Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділи XXVІІ-XXVІІI, у яких йдеться про те, як священик та цирульник упорались із поставленим завданням, а також про інші речі, що заслуговують уваги в цій знаменитій історії

Сеньйор Ніколас повністю схвалив план. Не відсуваючи на бéзрік, компаньйони розжились у власника заїзду спідницею та жіночим капелюшком, лишивши в заставу новісіньку сутану священика. Голяр зладнав із волячого хвоста, чи сірого, чи то рудого, огрядну бороду. Дружина хазяїна поцікавилась, навіщо увесь цей маскарад, а дізнавшись, вони з чоловіком здогадалися, що божевільний — це їхній колишній постоялець, котрий варив бальзам і зброєносця якого підкидали жартома на ковдрі. Від них товариші кабальєро дізналися про все, що тут днями трапилось. Чуйна хазяйка допомогла переодягнутися священикові, котрий пов’язав лоба клаптем чорної тафти, а з другого зробив маску, яка чудово прикрила йому обличчя та підборіддя. Зверху він насунув величезний капелюх, здатний замінити парасолю від сонця, і, вдягнувши плащ, сів по-жіночому верхи на власного мула, тоді як цирульник усівся на свого.

Попрощавшись з усіма, в тому числі з доброю Маріторнес, вони виїхали зі двору, аж раптом священнослужителю здалось негідним рядитися жінкою, хай навіть заради крайньої необхідності. Не додав йому настрою і Санчо Панса, який, приєднавшись до них за воротами, не зміг утриматися від сміху через їхнє кумедне вбрання. Щоправда, голяр згодивсь помінятися зі священиком ролями, тільки вирішив не переодягатися до останньої хвилини.

Отже, рятувальна експедиція рушила далі під проводом Санчо, який, користуючись нагодою, розповів про зустріч у горах із самітником. Водночас щодо знахідки валізи та її вмісту хитрун завбачливо умовчав, оскільки, хоч і був не великого розуму, але, коли справа стосувалась грошей, метикував як належить.

Другого дня знайшлося місце виходу Санчо Панси на биту дорогу, помічене зламаними гілками, які тягнулись углиб гірського масиву. Зупинившись, він оголосив, що пора змінювати зовнішність, якщо це дійсно потрібно для порятунку Дон Кіхота. У той момент Санчо вже знав певні деталі задуму односельців, котрі наполегливо рекомендували йому не розкривати їхнього інкогніто, а на питання ідальго, чи вручено Дульсінеї лист, відповісти ствердно. Потім слід було додати, що, враховуючи особисту неписьменність, сеньйора усно веліла лицареві не гаючись прибути до неї у зв’язку з нагальною необхідністю. І все заради того, аби вивести Дон Кіхота туди, де на нього очікує ліпша доля в образі щонайменше королівського трону. Між тим Санчо Панса, прокрутивши в голові одержані настанови, зголосився їхати першим, — може цього виявиться достатньо, щоб самотужки витягти хазяїна з гір та не завдавати незручностей іншим. Така ідея здалась священикові й цирульникові доречною, і вони зосталися чекати його повернення з новинами про знаходження кабальєро.

Влігшись у затінку буйно порослих дерев, заколисані мірною течією струмка, що витікав поруч, мандрівники збиралися перебути пообідню спеку в приємній дрімоті. Та раптом до них долинув чийсь солодкоголосий спів, який. швидко урвавсь тяжким зітханням, що змінилось гірким плачем. Немало заінтриговані, вони вирушили на пошуки власника чудового голосу, й, обігнувши невеличку скелю, побачили юнака, в якому, завдяки опису Санчо, легко розпізнали Карденьйо.

Священик, як людина красномовна, а до того ж інформована стосовно горя хлопця, наблизивсь і спробував стислими, однак вагомими доводами переконати нещасного у марності жалюгідного існування. На ту мить самітник був при повному розумі, а тому не міг не здивуватись появі незнайомців, які своїм одягом різко відрізнялись від тих, кого йому доводилося зустрічати у цих місцях. Подив зріс іще більше, коли з ним заговорили зі знанням справи щодо його бід, як це випливало зі слів священнослужителя. І відповів він так:

— Бачу, сеньйори, хай би хто ви були, що небо, яке постійно піклується стосовно добрих, а також, на жаль, недобрих, послало мені, хоч моя особа того і недостойна, зустріч у цій далекій від населених місць глушині з людьми, які намагаються спрямувати мене на правильний шлях. Я можу здатись вам божевільним, але перш ніж знову завести зі мною розумну зважену бесіду, будьте ласкаві вислухати про мої злигодні; й тоді ви, можливо, позбавитесь клопоту втішати мене.

