Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXІХ, у якому йдеться про кумедний спосіб, що сприяв позбавленню нашого закоханого лицаря від покаяння, ним же на себе і накладеного

— Ось така, сеньйори, нерадісна історія моїх поневірянь, — закінчила дівчина. — Ви ж самі вирішуйте, чи достатньо я маю приводів почуватися нещасною. Крім того, вам тепер зрозуміло, що слова втіхи не зарадять моєму горю. Молю вас тільки, підкажіть, де зможу спокійно провести залишок життя, не остерігаючись бути знайденою гонителями. Бо хоча я впевнена в любові власних батьків, які, безсумнівно, зраділи б мені, та ніколи не насмілюсь постати перед очима рідних обезчещеною, розуміючи, що не виправдала їхніх сподівань і довіри.

— Отже, ви, сеньйоро, — озвався Карденьйо, — прекрасна Доротея, єдина дочка багача Кленардо.

Та вельми здивувалась, почувши ім’я свого батька від досить жалюгідного на вигляд обідранця, і спитала:

— А ви хто, шановний, та звідки знаєте мого батька? Адже, коли не помиляюсь, я не згадувала його імені.

— Я, — проковтнув гіркий клубок юнак, — той невдаха, дружиною якого, за вашими словами, сеньйоро, назвала себе Лусінда. Я злощасний Карденьйо, якого довів до подібного стану винуватець і ваших бід. Я той, хто чув, як моя кохана дала згоду вийти заміж за дона Фернандо. Я той, у кого через слабодухість забракло сил дочекатись, поки вона опритомніє та доки не виявиться зміст листа, знайденого в неї. Тому я віддалився у ці місця, з рішучим наміром скінчити тут власний життєвий шлях. Однак милостива доля дарувала мені життя, вдовольнившись лише тим, що позбавила розуму, який, щоправда, інколи повертається. Можливо, вона берегла мене для зустрічі з вами, і тепер, якщо ви говорили правду, в чому я, втім, не сумніваюсь, цілком ймовірно, що наші випробування завершаться вдало, бо, як не крути, ні Лусінда не може стати дружиною дона Фернандо, оскільки вона — моя, ні дон Фернандо не може одружитися з нею, оскільки він — ваш. Тож з урахуванням небезпідставних для нас обох мрій благаю вас, сеньйоро, змініть свої попередні наміри, а я зміню свої, і сподіватимемось на краще. Водночас даю вам клятву кабальєро та християнина бути поряд, аж доки ви знайдете щастя з доном Фернандо. Якщо ж у ньому так і не прокинеться почуття обов’язку, то я, скориставшись свободою дій, яку надає дворянське звання, з повним правом викличу мерзотника на поєдинок.

Вражена Доротея, не знаючи, як висловити вдячність, пристрасно кинулась у ноги хлопцю і ледь було не почала цілувати їх. Не менш зворушений Карденьйо, звичайно, не допустив цього, й обережно, але наполегливо поміг дівчині підвестися. Священик теж не стояв стовпом, узявшись вмовляти молодих людей заїхати разом з ним до його селища, де вони запасуться усім необхідним, після чого буде видно, що робити згодом: чи намагатись знайти дона Фернандо, чи везти блудну доньку батькам. Зраділі Карденьйо та Доротея палко подякували за цю люб’язність. Запропонував власні послуги і цирульник, а відтак стисло обмовився щодо божевілля Дон Кіхота, додавши, що вони саме чекають на його зброєносця, котрий пішов шукати господаря. При цих словах десь глибоко у підсвідомості Карденьйо спливла сутичка з якимось навіженим лицарем, хоча він не пам’ятав причини сварки.

Раптом почулись стурбовані крики, що могли належати лише Санчо Пансі, котрий, не заставши попутників у домовленому місці, голосно їх гукав. Коли через хвилину-дві всі зібрались, він сповістив, що бачив змарнілого, пожовтілого, зголоднілого Дон Кіхота, який сидить в одній спідній сорочці біля валуна, зітхаючи за Дульсінеєю, і, незважаючи на нібито розпорядження дами свого серця, категорично відмовляється їхати до Ель-Тобосо, оскільки ще не здійснив подвигів, вартих її прихильності. Сеньйор Перес поспішив заспокоїти Санчо, мовляв, ідальго неодмінно вернуть додому. Далі він у загальних рисах окреслив новим учасникам авантюри план виманювання Дон Кіхота звідси. Вислухавши його, Доротея впевнено заявила, що достовірніше зіграє роль, наприклад, беззахисної сироти, бо, перечитавши немало лицарських творів, чудово знає манеру розмови скривджених дівчат.

— У такому разі, — задоволено потер руками священнослужитель, — до діла, друзі!

