Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XXІІІ, у якому оповідується про те, що чекало на прославленого Дон Кіхота в С’єрра-Морені;[53] тобто, йдеться про найрідкіснішу з пригод, наведених у цій правдивій історії

— Мені доволі часто випадало чути, Санчо, — сказав украй зажурений ідальго зброєносцеві, — що робити добро мужлаям — це те саме, що носити воду решетом.

Якби я прислухався до твоєї поради, то уникнув би цієї напасті. Однак нічого не вдієш: наберемося терпіння, але надалі будемо обачнішими.

— Та швидше я перетворюсь на турка, — безнадійно махнув рукою Санчо Панса, — аніж ваша милість стане обачнішою. Втім, послухайтесь хоч зараз: вкотре запевняю вас, що Святе братство не зглянеться на ваш лицарський сан; далебі, йому взагалі глибоко начхати на всіх мандрівних лицарів. Знаєте, в мене вже наче у вухах гуде від його стріл.[54]

— Як був боягузом, — зітхнув кабальєро, — то й помреш ним. Проте, щоб ти не казав, ніби господар впертий і завжди нехтує слушними рекомендаціями, цього разу я не збираюсь суперечити тобі. Але з урахуванням певної умови: ти ніколи, за життя і після смерті, нікому не говоритимеш, що твій хазяїн сполошено втік від небезпеки, — я просто потураю твоїм розпачливим мольбам.

— Сеньйоре, — пожвавішав Санчо, — відступити, ще не означає втекти, і чекати проблем, коли вони перевершують усі сподівання, нерозумно; мудрим належить залишати щось із сьогоденних справ на завтра, а не наражати себе на найрізноманітнішу небезпеку протягом одного дня. Отож сідайте ліпше, якщо в змозі, на Росінанта, а ні — я вам допоможу, і в путь!

Дон Кіхот мовчки всівсь у сідло й поклався на розсуд свого зброєносця, котрий задумав подолати С’єрра-Морену, передгір’я якої вже виднілось, і кілька днів виждати де-небудь в ущелині, доки Святе братство не припинить пошуків. План цей звабив його ще більше, коли з’ясувалось, що вціліли харчі, до яких — о, диво! — не дійшли руки збіглих каторжників.

Надвечір розмістились серед скель, вкритих віковими дубами, де давно не ступала нога людини. Та невідворотний фатум, який — на думку тих, кого не осяяло світло щирої віри — всім верховодить, зіграв із Санчо Пансою злий жарт.

Заманулось провидінню, щоб закоренілий злодій Хінес де Пасамонте, котрого позбавило кайданів добросердне безумство благородного ідальго, переховувався у тій самій ущелині. А оскільки лихі люди всі до одного невдячні, то й він не став винятком. Заздалегідь помітивши своїх рятівників, які спокійно готувалися до сну, і лишаючись водночас невидимим для них, Хінес вирішив поцупити віслюка Санчо. При цьому Росінант зовсім не привабив крадія, бо таку здобич неможливо ні продати, ні скористатися нею як заставою. Під покровом ночі, коли стомлені мандрівники мирно хропли, негідник здійснив свій ниций задум і ще до сходу сонця встиг від’їхати настільки далеко, що його вже не наздогнали б.

На світанку Дон Кіхота розбудили тужливі квиління зброєносця, який жалібно голосив:

— Ох ти, мій Сіренький, забавка моїх діточок, втіха моєї дружини, заздрість моїх сусідів, полегшення моєї ноші, а до того ж годувальник половини моєї особи; адже двадцять шість мараведí,[55] які ти заробляв за день, становили половину того, що я витрачав для її прокорму.

Дізнавшись причину невтішного горя, кабальєро, як зумів, заспокоїв Санчо Пансу і пообіцяв видати розписку, згідно з якою той одержить трьох ослів із п’яти, що утримувались у маєтку ідальго. Санчо вельми втішився цією звісткою, витер сльози й щиро подякував господареві.

Як уже Дон Кіхот опинився в горах, його серце наповнилось радістю, тому що цей суворий краєвид здавався підходящим для пригод, яких він наполегливо шукав. Раз у раз йому пригадувались неймовірні випадки, які траплялись із мандрівними лицарями в подібних безлюдних місцях. Зброєносця ж, щойно він відчув себе в безпеці, хвилював тепер єдиний клопіт: набити шлунок рештками провізії. Власне цим, крокуючи за Росінантом, і займався нав’ючений мішками, які повинен був везти віслюк, Санчо Панса, а саме, безперестанку шарудів у торбах, невпинно спустошуючи їх. Годі й казати, що таку прогулянку він не обміняв би на жодну іншу пригоду.

