Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Розділ XLVІІ, в якому йдеться про те, яким дивовижним способом був зачаклований лицар Сумного Образу, та про інші знаменні події

Опинившись на возі, Дон Кіхот збентежено мовив:

— Багато вельми серйозних творів читав я про мандрівних лицарів, однак ніколи не читав, не бачив і не чув, щоб зачарованих героїв транспортували з тією повільністю, якої слід очікувати від цих лінивих та неквапливих тварин; оскільки їх завжди напрочуд легко переносили повітрям закутаними в сіру чи чорну хмару або на якійсь вогняній колісниці, або на гіпогрифі,[92] або ще на комусь, але везти волами — їй-бо! такого не пригадую. Схоже, лицарство й чародійство наших часів ідуть не тим шляхом, якого дотримувалися діди-прадіди. А може бути, якщо я — лицар нової у світі формації, перший, хто відродив давно забуте поприще жадаючого пригод лицарства, то з’явились і нові види чаклунства, і нові способи викрадення зачарованих. Як ти гадаєш, сину Санчо?

— Щиро кажучи, не знаю, — відповів Санчо Панса, — адже я не такий начитаний, як ваша милість. Та готовий присягнутися, що тутешні привиди — аж ніяк не благочестиві католики.

— Благочестиві католики? Побійсь Бога! — заремствував ідальго. — Це ж справжні демони в облудній плоті. Доторкнись до них — переконаєшся, що тіла їхні з повітря і що це сама видимість.

— Та мацав я вже їх, сеньйоре, — шепнув Санчо. — Он той дідько, який у них за старшого, досить вгодований. Крім того, він має ще одну особливість, котра не в’яжеться з характерними ознаками дияволів; подейкують, що від усіх чортів тхне сіркою, а від цього за півмилі несе амброю.

Санчо Панса мав на увазі дона Фернандо, тіло якого, як знатного дворянина, було напахане чимось подібним.

— Це не повинно дивувати, друже, — озвавсь Дон Кіхот. — Знай же, дияволи дуже хитрі: поширюють сморід, але самі нічим не пахнуть, бо вони — химери. Коли ж тобі здається, що цей демон пахне амброю, то або ти помиливсь, або він хоче тебе обманути, щоб його не вважали нечистим.

Таку бесіду вели між собою господар і служка, тоді як дон Фернандо та Карденьйо, побоюючись, аби Санчо не розгадав їхньої оборудки, до чого той уже був зовсім близенько, надумали прискорити від’їзд, велівши корчмареві сідлати коня ідальго й нав’ючувати осла Санчо Панси.

Тим часом священик домовився зі стражниками, щоб вони провели його до селища, пообіцявши розраховуватися з ними щодня. Карденьйо закріпив зліва шкапової сідельної луки щит, справа — тазик-шолом; наказав Санчо осідлати віслюка і вести Росінанта на поводі й виставив двох озброєних аркебузами ратників по обидва боки хури.

Прощатися дружина хазяїна, її донька та Маріторнес вийшли зі скорбними мінами, наче оплакували гірку долю кабальєро.

— Не лийте сліз, добрі мої сеньйори, — глибоко зворушивсь той, — бо всі ці біди нерозлучні з тими, хто відданий лицарській справі. Якби мене не спіткали різноманітні напасті, я б не вважав себе славним мандрівним лицарем, адже з лицарями невідомими нічого й не трапляється. Ось чому таких ніхто не пам’ятає. Зі сміливцями ж — навпаки. Багато монархів і ще більше інших лицарів заздрять їхній доброчесності та відвазі, намагаючись всіляко згубити їх. Однак при цьому доброчесність являє собою настільки міцну силу, що самотужки, долаючи будь-які підступи чорної магії, здатна вийти переможцем з усіх випробувань і засяяти на землі, ніби сонце в небі. Вибачте мені, прекрасні дами, якщо чимось, звичайно ненавмисне, образив вас; та помоліться Господу, щоб він урятував із тюрми вашого покірного слугу, ув’язненого таємничим злим чаклуном. У разі ж виходу на волю ніколи не забуду милостей, якими мене удостоїли в цьому замку, і належним чином віддячу вам.