Не гаючи часу, Доротея вийняла з подорожнього клунка нарядну спідницю і чудової зеленої тканини мереживну накидку, а з невеликої скриньки — кольє та інші коштовності, одягнула їх на себе і постала багатою вельможною сеньйорою. Присутні оніміли від захвату, одностайно вирішивши, що дон Фернандо з’їхав із глузду, бо знехтував такою красунею. Та найбільш ошелешеним виглядав Санчо Панса, якому досі не випадало бачити подібну вроду, а тому він зараз же спитав священика, хто ця чарівна жінка й кого вона розшукує в цій глушині.

— Ця чарівна сеньйора, брате Санчо, — пояснив той, відчайдушно намагаючись зберігати серйозність, — принцеса з Гвінеї; між іншим, пряма спадкоємиця по батьківській лінії великого королівства Мікоміконського. А шукає вона вашого хазяїна, відомого усьому світові благородного лицаря, щоб просити помститись злому велетню, котрий образив її.

— Щасливі пошуки та щаслива знахідка! — просяяв Санчо Панса. — Особливо якщо його милість переможе того харцизяку. Знаєте, панотче, я теж хотів би просити вас щодо ласки: порадьте моєму господареві якнайшвидше одружитися з цією сеньйорою, імені якої поки не знаю, адже опісля йому і до імператорської корони недалеко.

— Звуть її принцеса Мікомікона, — тримаючись з останніх сил, сказав священик. — Що ж стосується весілля вашого хазяїна, то я зроблю все, від мене залежне.

Означений діалог з одного боку порадував Санчо, а з іншого — змусив сеньйора Переса дивуватись, наскільки міцно укорінилися в голові слуги нісенітниці, навіяні його сюзереном.[61]

Тим часом Доротея сіла на мула, голяр, прилаштувавши бороду, осідлав свого, й вони веліли Санчо Пансі показувати дорогу. Священик та Карденьйо вирішили їх не супроводжувати й неспішно посувалися услід.

Здолавши десь близько милі, перші троє помітили серед нагромадження скель уже одягненого, але неозброєного Дон Кіхота. Наблизившись, юне створіння легко зіскочило з сідла і преклонило коліна перед ідальго зі словами:

— Я не встану, о сміливий та мужній лицарю, поки ваші доброта й ґречність не являть мені ласку. І коли ваша доблесть не поступається вашій безсмертній славі, то ваш обов’язок допомогти нещасній, яка прибула здалеку на сяйво вашого славетного імені.

— Я згоден, — не вагаючись відповів Дон Кіхот, — якщо тільки це не зашкодить моєму королю, моїй вітчизні та тій, хто володіє ключем від мого серця і свободи.

— Ні, ні, — щиро запевнила дівчина. — Ні в якому разі.

Тут підійшов Санчо й тихенько шепнув хазяїнові:

— Сеньйоре, ви дійсно можете погоджуватися; усього лише і справ, що вбити якогось миршавого велетня. А звертається до вас благородна принцеса Мікомікона, королева великого королівства Мікоміконського в Ефіопії.

— Хай би хто вона була, — мовив кабальєро, — я вчиню так, як велять мені мій обов’язок і моє сумління.

— Тож благаю вас, — продовжила Доротея, — негайно їхати зі мною, куди я вкажу. Й обіцяйте не шукати ніяких інших пригод та не виконувати нічиїх прохань, доки не покараєте зрадника, який всупереч усім законам Божим і людським захопив моє королівство.

— Повторюю, я згоден, — підібравсь Дон Кіхот. — А тому мужайтеся, сеньйоро! Вірте, скоро ви будете поновлені у монарших правах та знову посядете трон вашої древньої великої держави, на злість лукавим вашим недругам. І вперед, бо, як казали й ще не раз скажуть, зволікання подібне смерті!

Він галантно допоміг встати дівчині, яка безуспішно намагалась поцілувати йому руку, а потім велів зброєносцеві підтягнути на Росінантові підпруги і зараз же подати обладунок.

Збори були недовгими. Менш ніж за півгодини процесія рушила у зворотному напрямку. Попереду мірно ступав кінь лицаря Сумного Образу, далі дріботіли мули з Доротеєю та цирульником, що час від часу поправляв накладну бороду, втрата якої могла б завадити втіленню благої мети. Декому ж довелося брести пішки, однак нині Санчо Панса не надто переймався відсутністю Сірого, втішаючи себе тим, що невдовзі буде осипаний милостями новоспеченого імператора Мікоміконського Дон Кіхота. Подумки Санчо вже підраховував казкові бариші з продажу на невольницьких ринках Іспанії чорношкірих васалів, якими обов’язково наділить його щедрий хазяїн, а тому стійко терпів дрібні незручності пішої ходи.