Захопившись, Санчо ледь не ткнувсь носом під конячий хвіст, оскільки ідальго зупинився і намагався кінчиком списа підняти з землі непоказний клунок. Проте знахідка — це виявилась майже зотліла дорожня сумка — була досить важкою. Відтак нею зайнявся Санчо Панса, який, роздерши іржаву застібку, знайшов усередині чотири сорочки з добірного голландського полотна, декілька предметів натільної білизни, а в носовій хустинці — купу золотих монет. Спробувавши одну на зуб, він радісно вигукнув:

— Хвала небесам, які уготували нам цю вигідну пригоду!

Понишпоривши ще трохи, Санчо видобув записничок у багатій оправі. Його Дон Кіхот узяв собі, а золоті лишив зброєносцеві, який вдячно обцілував руки хазяїна.

Тим часом кабальєро вдався до роздумів:

— Мабуть, та, либонь, так воно і є, розбійники позбавили життя самотнього подорожнього, що збився зі шляху, а тіло десь прикопали.

— Не може цього бути, — категорично заперечив Санчо Панса. — Розбійники взяли б гроші.

— Слушно, — зауважив Дон Кіхот. — Стривай, давай-но глянемо, чи немає розгадки серед записів.

Він відкрив записничок і побачив на першій сторінці сонет, писаний доволі розбірливо. Прочитавши його вголос, щоб було чутно й Санчо, ідальго не зрозумів нічого конкретного, хіба що, як йому здалось, автор збирався вкоротити собі віку.

— Між іншим, — додав кабальєро, — цей хтось — непоганий поет, або я нічого не тямлю в поезії.

— Овва! — витріщивсь Санчо Панса. — То ваша милість і у віршах розбирається?

— Краще, ніж ти гадаєш, — відповів Дон Кіхот. — Не зайво тобі знати, що всі мандрівні лицарі минулого сторіччя (або принаймні більшість із них) були неабиякими віршувальниками та музикантами, адже ці дві здібності, а точніше, два дари, властиві мандрівним закоханим. Щоправда, у віршах давніх лицарів більше почуття, аніж майстерності.

— Читайте ще, — попросив Санчо. — Може, далі щось роз’ясниться.

Наступна сторінка містила любовне послання, ознайомившись з яким, ідальго припустив, що писав його знехтуваний коханець.

А поки Дон Кіхот займався літературним аналізом, зброєносець скрупульозно досліджував сумку, не обходячи увагою жодного її куточка. Та хоча понад уже знайдене нічого не трапилось, окрім закупореної чорнильниці з чорнилом на денці та двох ще цілком пристойних пер, Санчо Панса розсудив, що і підкидання на ковдрі в повітря, і нудота від «чудодійного» пійла, і неприємне знайомство з кийками, і кулаки погонича, і втрата бесагів, а також голод, спрага й поневіряння, яких він зазнав, перебуваючи на службі у свого доброго сеньйора, були винагороджені сповна, після того як йому дісталось близько ста золотих монет.

Лицареві Сумного Образу не терпілося встановити власника усіх цих речей. Сонет, лист, золото й чудові сорочки давали вагомі підстави вважати, що то був який-небудь вельможний закоханий, якого довели до відчаю байдужість і зневага його дами.

Зайнятий своїми думками, Дон Кіхот несподівано помітив на вершині невеличкої скелі попереду дивну людину, яка спритно дерлась кам’яними гребенями. Цей напівроздягнений босий чоловік мав чорну густу бороду та довгі скуйовджені патли волосся. Враховуючи уроджену немічність Росінанта, непристосованого пересуватися гірським кручами, спроба наздогнати незнайомця виявилась марною. Але ідальго відразу здогадався, що бачив хазяїна дорожньої сумки, і вирішив неодмінно розшукати його. Ось чому він велів Санчо обігнути схил з одного боку, а сам зібравсь спостерігати за іншим; мовляв, таким чином вони обов’язково здибають того, хто їх цікавить.

— Не можу, — плаксиво заскиглив Санчо Панса, — бо варто мені буде віддалитись від вашої милості, як страх негайно охопить мою душу. Тому раз і назавжди змиріться з тим, що я ніколи не відійду від вас ані на крок.

