Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XX, у якому йдеться про досі небачений і нечуваний подвиг, що його жоден славетний лицар у світі не здійснював, наражаючи себе на меншу небезпеку, ніж це зробив хоробрий Дон Кіхот

— Ця трава, мій сеньйоре, напевне свідчить про наявність десь поблизу джерела або струмка, який живить її своєю вологою. Давайте пройдемо трохи далі, можливо, ми знайдемо, де втамувати жахливу спрагу, яка спричиняє набагато більше страждань, аніж голод.

Порада здалась Дон Кіхотові слушною. Ідальго взяв за вудила Росінанта, Санчо Панса — віслюка, спочатку навантаживши його залишками трапези, і вони поволі, оскільки нічна темрява заважала розрізняти будь-які предмети, рушили вперед. Приблизно через двісті кроків почувся сильний шум води, що ніби спадала зі стрімчастих скель. Ця обставина вельми порадувала, але коли наші герої спинилися, щоб з’ясувати, звідки той гуркіт лине, їхній слух уловив чудернацькі звуки, які одразу зіпсували настрій обом. І в першу чергу, Санчо, за природою своєю лякливому й боязкому. Дійсно, долинали якісь розмірені удари та щось схоже на брязкіт заліза і ланцюгів, який супроводжувався шаленим водним ревом. Подібна какофонія могла нажахати кого завгодно, хто не мав серця Дон Кіхота. Ніч, як ви пам’ятаєте, випала темна. Їм довелося саме проходити під високими деревами, крони яких коливав легкий вітерець, внаслідок чого ті шуміли тихо й зловісно.

Словом, безлюдна місцевість, темрява, гуготіння води, шелест листя — все це мимоволі сповнювало єство трепетним страхом. Особливо, враховуючи, що удари не припинялись, вітер не стихав, а ранок не наближався. Проте Дон Кіхот, за покликом свого хороброго серця, скочив на Росінанта, вигукнувши:

— Друже Санчо, чи відомо тобі, що я народився з веління небес у наш залізний вік, аби відродити щасливий золотий?! Мені передвіщені небезпека, славетні подвиги і вéличні діяння. Я той, хто затьмарить славу мандрівних лицарів минувшини. Зверни увагу, зброєносцю мій вірний та справний, на імлу цієї ночі, на її незвичайну тишу, на ледь чутний шерех листя цих дерев і водночас на жахливе відлуння реву води, у пошуках якої ми не спимо і яка обрушується долу з велетенських гір, та на невгамовні таємничі удари, які крають наш слух. Усі ці явища, що разом, що кожне окремо, здатні вселити страх і жах у душу самого Марса,[45] а тим паче в душу того, хто не звик до подібних несподіванок та пригод. Але все це, що я тобі живописав, тільки зміцнює і бадьорить мій дух. Серце моє готове вискочити з грудей — ось як я прагну зустрітися з цією пригодою, хоч які б труднощі вона таїла. Тож підтягни трохи попругу на Росінантові й лишайся з Богом. Чекай мене тут не більше трьох днів, і якщо я не об’явлюсь, можеш повертатися до нашого селища. А вже звідтіль, уклінно тебе прошу, доберись до Ель-Тобосо та скажи незрівнянній моїй повелительці Дульсінеї, що полонений нею лицар наклав головою, здійснюючи подвиг, за допомогою якого він розраховував добитись її кохання.

Почувши це, Санчо Панса зайшовся гіркими сльозами:

— Сеньйоре, я не знаю, навіщо ваша милість так прагне цієї жахливої пригоди. Зараз ніч, ніхто нас не бачить, тому ми можемо звернути з дороги й уникнути небезпеки, хай навіть нам доведеться потерпати від спраги ще три дні. А якщо нас ніхто не бачить, то, значить, нíкому звинуватити нас у боягузтві. Та я і сам не раз чував, як священик нашого приходу, якого ваша милість чудово знає, під час проповідей наставляв мирян не шукати неприємностей на власну потилицю. Тому, мабуть, не варто випробовувати терпіння Всевишнього зухвалими вчинками, бо від розплати врятує хіба що диво. Небо й так занадто довго було прихильним до вас, позбавивши вашу милість, відмінно від мене, принизливого підкидання на ковдрі та допомігши щасливо вийти неушкодженим у битві із вражою силою, що супроводжувала покійника. Якщо ж мої доводи не розчулюють і не пом’якшують вашого зачерствілого серця, то хай воно зворушиться через усвідомлення того, що не встигне ваша милість від’їхати звідси, як я, зомлілий од страху, віддам свою душу першому стрічному. Я залишив рідну домівку, дружину й діточок, аби служити вам, сподіваючись, що радше виграю від такого рішення, ніж програю. Та надмірна жадібність понівечила всі мої надії, оскільки щойно я піднісся духом, сподіваючись нарешті отримати цей злощасний острів, котрий ваша милість постійно мені обіцяла, як ви, замість того, кидаєте мене вдалині від людських осель. В ім’я Господа, сеньйоре, коли ви вже не збираєтесь відмовлятися від цього подвигу, зачекайте з ним хоча б до ранку. Тим більше, досвід, набутий мною в пору, коли я ще був пастухом, підказує, що до схід сонця зосталось приблизно три години, оскільки паща Малої Ведмедиці саме над головою, а лінія її лівої лапи свідчить, що нині північ.