Священик та голяр запевнили, що не йтимуть проти його волі, після чого Карденьйо майже дослівно повторив ту частину власної трагічної історії, яка урвалась через непорозуміння, котре виникло між ним і Дон Кіхотом. Але зараз, шановні читачі, ми маємо щасливу нагоду почути оповідь до кінця.

— Як я уже казав, — продовжив відлюдник, — послання коханої, знайдене доном Фернандо у книзі про Амадіса Галльського, спонукало мене якнайшвидше добиватися, щоб Лусінда стала моєю дружиною, і воно ж викликало в мого підступного товариша намір розбити вщент мої сподівання. Юний вельможа знав умову батька дівчини, згідно з якою її руки повинен був просити глава сім’ї жениха. Водночас він знав, що в моєму домі вважали доцільним, аби я зачекав з одруженням, поки не з’ясується, які види щодо мене має герцог Рікардо.

Лихий дон Фернандо обіцяв вплинути на мого батечка і вмовити його поговорити з батьком Лусінди. О зраднику, нелюде мстивий та облудний, чим завинив бідаха, який простодушно повідав тобі таємниці й радощі свого серця? Хто б міг уявити, що герцогський нащадок, знатний, розсудливий кабальєро, захоче відібрати в мене найдорожче? Та досить причитати; ліпше зв’яжемо вузлом обірвану нитку мого невеселого оповідання.

Отже, дон Фернандо усвідомлював, що моя присутність заважала втіленню зловісного плану, а тому вирішив відіслати мене до свого старшого брата під приводом узяти грошей, щоб розплатитися за куплених коней. Чи можна було хоч що-небудь запідозрити? Звичайно, ні; навпаки, я радо пообіцяв їхати негайно.

Прощаючись зі мною напередодні мого від’їзду, Лусінда виглядала вкрай сумною та схвильованою, але все це я необачно приписав силі її любові й небажанню розлуки, яка гнітить усіх закоханих.

Брат дона Фернандо привітно зустрів мене, та не дозволив одразу повертатися, мовляв, герцог нічого не знає про додаткові витрати. Ось тут би відчути недобре, однак як справний слуга я скоривсь. Минуло чотири дні, коли випадкова людина, якою виявився житель мого рідного міста, передала мені листа Лусінди, де вона писала жахливі речі. Так я дізнався, що ниций дон Фернандо сам попросив руки дівчини й отримав згоду її батька, котрого спокусили переваги, які, на його думку, герцогський спадкоємець має, порівняно зі мною. Заручини повинні були відбутись наступного дня.

З моїх очей ніби спала полуда. Охоплений злістю до негідника і водночас боязню втратити скарб, вислужений багатолітньою вірністю, вже назавтра пізно увечері я був у своєму місті. На щастя, Лусінда чекала біля віконних ґрат, свідків нашого кохання. Вона розпізнала мене, а я — її; та й справді, чого б це нам не знати одне одного. Втім, хто може похвалитися, що зумів осягнути заплутане мислення і мінливу натуру жінки? Звісно — ніхто.

Ми ледве встигли перекинутись парою фраз, з яких я зрозумів: Лусінда просить мене постаратися бути присутнім на церемонії, що незабаром почнеться в домі і яку вона збирається розладнати, якщо не словами, то ударом собі в серце заздалегідь схованим на грудях кинджалом.

Не відаю, чи почула мила — бо за нею прийшли, — запевнення у відповідь, що моя шпага або захистить її, або вб’є мене, якщо доля буде неприхильною до нас…

І настала ніч моєї туги, закотилося сонце радості, потьмяніло світло в очах, сплутались усі думки. Із завмираючим серцем я крадькома пробрався добре знайомими коридорами до зали урочистостей та притуливсь поряд із внутрішнім віконцем, завішеним двома килимами, через отвір між якими можна було бачити, що відбувається.

Коли зібрались усі запрошені, увійшов приходський священик і, взявши наречених за руки, спитав: «Чи згодна ви, сеньйоро Лусіндо, визнати сеньйора дона Фернандо законним своїм чоловіком, як того вимагає свята церква?» Я напружив слух, але досить довго панувало мовчання. Уже здалося, що зараз вона дістане кинджал, аби у гіркий спосіб довести мені своє кохання, та врешті слабким голосом Лусінда вимовила: «Так, згодна». Дон Фернандо, сказавши те саме, надів їй на палець обручку і хотів було поцілувати молоду, проте зненацька вона схопилась за серце й упала непритомною на руки матері. Злякана мати розстібнула доньці верхні ґудзики сукні, щоб легше дихалось, і знайшла лист, який одразу схопив дон Фернандо й прочитав його при мерехтливому світлі смолоскипа. Потім, ігноруючи розпластану дружину, він важко опустився у крісло.

