Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XVІІІ, у якому викладені міркування, що ними Санчо Панса поділився зі своїм господарем Дон Кіхотом, а також інші варті уваги пригоди

Геть знесилений Санчо спинивсь перед хазяїном. Побачивши його незаздрісний вигляд, Дон Кіхот сказав:

— Тепер, добрий мій Санчо, я остаточно впевнився, що цей замок, чи то постоялий двір, справді зачаклований. Дійсно, невже ті, хто жорстоко знущався над тобою, не привиди й не вихідці з потойбічного світу? Стверджую це на тій підставі, що коли я спостерігав твою трагедію, то не міг не тільки перебратися через огорожу, а й бодай злізти з Росінанта, оскільки, воістину, був зачарований. Інакше, присягаюсь честю, я помстився б за тебе тим лайдакам, хай би мені довелось порушити канони лицарських законів, які, сподіваюсь, ти пам’ятаєш, не дозволяють лицарю піднімати руку на нерівних собі — хіба що, в разі крайньої необхідності.

— Якби я міг помститися, то й за мною б не заіржавіло, був би я лицарем чи ні; одначе не зміг. Але, здається, ті, хто розважався подібним чином, були не привидами або зачаклованими, про що говорить ваша милість, а звичайними людьми, із кісток і м’яса, як ми з вами. Тому, сеньйоре, перескочити через огорожу та злізти з коня вам завадило щось інше, аніж чари. З усього цього напрошується очевидний висновок: пригоди, яких ми шукаємо, врешті-решт скінчаться таким нещастям, що мало нам не здасться. Отож мені, бідному на розум, видається найліпшим і своєчасним для нас вертати додому. Саме починаються жнива, впору займатися господарством, а не никати туди-сюди, потрапляючи, як то кажуть, із ринви та під дощ.

— Нітрохи ти, Санчо, — махнув рукою ідальго, рушаючи з місця, — не розбираєшся в лицарстві. Замовкни й наберись терпіння; настане день — і особисто переконаєшся, наскільки почесно займатися цією справою. Ні, а все ж… ну от із чим можна порівняти радість від виграної битви та перемоги над ворогом? Звісно, ні з чим.

— Нехай так, — відповів Санчо Панса, — мені це почуття невідоме. Проте знаю одне: відколи ми стали мандрівними лицарями — точніше, ви, бо я не маю ніяких прав на подібне почесне звання, — нами не виграно жодної битви, якщо не враховувати сутички з біскайцем. Та й то, ваша милість втратила тоді принаймні піввуха і половину шолома. З того моменту нас постійно переслідують невдачі та побої, а вашому покірному слузі довелося зазнати ще й кричущого приниження від якихось зачарованих створінь, які підкидали мене вгору. Я ж не в змозі навіть помститись їм, щоб відчути радість перемоги над ворогом, про яку ви кажете.

— Ось це мене й гнітить, — зітхнув Дон Кіхот, — і тебе має засмучувати, Санчо. Але не хнюпся, скоро я постараюсь здобути меч, зроблений настільки майстерно, що його володарю нестрашні будь-які чари.

— Я такий везучий, — скривився Санчо Панса, — що якби ваша милість і знайшла собі подібний меч, то виявилося б, що він, на кшталт того злощасного бальзаму, приносить користь самим лицарям. А в зброєносців, як і раніше, з чужого клопоту голова болітиме.

— Не переймайся, друже, — підбадьорив ідальго, — буде свято і на твоїй вулиці.

Дорогою вони продовжували розмову в тому ж дусі, аж угледів Дон Кіхот попереду величезну густу хмару пилу.

— Настав день, о Санчо, — очі кабальєро спалахнули жвавим вогнем, — коли доля проявить мені своє благодіяння. Сьогодні я вчиню подвиги, які будуть навічно вписані у книгу слави. Бачиш ту куряву? Її здіймає незліченне військо, що суне нам назустріч.

— Судячи з усього, їх два, — нервово гикнув Санчо Панса, — бо з протилежного боку теж пил клубочиться.

Оглянувшись та переконавшись у справедливості його слів, Дон Кіхот вельми зрадів і негайно утовкмачив собі в голову, що на цій широкій рівнині очікується криваве побоїще між двома арміями. Та насправді куряву піднімали дві отари овець і баранів, які невмолимо зближувались, однак поки їх не було видно за курявою. Проте Санчо, піддавшись настроям свого господаря, щиро повірив сказаному ним.

— Що ж нам робити, сеньйоре? — розгублено спитав він.