— Де ти, базіко, — задерши голову, спантеличився ідальго, — примудряєшся видивлятись ту лінію, пащу, потилицю чи що ще там у тебе? На небі ані зірочки.

— Може, воно й так, — відповів Санчо. — Але у страху очі по яблуку, і вони бачать усе, що діється під землею, а вже стосовно неба я взагалі мовчу. Щоправда, добре розміркувавши, й без того неважко здогадатися: скоро світатиме.

— Рано чи пізно — звичайно ж, — мугикнув Дон Кіхот, — однак ніхто не насмілиться стверджувати, що сльозами та вмовляннями мене можна утримати від того, до чого зобов’язує лицарський кодекс. Коротше, Санчо, заспокойся, бо Всевишній, який оповив моє серце палкою жагою цієї небезпечної пригоди, потурбується, щоб уберегти моє здоров’я і розрадити твій смуток. Тобі ж слід міцніше підтягнути попругу на Росінантові й чекати тут; а я дуже швидко повернусь, живий або мертвий.

Непохитність хазяїна змусила Санчо Пансу спробувати затримати його до ранку в інший спосіб. Возячись із попругою, хитрун непомітно спутав задні ноги коня недоуздком свого осла. Отже Дон Кіхотові не судилося втілити задумане, адже тепер Росінант міг тільки стрибати. Пишаючись власною винахідливістю, Санчо не забарився довершити почату справу.

— Гляньте, сеньйоре, — сказав він, — небо, зворушене моїм розпачем, веліло Росінантові не рухатись! Отож не силуйте даремно коня, штрикаючи його шпорами, інакше стягнете на себе гнів долі.

Впавши у відчай через марність спроб зрушити Росінанта, ідальго вирішив змиритися з цією неприємністю та почекати, доки розвидниться або поки кінь знову спроможеться пересуватись.

— Ну що ж, Санчо, — він ні в чому не запідозрив зброєносця, — я згоден діждатись ранку, хоча й плачу, що той зволікає.

— Плакати не треба, — повеселішав Санчо Панса. — Хочете, розважатиму вашу милість цікавими історіями аж до ранку, якщо ви, звичайно, не надумаєте спішитися і трохи поспати на цьому трав’яному покривалі, щоб уранці, відпочивши, попрямувати назустріч своїй пригоді.

— Кого це закликають спішитися та поспати? — гримнув Дон Кіхот. — Невже моя особа належить до тих лицарів, які насолоджуються відпочинком у годину небезпеки? Спи сам, якщо ти народився, аби спати, і взагалі, роби, що хочеш, я ж чинитиму згідно зі своїми намірами.

— Не гнівайтесь, ваша милосте, — покірно схилив голову Санчо, — це я бовкнув, не подумавши.

Він притиснувся щокою до лівого стегна господаря, щоб уже ні на крок від нього не відходити, — ось як його лякали ті розмірені удари, що тривали досі.

Так, за балачками, минула ніч. Поволі наближався ранок. Щойно обрій став жевріти, Санчо Панса тихенько розпутав Росінанта, який, відчувши свободу, пожвавішав і радісно перебирав копитами. Ідальго сприйняв поведінку коня як добрий знак, щоб вирушати назустріч невідомості. Знову прощаючись зі зброєносцем, кабальєро повторно наказав лишатись на місці щонайбільше три дні. Потім Дон Кіхот ще раз нагадав, щó в разі його відсутності належало передати чарівній Дульсінеї, а що стосується грошової винагороди, хай Санчо не хвилюється, бо в селищі зберігається скріплений печаткою заповіт, яким передбачена видача йому платні за увесь період служби. При цьому він роз’яснив, мовляв, підготував необхідні папери про всяк випадок, оскільки ще не відомо, що очікує на лицарство в такі складні часи; а йому не хотілося б, аби через якусь дрібницю його душа мучилась на тому світі. Якщо ж Санчо діждеться хазяїна, завдяки помочі Божій, здоровим та неушкодженим, то може сміливо вважати, що обіцяний острів уже у нього в кишені. Слухаючи господаря, сповнений жалю до самого себе, Санчо Панса вкотре розчулився і дав волю сльозам, а тоді врешті зважився не залишати покровителя.

