Невдовзі, прочунявшись, Дон Кіхот страдницьким голосом окликнув свого зброєносця:
— Друже Санчо, ти спиш? Спиш, друже Санчо?
— Яке там, трясця його матері, спання, — зойкнув Санчо — коли цієї ночі, схоже, всі чорти на мене напосіли.
— Вочевидь, маєш підстави так говорити, — скрушно зауважив лицар, — оскільки або я нічого не розумію, або цей замок зачарований. Ти мусиш знати… Ні, спочатку присягнись, що й після моєї кончини збережеш у таємниці почуте зараз від мене.
— Присягаюсь, — видихнув Санчо.
— Кажу це, — пояснив Дон Кіхот, — бо дорожу честю кожної людини.
— Та я вже поклявся, що не проговорюсь і після вашої смерті, — почулося заперечливе. — Але, дай Боже, щоб у мене з’явилась можливість розповісти все уже завтра.
— Невже я настільки тебе образив, — відверто здивувався ідальго, — що ти бажаєш мені такого скорого прощання з цим світом?
— Зовсім ні, — відповів Санчо. — Просто не люблю довго в собі щось таїти, терзаючись внутрішніми муками через необхідність мовчати.
— Хоч там що, — підсумував Дон Кіхот, — запорукою мені є твоя вірність і ґречність. Отже, знай, сьогодні вночі зі мною трапилась одна з найдивовижніших пригод, якими я можу похвалитися: щойно до мене приходила донька власника цього замку, найпрекрасніша дівчина в усьому світі. Хто спроможний описати тобі її вбрання? Її світлий розум? Інші її приховані принади, які я, вірний своїй повелительці Дульсінеї Тобоській, змушений обійти мовчанням? Можу тільки припустити, що чи то небо позаздрило щасливій нагоді, яка мені випала, чи то — й, швидше за все, так воно і є — цей замок зачаклований, адже не встигли ми взаємно освідчитись у коханні, як невидима рука якогось жахливого велетня, котра взялась невідомо звідки, розбила мого рота в кров, а потім побила мене так сильно, що я почуваюсь далебі гірше, аніж після нашої зустрічі з погоничами кобил. Мабуть, скарби краси тієї діви охороняє якийсь зачарований мавр, і призначені вони не мені.
— Мені й поготів, — зронив Санчо. — Мене більше чотирьохсот маврів лупцювали, тож вчорашні удари палицями здаються тепер слабенькими ляпасами. До речі, скажіть-но, сеньйоре, як зветься ця рідкісна пригода, враховуючи, що ми досі ледве дихаємо? Вашій милості ще не так погано, тому що, за вашими словами, ви тримали в руках дивовижну красуню. Ну а моїй особі чом така кара? Либонь, у недобру годину мене мати народила, оскільки, хоч я і не мандрівний лицар та й, гадаю, навряд чи ним колись стану, майже всі ґулі дістаються мені!
— То тобі теж перепало? — вигукнув ідальго.
— А я про що, хай йому грець? — застогнав Санчо.
— Спокійно, друже, — мовив Дон Кіхот. — Зараз я приготую чудодійний бальзам, завдяки якому ми напевно одужаємо.
Тут з’явився стражник, який знайшов таки десь світильник і вирішив роздивитися жертву. При вигляді нечіткої зловісної фігури у спідній сорочці та з нічним ковпаком на голові, що наближалась, тримаючи в руці ліхтар, Санчо мимоволі зіщулився і пошепки спитав свого хазяїна:
— Сеньйоре, а це, бува, не згаданий вами зачарований мавр повертається, щоб добити нас?
— Не може бути, щоб мавр, — так само тихо відповів Дон Кіхот. — Зачаклований завжди невидимий.
— Якщо побачити неможливо, то можна відчути, — крекнув Санчо Панса. — Принаймні, мої боки переконалися в цьому.
Між тим, уздрівши перед собою не одне, а двоє тіл, які подавали видимі ознаки життя, ратник дещо збентежено звернувся до кабальєро:
— Ну, живий, небораче?
— На вашому місці я говорив би чемніше, — обурено підвищив голос Дон Кіхот. — Чи може в тутешній місцевості прийнято зверхньо розмовляти з мандрівними лицарями, грубіяне?
Подібна реакція жалюгідної на вигляд людини розлютила слугу закону, який спересердя жбурнув світильник у нахабу, поціливши йому прямісінько в голову й замалим не розкроївши череп, а потім зник у темряві.
— Це таки справді зачарований мавр, сеньйоре, — плаксиво протягнув Санчо. — І скарб свій він повинен берегти для інших, а для нас має лише стусани та удари лампами.