— Що робити? — перепитав ідальго. — Гм, ясна річ: надавати допомогу слабким та беззахисним. Щоб ти знав, Санчо, переднє військо очолює великий імператор Аліфанфарон, правитель острова Трапобани,[41] а те, що позаду мене, — його ворог, повелитель гарамантів[42] Пентаполíн.

— Що ж не поділили ці два сеньйори? — поцікавився Санчо Панса.

— Причина в тому, — відповів Дон Кіхот, — що Аліфанфарон, лютий язичник, закохався в доньку Пентаполіна, милу, чарівну дівчину та ще й християнку, але батько не бажає віддавати її за поганського царя, доки той спочатку не зречеться лжепророка Магомета і не прийме християнства.

— Їй-бо, Пентаполін поводиться правильно, — вигукнув Санчо, — і я готовий зробити для нього все, що зможу!

— Ти вчиниш як належить, сину мій, — сказав кабальєро, — бо для того щоб стати до подібного бою, необов’язково бути лицарем.

— Це я добре розумію, — скромно потупився Санчо Панса, — ось тільки куди нам діти віслюка, аби потім не шукати його після сутички? Адже здається мені, що досі навряд чи хто вступав у битву, гарцюючи на ослові.

— Маєш рацію, — визнав Дон Кіхот. — Мабуть, доведеться тобі кинути його напризволяще — пропаде, так пропаде. Однак у разі нашої перемоги ми дістанемо стільки коней, що й Росінант ризикує залишитися не при ділі. А зараз пропоную піднятись он на той пагорб, щоб краще роздивитися ці армії.

Так вони опинились на узвишші, звідки обидва гурти були б добре видимі, якби здійнята ними пилюка не запинала зору. Проте Дон Кіхот, захоплений власною уявою, яка яскраво домальовувала те, чого він не бачив, почав жваво перераховувати головних лицарів обох військ, вигадуючи з ходу девізи й прізвиська для них та описуючи колір і форми їхніх лат.

Санчо Панса слухав роззявивши рота, інколи ошелешено озираючись, намагаючись проникнути поглядом за пелену куряви. Але оскільки йому не вдалося виявити ніяких воїнів, він звернувся до ідальго:

— Сеньйоре, схоже, нечистий узяв усіх цих ваших лицарів; я в усякому разі нікого не бачу. Мабуть, вони теж зачакловані, як і вчорашні привиди.

— Мелеш казна що! — обурився Дон Кіхот. — Хіба ти не чуєш іржання коней, звуків сурм, барабанного дробу?

— Мені чути лише мекання овець та баранів — чесно відповів Санчо.

Це була правда, бо отари підійшли вже зовсім близько.

— Тебе охопив страх, — повчально мовив кабальєро, — а він бентежить наші почуття, змушуючи сприймати речі не такими, які вони насправді. Якщо жижки трусяться, від’їдь убік, не заважай. Я сам посприяю перемозі тих, кому надам свою допомогу.

Скінчивши тираду, Дон Кіхот уткнув шпори в боки Росінанта, міцніше підхопив спис і швидше за блискавку помчав донизу.

— Поверніться, ваша милосте, — розпачливо кричав йому навздогін Санчо Панса, — адже, присягаюсь Господом нашим, ви збираєтесь атакувати овець та баранів! Поверніться! О, горе матері, яка мене породила! Ви здуріли?! Придивіться уважно, тут нікого нема. Боже праведний, що ж він коїть?

Та де там. Ідальго мчав уперед, вигукуючи на ходу:

— Сміливіше, лицарі, які зібрались під знамена доблесного імператора Пентаполіна! Усі за мною! Ви побачите, як легко я здолаю його ворога Аліфанфарона Трапобанського!

Ще мить — і Дон Кіхот, врізавшись усередину тварин, став наносити уявним противникам смертельні удари списом. Вівчарі голосними криками намагалися зупинити безумця. Проте швидко усвідомивши марність таких спроб, вони пустили в дію свої пращі й почали тішити його вуха свистом каміння величиною з кулак. Але кабальєро нехтував небезпекою і носився полем, викликаючи на поєдинок «зарозумілого Аліфанфарона».

Зненацька вправно кинутий камінь влучив Дон Кіхотові у бік, пошкодивши йому два ребра. Через пекучий біль ідальго вирішив, що убитий або щонайменше тяжко поранений. Однак згадавши про бальзам, він дістав бляшанку з рідиною і підніс її до рота. Та не встиг випити й пари ковтків, як інша каменюка поцілила йому в руку, пробила посудину, мимохідь вибила три-чотири зуби, з них кілька кутніх, а на додаток розтрощила два пальці кисті. Від сильного удару вершник злетів із сідла. Подумавши, що вони його вбили, погоничі спішно зібрали рештки отар, узяли на плечі забитих овець, яких виявилося близько семи, і не барячись залишили місце пригоди.