— Хай буде так, — сказав лицар Сумного Образу. — Я вельми радий, що тебе надихає твердість мого духу. Тоді йди за мною невідступно або як зумієш та пильнуй. Можливо, ми стрінемо того чоловіка, безсумнівного хазяїна знайдених нами речей.

— Може, нікого не шукатимемо, — Санчо опустив очі, — раптом доведеться повертати золоті? Хай вони зоставатимуться моїми, доки їхній власник не об’явиться якось сам собою, га? Там, дивись, гроші будуть витрачені, а на нема й суду нема.

— Помиляєшся, — спохмурнів Дон Кіхот. — Оскільки відповідний здогад у нас майнув, то ми зобов’язані знайти справжнього хазяїна і повернути гроші. В іншому випадку: лише від одного цього, вельми ймовірного припущення, що то був дійсно він, наша провина не стає меншою, ніж якби нам це було відомо напевно. Хай ліпше тебе заспокоює, друже, що, зустрівшись з ним, я зітхну полегшено.

Отже, ідальго пришпорив Росінанта, а Санчо Панса побрів за ним пішки — завдяки старанням Хінеса де Пасамонте — та ще й з ношею. Трохи згодом біля гірського струмка вони угледіли наполовину згризені останки осідланого мула, що, схоже, підтверджувало висунуту версію.

Обидва стояли саме біля кісток, коли почулось мекання і зліва на стежці з’явилось чимале козине стадо, яке супроводжував пастух доволі похилого віку. Не уявляючи, що ще когось могло занести туди, де бродять хіба тільки кози, вовки або інша звірина, він нерішуче спинився, але майже одразу гукнув, наближаючись:

— Побий мене грім, якщо ви не дивитесь на мула, котрий, ось уже півроку як, сконав у цій балці. А з його хазяїном ви, часом, не зіткнулися?

— Ми нікого не зустрічали, — відповів Дон Кіхот. — Проте неподалік знайшли кинуту дорожню сумку.

— Ага, — кивнув козопас, — бачив я її, однак підняти не наважився. Знаю ці витівки хитрого диявола: спокусить, а потім усі вирішать, що ти злодій.

— От-от, і я кажу — дещо поспішно вторив йому Санчо. — Мені вона теж потрапила на очі, та я до неї — боронь Боже! Хай лежить; не дай Господи, накличеш неприємності.

— Чоловіче, — звернувся кабальєро до старого, — вам випадково не відомо, кому належала сумка?

— Знаю лише, — обперся той руками на посох, — що десь півроку тому зустрівся нам, пастухам, юнак, судячи з усього, шляхетного роду, котрий правив цим, тоді ще живим, мулом і мав при собі ту ж сумку, яку ви знайшли, та запевняєте, що… гм, не чіпали. Поцікавившись, які тутешні місця особливо неходжені й безлюдні, він вирушив у вказаний бік, і відтоді блукає в горах. Бувало цей самітник, обличчя якого випалене сонцем та висушене вітром, а одяг зовсім зносився, перестрівав на дорозі погоничів худоби, інколи просячи хліба й сиру «Христа заради», а інколи відбираючи скромні харчі силоміць. Мабуть, нещасний втратив розум. Декому доводилось чути, як він крізь ридання проклинав уголос підступність якогось Фернандо, бажаючи останньому всіляких бід та напастей.

Годі й казати, що після вислуханої історії Дон Кіхотові ще дужче загорілось дізнатися розгадку. І треба ж так трапитись, аби в цю мить з’явився, ламаючи чагарник, той безумець. Ідальго вистачило погляду на його лахміття, щоб упевнитись, що незнайомець, який свого часу носив подібне дороге вбрання, не був простолюдином.

Підійшовши, юнак хрипло, але напрочуд ввічливо привітався. Дон Кіхот теж відповів чемно і, спішившись, невимушено по-дружньому обійняв парубка, якого ми, пам’ятаючи влучне прізвисько кабальєро, сміливо можемо назвати голодранцем Жалюгідного Образу. Самітник спочатку дозволив себе обняти, а потім ледь відсторонив ідальго й, поклавши йому руки на плечі, став уважно в нього вдивлятися. Схоже, що фігура та обладунок Дон Кіхота бентежили молодика не менше, аніж дивував присутніх його зовнішній вигляд. Врешті з церемонією обміну люб’язностями було скінчено, і хлопець завів монолог, виклад якого чекає на вас попереду.