Карденьйо та священик спостерігали за всім цим, сховавшись у чагарнику, і ніяк не могли що-небудь вигадати, аби приєднатися до товариства. Врешті священнослужитель знайшов вихід. Діставши з дорожнього несесера ножиці, він безжалісно обкарнав бороду самітника й дав йому свій плащ. Як наслідок, теперішній вигляд Карденьйо суттєво різнився від попереднього. Тоді сеньйор Перес рішуче пробрався через кущі на стежину і ледь не з обіймами поспішив до сухорлявого вершника:

— Яке щастя, що знайшовся мій добрий земляк, взірець лицарства, Дон Кіхот Ламанчський, цвіт шляхетності, притулок та захист знедолених, втілення мандрівних лицарів!

Розгублений кабальєро кілька секунд вдивлявся у нібито знайому постать і, таки впізнавши, хотів було спішитись перед духовною особою та ще й ліценціатом, але священик утримав його за коліно:

— Я цього не допущу, бо вам належить бути кінним, щоб здійснити ратні подвиги, яких до сьогодні не знала наша епоха. Мені ж, скромному священнослужителю, вистачить сісти позаду одного з ваших супутників, якщо вони, — він, примружившись, покосився в їхній бік, — звичайно, не заперечують. І я ще уявлю, ніби осідлав Пегаса, або зебру, або чистокровного рисака, який належав знаменитому мавру Мусараку, котрий досі покоїться у глибині величного Соломонового пагорба,[62] що недалеко від великого Комплута.

Після цієї тиради удаваний слуга принцеси одразу зіскочив із сідла, чемно поступившись ним священику, що не змусив себе довго чекати. Та на біду, допіру зібрався влазити сам голяр, бісова тварина двічі хвицнула задніми ногами, і якби влучила, то він надовго б прокляв день, коли подавсь шукати Дон Кіхота. Хай там як, але сеньйор Ніколас добряче гепнувся, внаслідок чого його борода, зрозуміло, відвалилась. Сконфужений цирульник негайно прикрив лице долонями з криком, що в нього вибиті зуби.

Усвідомлюючи реальну небезпеку зриву всього задуму, панотець швиденько опустився біля лежачого й обхопив голову односельця руками. Потому намацав скуйовджений жмут, приклав його до рота голяра, і гайда щось бурмотіти, попередньо завіривши решту, що це спеціальна молитва від небажаного випадання борід. Отетерілий ідальго на власні очі упевнився в її чудодійній силі, оскільки з землі «служка» піднявся уже бороданем, без жодних слідів шрамів або хоча б крові. Мудро вважаючи цей засіб дієвим і при інших тілесних ушкодженнях, Дон Кіхот гаряче вмовляв теж навчити його тій молитві. Аби відкараскатися, священик пообіцяв зробити це за першої ж підходящої нагоди.

Трохи порадившись, вирішили, що спочатку верхи сяде тільки священнослужитель, а цирульник і Карденьйо періодично мінятимуться з ним. Готовий дати знак рушати, кабальєро звернувся до дівчини:

— Ваша величносте, ведіть куди вам треба!

Не встигла вона відреагувати, як заговорив сеньйор Перес:

— А чи, бува, не в Мікоміконське королівство поведе нас ваша милість?

— Так, — миттєво підіграла йому Доротея, — саме туди пролягає мій шлях.

— Тобто це означає, — констатував священик, — що ми їхатимемо через моє селище, звідки ваша світлість попрямує до Картахени, де можна буде сісти на корабель. І в разі попутного вітру та спокійного моря, менш ніж через дев’ять років ви дістанетесь Меотійського озера,[63] а там залишиться не більше ста днів подорожі до вашого королівства.

— Ну, з цим зрозуміло, — утрутився Дон Кіхот. — Між іншим, сеньйоре ліценціат, не могли б ви пояснити, що змусило вас опинитись у тутешніх місцях самого, без слуг, легко вдягненого. Далебі, мене це принаймні дивує.

— Поясню стисло, — відповів священик. — Щоб ви знали, ваша милосте, я та сеньйор Ніколас, наш спільний друг, їхали у справах до Севільї. А вчора неподалік звідси нас та ще одного подорожнього, — він вказав на Карденьйо, — перестріли четверо розбійників, обідравши як липку. Переляканий цирульник кудись завіявся, і ми зостались удвох. За словами місцевих жителів, грабували каторжники, що їх незадовго до цього звільнив, розігнавши конвойну варту, якийсь божевільний, людина без сорому й совісті, або такий самий негідник, як і ті злочинці. Воістину, він пішов проти короля, поставивши, схоже, себе над правосуддям. Либонь, кажу я, задумав цей варіят[64] позбавити галери їхніх гребців та сполошити Святе братство. Тож через такий ганебний вчинок і душа його згине, й тілу не позаздриш.

Читачі, мабуть, здогадалися, що Санчо Панса уже встиг розповісти товаришам ідальго пригоду з каторжниками. І його святість тому робив на ній акцент, аби глянути, як реагуватиме Дон Кіхот, котрий раз у раз мінивсь обличчям, але не наважувався зізнатись, чиїх рук то було діло.

— Боже милосердний, — священик звів очі горілиць, — прости того, хто відвів од правопорушників заслужену кару!