— Твоя правда, — погодився ідальго. — Але не слід звертати увагу на всілякі чародійства і не варто гніватися з цього приводу, адже безглуздо мститися невидимкам або фантомам. Ліпше підіймайся та спробуй роздобути в коменданта фортеці трохи олії, вина, солі й розмарину, щоб я міг приготувати цілющий бальзам. Відверто кажучи, він мені украй потрібен, бо рана, нанесена тим привидом, серйозно кровоточить.
Уже сіріло. Невпинно ойкаючи через біль у кістках, Санчо Панса подався шукати хазяїна корчми, який, проте, не без здивування, наділив його усім необхідним. Санчо швиденько поспішив до свого господаря, котрий тяжко стогнав, обхопивши голову руками, хоча відбувся тільки двома, щоправда, чималими, ґулями. А те, що здавалося йому кров’ю, стікаючою по обличчю, було насправді потом, яким Дон Кіхот щедро вкрився від пережитого хвилювання.
Узявши бажані компоненти, кабальєро змішав їх у казанку і певний час грів отриману суміш на вогні. Далі попросив якусь ємність, щоб перелити в неї готовий бальзам, удовольнившись врешті старою бляшанкою, яку корчмар великодушно передав йому в дар. Тоді, осіняючи себе за кожним словом хресним знаменням, він прочитав над варивом понад вісімдесят разів «Отче наш» та майже стільки ж — дві-три інші молитви. Цей процес спостерігали Санчо Панса, хазяїн постоялого двору й стражник. А погонич, мов і не було нічого, порався коло своїх мулів.
Відтак Дон Кіхот захотів негайно перевірити властивості чудодійного, як йому здавалось, еліксиру й випив останок рідини із казанка, тобто десь півасумбри. Буквально одразу його жорстоко знудило, а від натуги кинуло в рясний піт. Насилу оговтавшись, ідальго розпорядився вкрити себе і не тривожити деякий час. Спав він понад три години, а коли прокинувся, то відчув значне полегшення, внаслідок чого остаточно впевнився, що володіє бальзамом Ф’єрабраса і що з цим зіллям більше не треба боятися найкривавіших сутичок і битв.
Дивовижне зцілення господаря вельми вразило Санчо, котрий попрохав допити залишки. Одержавши дозвіл, він, тримаючи казанок обома руками, зі щирою вірою та палким бажанням хильнув чималу порцію. Але шлунок сердеги виявився не таким вибагливим, як у Дон Кіхота. Тому перш ніж бідаху знудило, млосність, гострі позиви й запаморочення довели Санчо до такого стану, що він дійсно повірив у наближення смерті. Нещасний проклинав і сам еліксир, і того негідника, який його йому втелющив. Бачачи муки зброєносця, Дон Кіхот прорік:
— Вочевидь, Санчо, тобі погіршало, бо ти не посвячений у лицарі. А я переконаний, що бальзам не допомагає тим, хто цього не зробив.
— Якщо ви, ваша світлість, знали це, — ледве спромігся вимовити Санчо Панса, — то чому, сто кольок мені та всій моїй рідні в печінку, дозволили скуштувати його?
Незабаром зілля нарешті подіяло. Близько двох годин бідолашного вивертало зовні, він тіпався, наче у пропасниці, обливаючись холодним потом, бився в корчах; то ж не тільки сам, а й оточуючі вирішили, що настала його смертна хвилина. Натомість ідальго, помітно прибадьорившись, палав нетерпінням продовжити пошук пригод, оскільки непохитно вважав, що будь-яка затримка позбавить увесь світ і тих, хто на нього, Дон Кіхота, сподівається, захисту й покровительства. Ваблений цим міркуванням, він особисто осідлав Росінанта, нав’ючив осла зброєносця, допоміг Санчо вдягнутися і всадовив його на віслюка. Потім, скочивши на свого коня, рушив у кінець обійстя, де біля муру прихопив списик, який там стояв, що віднині слугуватиме йому списом.
За діями кабальєро стежили практично всі мешканці постоялого двору, а їх виявилося понад двадцятеро, у тому числі й донька хазяїна. Дон Кіхот теж не зводив з неї очей, час від часу зітхаючи так сумно, що здавалось, ці зітхання виринають із глибини його душі. Однак більшість, особливо ті, котрі бачили вчора, як ідальго накладають пластирі, вважали головною причиною цього біль у боках.
Уже верхи, опинившись коло воріт, Дон Кіхот гукнув хазяїна і з достоїнством поважно звернувся до нього:
— Вéличність і різноманітність ваших благодіянь, сеньйоре алькайде,[40] змушують мене назавжди почуватись перед вами в боргу. На знак вдячності я хотів би помститися за вас якому-небудь чваньку, котрий вас, можливо, скривдив, бо мій безпосередній обов’язок і полягає саме в тому, щоб допомагати беззахисним, мстити за скривджених та карати віроломних. Присягаюсь лицарським орденом, до якого належу, що ви залишитесь задоволені й нагороджені, згідно з вашим бажанням.
