Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ VІ, у якому йдеться про дотепно ретельний огляд, здійснений в бібліотеці нашого заповзятливого ідальго

Той досі спав. Священик попросив племінницю принести ключі від кімнати, де знаходилися книги сумнівних авторів, і вона зробила це вельми охоче. Коли всі, в тому числі стара економка, увійшли, то виявили там понад сотню великих томів у надзвичайно якісних палітурках, а також інші книжки, менших розмірів. Вражена жінка негайно вискочила з приміщення. Однак швидко повернувшись з мисочкою святої води і кропилом, вона мовила до священика:

— Будь ласка, ваша милосте, окропіть кімнату, а то, не доведи Господи, який-небудь чарівник, котрих багато у цих книгах, зачарує нас, щоб покарати за те, що ми хочемо зжити їх зі світу.

Посміхнувшись над простодушністю економки, священик запропонував цирульнику давати йому книжки по одній, бо, можливо, деякі варто буде зберегти. Обидві жінки категорично заперечували, вважаючи, що місце тим книгам у багатті, але священик наполіг, щоб спочатку читали хоча б назви. Першим він отримав «Амадіса Галльського» в чотирьох частинах.

— У цьому, схоже, є щось знаменне, — сказав сеньйор Перес, — оскільки, подейкують, це перший лицарський роман, який видали в Іспанії. Саме від нього пішли всі інші, а тому мені здається, що, як зачинателя цієї єресі, ми повинні безжально знищити його вогнем.

— Ні, — заперечив цирульник, — я чув, що це найкраща книга подібного роду, а отже, як виняток, її слід помилувати.

— Добре, — погодився священик, — поки даруємо їй життя. Глянемо, що там наступне.

— Це, — відповів сеньйор Ніколас, — «Подвиги Еспландіана, законного сина Амадіса Галльського».

— Правду кажучи, — зауважив священик, — заслуги батька на сина не поширюються. Беріть, сеньйоро, відчиняйте вікно і викидайте у двір, хай він покладе початок купі для майбутнього багаття.

Економка з помітним задоволенням виконала це прохання, і добрий Еспландіан полетів на вулицю, де покірно став очікувати вогню, який йому загрожував.

За короткий проміжок часу та сама доля спіткала Амадіса Грецького, дона Оліванта Лаврського, Флоріморте Ірканійського та лицаря Платіра.

Розкрили ще один том, який називався «Лицар Хреста».

— Заради такої святої назви цього твору, — мугикнув священик, — можна було б вибачити його невігластво; проте недарма кажуть: «За хрестом ховається диявол». У вогонь цю книгу.

Цирульник узяв іншу:

— Це «Зерцало лицарства».

— Я знаю її, — пожвавішав священик. — У ній, зокрема, йдеться про Дванадцять перів[17] Франції та їхнього правдивого літописця Турпіна. Крім того, її брав за основу християнський поет Лудовіко Аріосто.[18]

— У мене він є в оригіналі, тобто італійською. Але я там нічого не розумію, — сказав голяр.

— Ну й чудово, що не розумієте, — зазначив священик. — Ми й перекладачеві багато б вибачили, аби тільки він не переносив головного героя в Іспанію та не робив із нього жителя Кастилії,[19] позбавивши його тим самим багатьох природних властивостей. До речі, це трапляється з усіма, хто безвідповідально береться перекладати поетичні твори. Адже найсумліннішому і наймайстернішому перекладачеві нікóли не вдасться передати первозданну красу слова. Тож, хай полежить ця книга до кращих часів, коли ми без поспіху вирішимо, що з нею чинити.

Не бажаючи більше займатися оглядом, цирульник попрохав економку зібрати всі великі томи й викинути їх у двір. Жінка не змушувала себе довго вмовляти. Ще б пак, як їй здавалось, складати з книг багаття набагато легше, ніж ткати величезний сувій найтоншого полотна.

— А що з маленькими книжками? — поцікавився сеньйор Ніколас.

— Це, схоже, поезія, — відповів священик. — Її не варто палити. Вона не шкодить і не нашкодить, як лицарські романи. Це дуже розумна література.

— Ох, сеньйоре! — вигукнула небога. — Давайте спалимо їх теж. Бо якщо в мого дядечка пройде лицарське божевілля, де гарантія, що він не начитається віршів і йому не заманеться стати пастушком і бродити гаями й луками, граючи на сопілці та співаючи. Або ще гірше — зробитися поетом, а хвороба ця, як я чула, прилиплива й невиліковна.

— Дівчина має рацію, — визнав священик. — Мабуть, ліпше усунути зі шляху нашого друга і цю потенційну перешкоду.

Відтак об землю гепнулися «Іберійський пастух», «Енареські німфи», «Гірка правда ревнощів» та багато іншого.

— А це що за книга? — спитав раптом священик. — Ні, не ця, праворуч.

— «Галатея»[20] Мігеля де Сервантеса, — прочитав назву цирульник.

— О, я вже давно приятелюю з цим Сервантесом і знаю, що з віршами йому не таланить так само, як і в житті. Дещо у його книзі вигадано вдало, дещо пропонується, але не робиться ніяких висновків. Потрібно дочекатися другої частини, можливо, він виправиться і заслужить милосердя, у якому йому зараз відмовлено.

— Ось іще три, — сказав голяр. — «Араукана» дона Алонсо де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфо та «Монсеррат» валенсійського поета Крістóбаля де Віуреса.

— Це, — заявив священик, — найкраще з написаного героїчним віршем. Збережіть ці перлини іспанської поезії.

Врешті-решт він стомився і запропонував спалити книжки, що залишилися, не перебираючи.