Поки Дон Кіхот виливав душу жіночій половині заїзду, священик та цирульник тиснули руки Карденьйо, донові Фернандо і його друзям, а також бажали сімейної злагоди щасливим Лусінді й Доротеї. Наостанок всі обнялись і надавали одне одному купу обіцянок, як то: переписуватися, зустрічатись у майбутньому, дружити домами тощо.

Зрештою вони сіли верхи, обидва в масках, бо не хотіли, щоб ідальго впізнав їх, і посунули услід за возом. Кавалькада рухалася таким порядком: першою скрипіла хура, якою правив сам власник; по боках виступали стражники, позаду ж плівсь Санчо Панса, ведучи на поводі Росінанта. Ще далі чимчикували мули з ліценціатом та голярем. Дон Кіхот трясся у клітці зі зв’язаними руками, витягши ноги й притулившись до решітки, покірний і сумирний, наче це була не жива людина, а кам’яна статуя.

Мовчки, нікуди не поспішаючи, здолали милі дві. Скоро валку наздогнала група з шести-семи вершників. Один із них, як виявилося пізніше — толедський канонік,[93] що подорожував у супроводі слуг, зацікавлено окинув поглядом процесію і не міг утриматись, щоб не спитати конвоїрів, чому в такий дивний спосіб везуть цього, мабуть несусвітнього, злочинця, справа якого, либонь, підлягає розгляду найвищого судового органу Святого братства.

— Хай цей кабальєро сам пояснить, — одказали стражники, — бо ми не знаємо.

Зачувши їхню бесіду, Дон Кіхот кволо мовив:

— Може, ваша милість знається на тому, що являє собою мандрівне лицарство? Якщо так, то я опишу вам свої негаразди, якщо ні — немає сенсу щось роз’яснювати.

У цей час священик і цирульник, побачивши, що хтось спілкується з їхнім підопічним, наблизились, аби в разі чого не допустити викриття їхніх хитрощів.

А канонік же на слова Дон Кіхота відповів:

— По щирості, брате, в лицарських романах я тямлю більше, аніж в елементарних основах діалектики. Отже, якщо проблема тільки у цьому, ви впевнено можете ділитися зі мною всім, чим завгодно.

— Хвала Всевишньому! — стрепенувся ідальго. — Тоді доводжу до вашого відома, сеньйоре, що їду зачаклований в цій клітці через заздрощі та каверзи злих чарівників, оскільки доброчесність більше цькують нечестивці, аніж люблять святі.

Я — мандрівний лицар, кому судилось усупереч самій заздрості виписати власне ім’я у храмі безсмертя, аби в майбутніх століттях служило воно прикладом і взірцем новим лицарям, котрим не зайво буде знати, якими шляхами досягаються вершини воїнської слави.

— Сеньйор Дон Кіхот Ламанчський говорить правду, — швиденько додав ліценціат. — Він дійсно потерпає не за свої гріхи, а через негідні наміри тих, кому доброчесність кісткою в горлі стала. Це, шановний, — лицар Сумного Образу, — про якого, можливо, ви вже чули, — чиї сміливі подвиги та величні діяння будуть викарбувані на тривкій бронзі й суцільному мармурі, хай би скільки заздрість намагалась їх затьмарити, а лукавство — приховати.

Подібний високомовний стиль ледь не змусив каноніка перехреститися. Тут Санчо теж наваживсь подати голос:

— Що собі хочете думайте, сеньйори, але мій господар Дон Кіхот зовсім не зачарований. Він абсолютно при своєму глузді, їсть, п’є і навіть ходить до вітру не гірше за будь-кого іншого, так само як робив це вчора, коли його ще не посадили в клітку. Чим же ви мені доведете протилежне? Адже я від багатьох чув, що зачакловані не їдять, не п’ють, не розмовляють, а хазяїна якщо не спинити, то від сказаного ним вуха зів’януть.

