки і ні в кого з них, наскільки пам’ятається, не було ні шпаг, ні мечів, ні кинджалів.

— Вони не дали можливості розгледіти, — дозволив собі уїдливу шпильку зброєносець. — Щойно я хотів схопити свою шпагу, як ці лобуряки оперіщили вашого покірного слугу кілками, що в очах потемніло й ноги підкосились. І зараз менше всього мене цікавить, заплямована чи ні моя честь, бо тіло горить від ударів дубцями, які врізались мені в пам’ять так само сильно, як і у спину.

— Хай буде тобі, брате Санчо, певною втіхою істина, — зазначив Дон Кіхот, — що будь-яка пам’ять безсила перед плином часу і що нема такого болю, від якого не позбавила б смерть.

— Що ж може бути гіршим від того лиха, — протягнув Санчо Панса, — яке ніщо, крім часу, не здолає і якому тільки смерть покладе край? Якщо нашій біді можна було б зарадити парою пластирів, то нехай уже; однак я бачу, нам не допоміг би й річний запас пластирів у лікарні.

— Досить скиглити, — присоромив його господар, — і не падай духом. Бери приклад із мене. Давай-но поглянемо, як там Росінант: схоже, сердешному добряче дісталося.

— У цьому нема нічого дивного, — сказав Санчо, — тому що він справжній кінь мандрівного лицаря. Дивує інше: чому мій осел зовсім не постраждав, тоді як нам перерахували усі ребра?

— Хоч би що там трапилось, доля завжди лишає нещасним шанс, — глибокодумно зазначив Дон Кіхот. — Тепер доведеться твоєму вуханю замінити Росінанта і доправити мене до якогось замку, де мені підлікують рани. Принизити ж подібний спосіб пересування не здатний, адже я колись читав, що добрий старий Силен,[37] вихователь і наставник веселого бога сміху, в’їхав якось до міста Фіви верхи на чудовому віслюкові й аж ніяк не переймався цією обставиною.

— Отож-бо й воно, що він мав їхати верхи; ви самі тільки-но заявили, — буркнув зброєносець. — Але ж існує велика різниця: сидіти в сідлі чи лежати впоперек, ніби мішок із мотлохом.

І відповів йому Дон Кіхот:

— Рани, одержані в битвах, скоріш прославлять, аніж знеславлять. Тому, друже Санчо, не сперечайся більше зі мною, а піднімайся та спробуй влаштувати мене на ослові, як тобі видається доцільним. Ми повинні поспішати, аби нас не захопила ніч у цьому безлюдному місці.

— Якщо не помиляюсь, — зморщив лоба Санчо, — я чув, ви казали, мандрівним лицарям звично ледь не протягом року ночувати у безлюдних пустинних місцях; що вважається для них великим щастям.

— Це тільки у тих випадках, — скривився ідальго, — коли нічого іншого їм не залишається, або коли вони закохані. Та годі ж-бо, рушаймо, доки з віслюком не трапилась така ж халепа, як з Росінантом.

— Цього ще не вистачало, — чортихнувся Санчо Панса.

Тридцять разів зойкнувши, шістдесят разів зітхнувши, сто двадцять разів лайнувши того, кому слід було завдячувати за свою прикрість, і пославши йому стільки ж красномовних прокльонів, Санчо звівся. Та майже одразу його скорчило у три погибелі, внаслідок чого він став нагадувати турецький лук, і ще довго не міг розігнутися. З велетенськими труднощами Санчо Панса так-сяк загнуздав віслюка, який теж виглядав відверто ошалілим через бурхливий перебіг дня. Далі він допоміг піднятись Росінантові, котрий, якби умів жалітися, вочевидь перевершив би в цьому вмінні свого хазяїна разом зі зброєносцем. Врешті Санчо усадовив Дон Кіхота на ослові, прив’язав коня до сідла і, взявши віслюка за вуздечку, попрямував туди, де, йому здавалось, мав би пролягати ходжений шлях. Не відміряв він і кількох миль, як, на щастя, знайшов дорогу, а невдовзі побачив також постоялий двір, який Дон Кіхот, зрозуміло, сприйняв замком. Хоча Санчо Панса наполягав, що це саме двір, переконати ідальго у протилежному не вдалося, і за такою суперечкою вони навіть не помітили, як увалились до обійстя цією дивною кавалькадою.