Увесь цей час зброєносець метушливо спостерігав за божевільною поведінкою свого хазяїна, рвучи на голові волосся від власної безпорадності та проклинаючи той день, коли доля звела його з ним. Щойно пастухи пішли, він спустився з пагорба і схиливсь над нерухомим тілом, докоряючи:

— Чи не доводив я вам, сеньйоре, що то не військо, а стадо?

— Ось на які хитрощі здатний цей пройдисвіт чарівник, мій запеклий ворог, — самими губами прошепотів Дон Кіхот. — Це ж треба, позаздривши славі, яку я здобув би в бою, перетворив неприятельську армію на овець та баранів.

Безнадійно хитнувши головою, Санчо випростався і попрямував до віслюка, аби знайти у саквах якусь ряднину і перев’язати ідальго. Але зрозумівши, що сумки десь зникли, вибухнув непристойною лайкою. Подумки він остаточно дав собі слово залишити Дон Кіхота й повернутись додому — хай би ціною відмови від заробленої платні та від сподівань одержати бодай колись обіцяний острів.

Тим часом ідальго звівся і, підтримуючи лівою рукою рота, щоб не випали зуби, а правою взявши за вуздечку Росінанта, який не відходив ні на крок від хазяїна — такий це був відданий та добре навчений кінь, — поволі рушив до зброєносця. Виставивши лікоть на осла і підперши щоку долонею, Санчо Панса перебував у крайній задумливості.

Бажаючи його збадьорити, Дон Кіхот сказав:

— Затям, Санчо, тільки той підноситься над іншими людьми, хто робить більше за них. Буревії, які нам довелось пережити, — це свідчення того, що незабаром погода проясниться і наші справи підуть на лад. Ані горе, ані щастя не вічні, а отже, якщо смуга невдач триває довго, радісна година вже недалеко. Тож не хвилюйся через негаразди, які трапилися зі мною, тим більше, що на тобі вони ніяк не позначились.

— Тобто, як не позначились? — стрепенувся Санчо Панса. — А кого ж тоді, по-вашому, нещодавно підкидали? Бува, не сина мого батька? А сакви, які пропали з усім моїм скарбом, випадково не мої?

— Що, ти загубив сакви? — вразився Дон Кіхот.

— Так, вони зникли, — почулось у відповідь.

— Отже, сьогодні нам нічого їсти, — з жалем констатував ідальго.

— Можливо, так воно й було б, — не погодився Санчо, — якби на довколишніх луках пишно не буяли трави, які ви маєте добре знати і яких у подібних випадках цілком достатньо таким безталанним мандрівним лицарям, як, наприклад, ваша милість.

— Що ж до мене, — зморщився Дон Кіхот, — то я радше удовольнився б шматком хліба і двома оселедцями. Та хай там як, сідай на свого віслюка, мій добрий друже, і їдь за мною. Господь не полишить нас, адже він пам’ятає і про мошкару в повітрі, і про черв’яків у землі, і про пуголовків у воді. Саме завдяки його милосердю сходить сонце над добрими і злими, а також проливається дощ на неблагочестивих і праведних.

— Вашій милості більше личило б бути проповідником, аніж мандрівним лицарем, — зазначив Санчо Панса.

— Мандрівні лицарі, — сказав ідальго, — повинні вміти робити все. Багато хто з них міг провести бесіду або виступити з проповіддю на привалі під час походу не гірше за випускників Паризького університету. Звідси мораль: спис ніколи не притупляв пера, а перо — списа.

— Добре, добре, хай буде по-вашому, — не сперечався Санчо. — А тепер рушаймо і будемо шукати, де переночувати цієї ночі. Тільки, заради Бога, щоб там не було ні ковдр, ні любителів дурних жартів, ні привидів, ні зачарованих маврів, інакше гори воно синім полум’ям.

— Помолись щиро Господу, сину, — відповів Дон Кіхот, — а я піду за тобою слідом куди твоїй душі заманеться. Цього разу стосовно нічлігу вирішуєш ти.

Санчо Панса не змусив себе довго упрошувати й рушив прямо, нікуди не звертаючи, в тому напрямку, де, на його думку, можна було знайти притулок.

Доки вони ледве плелись, оскільки біль у щелепах заважав ідальго їхати швидше, Санчо, намагаючись розрадити його, повів з ним нехитру бесіду. І, зокрема, вирік дещо, про що йтиметься в наступному розділі.