Скориставшись загальною метушнею, я вискочив на вулицю. Мене душили образа, лють і ревнощі. Трохи оговтавшись та відмовившись від початкового наміру помститися лицемірному донові Фернандо й легковажній зрадниці, я вирішив піддати карі, якої вони заслуговують, самого себе за те, що не вберіг кохання. І, можливо, ця кара — а я хотів убити їх — буде ще суворішою, адже раптова кончина миттєво припиняє страждання, повільна ж смерть розтягує муки, не позбавляючи життя зразу.

Одним словом, сів я верхи на свого мула і, наче біблейський Лот, не оглядаючись, залишив місто. Тільки у відкритому полі, де в нічній пітьмі ніхто не міг ні бачити, ні чути мене, з моїх вуст вирвалися прокльони. Я називав Лусінду жорстокою, невдячною, та найчастіше — користолюбною обманщицею, якій засліпило очі багатство перспективнішого кандидата. У той же час моє єство виправдовувало її, бо ж, як мені здавалось, нема нічого дивного в тому, що слухняна донька, з дитинства звикнувши підкорятися власним батькам, виконала їхній наказ. Але найбільше картав я себе, що не насмілився вийти зі свого укриття і зірвати заручини. Хто знає, як би тоді поводилась Лусінда…

Не розбираючи дороги, я блукав у горах три дні. Уривками пам’ятаю зустрічі з пастухами, в яких щось запитував, а ті щось відповідали. Сконав мій виснажений мул, і я зостався пішим, падаючи від утоми й не знаючи, де шукати допомоги, одержимий єдиною думкою — померти, звертаючись до Лусінди. Зазвичай ночую в дуплі старого дуба, а погоничі худоби інколи підгодовують мене.

Ось таке нікчемне мученицьке життя веду я, сподіваючись, що волею небес або скоро помру, або забуду красу та віроломство Лусінди й образу, нанесену доном Фернандо. Самому ж вивергнути душу із кволого тіла не вистачає ні сил, ні мужності.

На цьому скінчив Карденьйо довгу сумну повість свого кохання. Розчулений священик був готовий сказати кілька утішливих слів, але нараз до нього долинув чийсь жалібний голос, про що, після невеликого урочистого відступу, детальніше йтиметься далі…

Блаженні та щасливі були часи, коли вирушив у мандри сміливий лицар Дон Кіхот Ламанчський, завдяки чиєму благородному запалові спробувати воскресити і повернути світові майже втрачений орден мандрівного лицарства, нині, у нашому столітті, ми тішимось насолодою не лише від цієї правдивої історії, а й від уплетених до неї не менш хитромудрих, і головне — правдоподібних епізодів, черговий з яких уже розпочався…

Щойно священик налаштувавсь заспокоїти Карденьйо, як його вуха вловили удалині пройнятий сумом голос:

— О Господи! Невже я нарешті знайшла місце, здатне служити склепом для мого важкого тягаря? О, я, нещасна! Ніхто тепер не заважатиме мені скаржитись небесам на мій гіркий талан!

Здивовано переглянувшись, усі троє тихенько обігнули виступ скелі й крізь кущі побачили під ясенем юнака, котрий, нахилившись, мив ноги в ручаї. Ці тендітні ніжки, які сяяли білим кришталем, схоже, не звикли ходити за плугом по зораному полю, хоча сіре селянське вбрання і свідчило про протилежне. На хлопцеві були плащ, стягнутий біля пояса, панталони й камаші, а голову вкривала беретка. Закінчивши омивання та дістаючи з-під берета хустинку, щоб витертися, він труснув головою, і тут стало очевидно, що це вдягнена, ніби сільський парубок, незрівняної вроди дівчина з довгим золотаво-шовковистим волоссям.

— Оскільки вона не Лусінда, — вражено прошепотів Карденьйо, — то перед нами не людська істота, а сама богиня.

Почувши підозрілий шерхіт, незнайомка оглянулась, рвучко схопила дорожній баул і злякано спробувала втекти босою. Але її ніжні ноги не витримали дотику гострих каменів; тому за кілька кроків вона впала.