Вірність зброєносця щиро зворушила Дон Кіхота, але не настільки, щоб навзнаки подати. Тому він мовчки пришпорив Росінанта, прямуючи, як йому здавалось, у бік шуму води. Санчо пішки тримався поряд, за звичкою ведучи на поводі віслюка, свого постійного супутника і в радощах, і в горі. Незабаром вони опинились біля підніжжя високих скель, з яких спадали могутні водяні потоки. Попереду бовваніли старі халупи, що радше нагадували руїни, звідки, схоже, й чулись таємничі звуки. Заспокоївши наляканого коня і цілковито віддавшись під покровительство дами свого серця, ідальго обережно посунув уперед, молячи Господа підтримати його в годину тяжкого випробування. Напівживий од страху Санчо Панса ледве шкандибав, проте не відставав. Знадобилося ще з півсотні кроків та обігнути залом гори, щоб стала зрозумілою єдина причина зловісного грюкоту, який тривожив їх усю ніч. Це були — тільки не ображайтеся і не ремствуйте, о читачі! — шість сукновальних молотів, котрі й породжували те стукотіння періодичними ударами.

Дон Кіхот завмер, ніби статуя, втративши дар мови. Як здалося Санчо, на обличчі хазяїна майнув вираз очевидної збентеженості. У свою чергу, від погляду ідальго не приховались надуті червоні щоки зброєносця, готового в будь-який момент пирснути. Власне, не так уже досадував кабальєро, щоб, дивлячись на нього, стримувати власний сміх. Побачивши це, Санчо Панса лунко зареготав і досміявся до того, що Дон Кіхот почав згадувати чорта, тим більше, коли почув: «О друже Санчо, чи відомо тобі, що я народився з веління небес у наш залізний вік, аби відродити щасливий золотий?! Мені передвіщені небезпека, славетні подвиги й величні діяння…»

Усвідомлюючи, що з нього глузують, присоромлений та водночас розгніваний ідальго двічі ударив списиком плазом по спині зброєносця. Удари виявились сильними, і якби вони влучили в голову, то, можливо, платню Санчо Панси отримали б його спадкоємці, але не він сам. Санчо зрозумів, що справи кепські й, побоюючись, щоб господар не зайшов надто далеко, смиренно сказав:

— Заспокойтеся, ваша милосте; Богом присягаюсь, я пожартував.

— Ви, шановний, жартуєте, а мені не до смішок, — похмуро відповів Дон Кіхот. — Слухайте-но, сеньйоре жартівнику, невже вам здається, що була б це замість сукновальних молотів справжня небезпека, я не виявив би істинної твердості духу? І чи зобов’язаний я, лицар, гадати, молоти то були чи ні? А що як я, на відміну від декого з присутніх, їх за все моє життя взагалі ніколи не бачив? От якби це виявилися шестеро велетів, яким би я не зміг показати, де раки зимують, тоді б ви й вишкірювались наді мною скільки завгодно.

— Та годі ж бо, хазяїне, — ховаючи бісиків в очах, мовив Санчо Панса. — Визнаю, що передав куті меду.

Однак тепер, коли ми замирилися (і дай вам Господи завжди з усіх пригод виходити живим та здоровим, як трапилось цього разу), визнайте, ваша милосте, хіба ж не смішно, що ми марно лякалися? Ох, натерпівсь я страху; а стосовно вас мені добре відомо, що ви нічого не боїтеся.

— Не заперечую, — погодився ідальго, — наша пригода здатна викликати посмішку. Але розповідати про неї не варто, бо не всі люди досить розумні, аби правильно оцінювати дійсність.

— От про кого цього не скажеш, — пересмикнувсь Санчо, — так це про ваш списик, яким ви, мене почастували. Добре, хоч я вивернувся. Та Бог з ним, адже недарма кажуть: «Люби як душу, тряси як грушу». Тим більше, що зазвичай імениті сеньйори, вилаявши спочатку слугу, пізніше, бува, дарують йому панталони. Тільки не знаю, чого чекати після того, як тебе оперіщать по спині; либонь, мандрівні лицарі в подібних випадках обмежуються островами або королівствами де-небудь на твердій суші.

— Справи можуть повернутись таким чином, — зауважив Дон Кіхот, — що все, сказане тобою, здійсниться. До речі, вибач за мою нестриманість; ти ж не дурень і розумієш, що зопалу людина не завжди контролює свою поведінку. Але зарубай на носі — надалі не дозволяй собі зайвого. Я читав багато лицарських романів, однак не пам’ятаю, аби хтось зі зброєносців настільки розпускав язика перед власним господарем. Та, мабуть, ми обидва винні: ти — в тому, що був зі мною недостатньо поштивим, я — що не вимагав від тебе більше мене шанувати. Отож, Санчо, затям: ніколи не забувай різниці між хазяїном і наймитом, сеньйором і слугою, лицарем і зброєносцем. Нумо відсьогодні ставитись один до одного з більшою повагою та не допускати взаємних шпильок, адже будь-який мій гнів суттєво віддалятиме втілення твоєї заповітної мрії. Обіцяні ж тобі благодіяння і нагороди являться свого часу, а якщо ні, то принаймні платня за службу нікуди не дінеться, про що ти вже знаєш.

— Можете бути певні, — урочисто пообіцяв Санчо Панса, — тепер якщо я коли й відкрию рота, то лише щоб вшанувати вас як господаря та справжнього кабальєро, а не для того щоб глузувати над вчинками вашої милості.

— І добре зробиш, — підвів риску ідальго, — бо хазяїв своїх потрібно шанувати нарівні з батьками.