І, звертаючись тепер до священика, продовжив:

— Ех, панотче, панотче! Невже ваша милість вірила, що я вас не впізнав та не здогадавсь, навіщо всі ці нові вибрики? Чорт забирай! Якби не ваше преподобіє, мій покровитель давно одружився б з інфантою Мікоміконою, зробивши мене принаймні графом. Однак зараз бачу, недаремно кажуть, що колесо фортуни обертається набагато швидше, ніж жорно, й ті, хто вчора походжав Олімпом, сьогодні скотились на грішну землю. Жаль мені діточок та дружини, які могли і мали сподіватися повернення їхнього татка губернатором або намісником якогось острова чи королівства, а зустрінуть у воротях рідної домівки конюха, що впіймав облизня. Все це я до того, сеньйоре, щоб ви розкаялися через кепське поводження з моїм господарем, бо глядіть, аби в іншому житті Бог не спитав з вас за те, що ви обмежили свободу вільного, та не засудив у зв’язку з тим, що за дні полону він не здійснив жодної доброї справи й нікому не допоміг.

— Ого, наш Санчо загинає! — пирснув цирульник. — То ви зі своїм хазяїном обоє рябоє? Я далебі гадаю, а чи не посадити вас із ним за компанію. Ох, невпору довірилися ви йому, спокусившись обіцянками щодо острова, про який мрієте.

— Ніхто мене не спокушав, — відрубав Санчо Панса. — Я хоч бідний, але щирий християнин і нікому нічого не винен. Чом би мені не мріяти про острів? Он інші фантазують стосовно куди гірших речей, адже в кожної людини свої сни. Отже, якщо я людина, то можу стати папою, а не лише острівним губернатором. Тим більше, цих островів мій господар здатний завоювати стільки, що нікому буде їх роздавати. Ліпше думайте, перш ніж балакати, сеньйоре Ніколасе; не всі голять бороди, і тому не слід стригти всіх під одну гребінку.

Цирульник змовчав, побоюючись, що через наївність Санчо таємниця розкриється. Того ж остерігався і священик, який поманив нежданого супутника проїхати вперед: він, мовляв, роз’яснить йому ситуацію.

Вражено вислухавши повчальну історію раніше добропорядного ідальго Кіхани, канонік рішуче заявив:

— Чесно кажучи, сеньйоре, я безапеляційно впевнений, що так звані лицарські книжчини шкідливі для країни. І хоча, радше з порожньої удаваної цікавості, мною переглянуті перші сторінки майже всіх романів подібного штибу, які були надруковані, але дочитати їх до кінця примусити себе я не зміг, бо ті книги, схоже, одним миром мазані. Якщо основна мета такої літератури — розважати, то навряд чи вона досягнута, оскільки у подібних опусах безліч жахливих дурниць. Ну, куди це годиться, що шістнадцятилітній юнак по-простому панахає навпіл велетня, заввишки з башту? А як вам битви, де вороже військо нараховує понад мільйон солдатів? І чого варті королева або наслідна імператриця, які готові кинутись на шию першому-ліпшому лицарю? Мені можуть заперечити, мовляв, лицарські романи пишуться як речі вигадані; відповідно, дотримуватись усіх тонкощів та гнатися за реальністю подій не обов’язково. Я ж підкреслю, що вигадка тим краща, чим вона правдоподібніша. Твори, в основі яких лежить вимисел, повинні бути доступні читачам. А стиль вищезгаданих писань грубий, подвиги нереальні, кохання хтиве, ввічливість не вітається, битви занадто тривалі, міркування дурноверхі, мандри недоладні — тобто нічого спільного зі справжнім мистецтвом вони не мають, заслуговуючи вигнання з християнської держави як непотрібні.

Слова ці переконали священика, який глибоко поділяв точку зору свого візаві, що йому стрівсь чоловік цілком розважливий.