Відповідь була сповнена не меншої гідності:
— Сеньйоре лицарю, я не потребую, щоб ваша милість мстила за нанесені мені образи, бо в разі чого сам зможу помститися своїм кривдникам. Просто заплатіть за ночівлю на цьому постоялому дворі, за солому й корм для коня з ослом, а також за їжу і постіль.
— Тобто, це постоялий двір? — недовірливо спитав Дон Кіхот.
— Еге ж, — кивнув корчмар, — і досить поважаний.
— Виходить, — знизав плечима кабальєро, — мала місце прикра помилка. Ну, якщо це не замок, то звертаюсь до вас із проханням не брати з мене платні, адже я не можу порушувати статуту мандрівних лицарів. Водночас мені достеменно відомо, що ті ніколи не платили на постоялих дворах, оскільки всі були й так зобов’язані добре їх приймати, враховуючи нестерпні муки, яких вони зазнають у пошуках пригод вдень і вночі, взимку і влітку, пішими і верхи, потерпаючи від спраги та голоду, переживаючи спеку і холод, відкриті негоді та усім земним напастям.
— Мене це не обходить, — посуворішав лицем корчмар. — Платіть, що винні, а розповіді про мандрівних лицарів облишмо у спокої.
— Ви недоумкуватий і негідний трактирник, — відчеканив ідальго.
Пришпоривши Росінанта, Дон Кіхот безперешкодно виїхав за межі двору, не впевнившись, чи тримається позаду зброєносець.
У свою чергу хазяїн заїзду, зрозумівши марність ідеї догнати вершника, задумав стягнути плату з Санчо Панси. Але останній категорично відмовився платити, оскільки, бачте, зброєносець мандрівного лицаря зобов’язаний дотримуватись таких самих правил, як і його господар. Розлючений корчмар пригрозив Санчо неабиякими неприємностями, однак той затявся. Мовляв, йому негоже ламати давній лицарський звичай; крім того, не хочеться, аби зброєносці майбутніх мандрівних лицарів звинувачували його в порушенні цього справедливого закону.
На біду горопашного, серед постояльців виявилося кілька, а точніше дев’ятеро шибайголів, яким заманулось утнути із ним аж ніяк не безвинний жарт. Тож, ніби змовившись, пустуни несподівано стягнули Санчо Пансу з віслюка, звалили на припасену заздалегідь хазяйську ковдру і, схопивши її за краї, почали підкидати вгору, неначе собаку під час масниці.
Розпачливе волання невдахи учув Дон Кіхот, який, зупинившись, подумав спочатку, що на нього чекає нова пригода, однак швидко впізнав знайомий голос і повернув назад. Торсонувши зачинені ворота, він вирішив об’їхати навколо постоялого двору, сподіваючись проникнути якось усередину. Та не встиг ідальго наблизитися до невисокої загорожі, яка оточувала скотарню, як побачив, що його зброєносець вскочив у халепу. Санчо то злітав у повітря, то опускався, і все це настільки граціозно й швидко, що не будь Дон Кіхот дуже обуреним, мабуть, розреготався б. Спробував було він перескочити з сідла на огорожу, але, почуваючи себе занадто кепсько, не зміг навіть спішитись. Отже кабальєро обмежився тим, що, не злізаючи з коня, став щосили лаяти витівників. Проте на них це не подіяло, і пустили жертву мучителі, лише коли зовсім стомилися. Відтак вони привели віслюка й всадовили на нього Санчо. Жаліслива Маріторнес подала бідоласі горнятко холодної води з колодязя. Він уже практично підніс його до рота, аж почув крик свого хазяїна:
— Сину мій Санчо, не пий води! Не пий, сину, вона тебе вб’є! Поглянь, ось у мене цілющий бальзам (тут ідальго протягнув бляшанку); дві краплини — і тобі обов’язково покращає.
Санчо покосився на нього, вагаючись, а потім крикнув голосно у відповідь:
— Хіба ваша милість забула, що я не лицар? Залиште ту бурду дияволам, а мені дайте спокій.
З цими словами він зробив добрячий ковток із глечика, однак зрозумівши, що це проста вода, попросив Маріторнес принести винця. Дівчина охоче виконала його прохання, сама заплативши за вино. Схоже, недаремно говорили, що, незважаючи на розпусну поведінку якісь відголоски християнських чеснот у неї збереглися. Напившись, Санчо негайно пришпорив свого осла, навстіж відкрив обидві стулки воріт і гайнув із двору вельми задоволений, що вирвався звідти, таки не заплативши. Втім радість була неповною, бо за нього — й віднедавна це траплялось дедалі частіше — достатньо розплатилися звичні поручителі, тобто рідні боки. До того ж корчмар лишив собі у рахунок сплати його сакви, але в запалі Санчо цього і не помітив.