Першим до неї наблизився священик, який, узявши дівочу долоню, ласкаво промовив:

— Мабуть, серйозні причини змусили убратись цю красу в недостойну її одіж та завели вас у густі нетрі. Однак даремно, сеньйоро, боїтесь, адже ми прагнемо допомогти вам. Подолайте недовіру й розкажіть, що трапилось, і в кожному з нас ви зустрінете співчуття своєму горю.

Збентежена дівчина деякий час сором’язливо відмовчувалась, а потім глибоко зітхнула:

— Либонь, ваша правда, сеньйори. Я вам вдячна, та боюся, що розповідь ця засмутить вас, бо ви не зможете знайти ні засобу припинити мої страждання, ні способу полегшити їх.

Та все ж вона взулася, сіла на повалену кам’яну брилу і зачекала, доки всі влаштуються навколо. Відтак, ковтаючи сльози, поділилась особистою, на превеликий жаль, з давніх-давен нерідкою історією спочатку звабленої, а згодом кинутої жінки. По ходу розповіді слухачі приголомшено збагнули, що доля звела їх із дочкою — її ім’я було Доротея — багатого подружжя васалів герцога Рікардо, котру спокусив його молодший син.

Дізнавшись про зраду негідного обманщика, який підшукав пару деінде, вона практично без речей залишила таємно батьківську оселю і, змінивши зовнішність, дібралась через два з половиною дні у супроводі вірного, як тоді здавалося, слуги до сусіднього міста. Все це тільки заради того, щоб глянути у вічі донові Фернандо.

Перший же стрічний повідомив Доротеї навіть більше, ніж та сподівалась. І не дивно, тому що сумнозвісна церемонія заручин набула широкого розголосу серед міщан. Зокрема, згідно з чутками, майбутній чоловік виявив у корсажі зомлілої Лусінди писаного нею особисто листа, в якому вона заявляла, що не вправі бути дружиною герцогського нащадка, бо вже стала дружиною Карденьйо, досить знатного місцевого кабальєро. Судячи зі знайденого при ній кинджала, дівчина вочевидь планувала вкоротити собі віку. Оскаженілий дон Фернандо, либонь, заколов би нещасну тим клинком, але його утримали оточуючі. Відтак він буцімто виїхав у невідомому напрямку, а Лусінда опритомніла лише наступного вечора й покаялась перед батьками. Також судачили щодо безслідного зникнення і Карденьйо, який, підозрюють, спромігся бути свідком скандальних подій.

Вулиці гули, немов стурбований вулик. Пристрасті особливо розпалились після звістки, що Лусінда втекла з дому, а родичі перебувають у відчаї, не уявляючи, де її шукати. Ці новини певною мірою підбадьорили Доротею, в душі якої зажевріла слабка невиразна надія на сприятливий для неї кінцевий результат, адже, хоч би як там було, вона продовжувала любити дона Фернандо, повіривши, що той, будучи щирим християнином, рано чи пізно схаменеться та усвідомить свій обов’язок відносно першого шлюбу.

Доротея все ще перебувала у місті, коли почула оголошення на ринковому майдані про обіцянку грошової винагороди тому, хто її знайде. А викрадачем вважали слугу, котрий, як ми знаємо, насправді лише супроводжував дівчину. Ця звістка неначе громом оглушила Доротею, яка добре усвідомлювала, наскільки вона впала тепер в очах поважних обивателів.[60] Їй довелося негайно залишити місто разом зі своїм супутником, який, схоже, дедалі жалкував, що встряв у халепу.

Кілька днів утікачі блукали в горах. Там трапилася ще одна неприємність. Відданий досі слуга, згубивши будь-який сором і страх перед Богом, почав явно домагатися взаємності тієї, кому раніше присягнув на вірність. Та небо врятувало потенційну жертву, що зуміла якимось чином зіпхнути насильника з урвища.

Гнана єдиною метою — вберегтись від батька й від посланих ним переслідувачів, дівчина забрела в самісіньку середину гірського кряжа, приставши врешті до скотаря, у якого наймитувала підпаском. Але незважаючи на неймовірні хитромудрі зусилля, їй все ж не вдалося довго приховувати власну жіночу сутність, а тому і в хазяїна народились гріховні думки стосовно неї. Оскільки цього разу поряд не виявилось пригожої кручі, щоб охолодити жар підстаркуватого любострасника, Доротея визнала за ліпше знову податися на пошуки безлюдної місцинки, де вона, зітхаючи й ридаючи, могла б вільно молити Всевишнього зглянутися над нею.