Ярмарок суєти

Розділ XVIII ХТО ГРАВ НА ФОРТЕПІАНО, ЯКЕ ПРИДБАВ КАПІТАН ДОББШ

На короткий час наша розповідь несподівано переноситься в коло славетних подій та осіб і близько торкається історії. Коли орли Наполеона Бонапарта, корсиканського авантюриста, знялися з Прованса, де вони відпочивали після недовгого перебування На острові Ельба, і, перелітаючи з вежі на вежу, нарешті досягли собору Паризької богоматері, то навряд чи ці величні птахи хоч мимохідь кинули оком на Блумсбері — невеличку околицю Лондона, таку тиху й спокійну, наче там ніхто й не помітив шурхоту могутніх крил.

«Наполеон висів на берег у Каннах». Ця звістка могла викликати паніку у Відні, змусити Росію вийти з гри, загнати в кут Пруссію, спонукати Талейрана й Меттерніха похитати головами, спантеличити принца Гарденберга, ба навіть ще й нині живого маркіза Лондондері; та як вона могла потривожити молоду дівчину з Рассел-сквер, перед дверима якої, коли вона спала, нічний сторож вигукував години; яку, коли вона гуляла в сквері, захищали огорожа й доглядач; яку, коли вона виходила бодай недалеко від дому купити стрічку на Саутгемптон-роу, супроводжував чорний Самбо з величезною палицею; про яку завжди дбали, яку одягали, вкладали в ліжко і берегли численні ангели-охоронці, безкоштовно й за гроші? Bon Dieu, скажу я, хіба не жорстоко, що вирішальна битва великих держав неодмінно мала відбитися на долі бідолашної безневинної вісімнадцятирічної дівчини, яка воркувала чи мережила комірці на Рассел-сквер? О ніжна, простенька квіточко! Невже грізне ревіння воєнної бурі досягне тебе й тут, під захистом Голборна? Так, Наполеон востаннє ставить усе на карту, і з цією подією якимось дивом пов’язане щастя бідолашної маленької Емілії Седлі.

Насамперед ця фатальна звістка змела достатки її батька. Останнім часом усі спекуляції злощасного старого джентльмена не мали успіху. Ризиковані заходи не вдавалися, купці банкрутували, гроші дешевшали, коли, за його розрахунками, мали дорожчати. Та навіщо вдаватися в подробиці? Всі й так знають, як тяжко домогтися успіху і як його довго треба чекати, зате втратити все можна дуже легко й швидко. Старий Седлі ні з ким не ділився своїм горем. Здавалося, що в його тихому, багатому домі все йде так, як звичайно: добродушна господиня, ні про що не здогадуючись, і далі гаяла час у метушливому безділлі й виконувала свої дрібні обов’язки, дочка, заполонена своїми егоїстичними сердечними справами, нічого не помічала навколо себе, поки не дійшло до остаточного удару, від якого загинула ця шановна родина.

Якось увечері місіс Седлі писала запрошення знайомим; Осборни давно вже влаштували в себе прохану вечерю, а їй не годилося відставати від них. Джон Седлі, повернувшись із Сіті дуже пізно, мовчки сидів біля каміна, дружина без угаву торохтіла, а Еммі, якась зажурена й наче хвора, подалася до своєї кімнати.

Вона нещаслива, — сказала мати. — Джордж Осборн її нехтує. Мене починає дратувати поведінка тих людей. Сестри вже три тижні до нас не з’являлися, а Джордж був двічі в місті й теж не приходив. Едвард Дейл бачив його в опері. Едвард одружився б з нею, я певна, та й капітан Доббін теж радий би, тільки я ненавиджу тих військових. Джордж став таким денді! З тими своїми військовими манерами! Нам треба декому показати, що ми не гірші за них. Тільки натякни Едвардові Дейлу й сам побачиш, що буде. Треба влаштувати прохану вечерю. Чого ти мовчиш, Джоне? Скажімо, через два тижні, у вівторок. Чому ти не відповідаєш? Господи! Джоне, що сталося? — Джон Седлі схопився з крісла назустріч дружині, що кинулась до нього. Він пригорнув її до себе і квапливо сказав:-Ми зруйновані, Бетсі. Нам треба починати спочатку, кохана. Краще, щоб ти відразу про все довідалася.

Вимовляючи ці слова, містер Седлі весь тремтів і насилу тримався на ногах. Він боявся, що ця звістка вб’є дружину, яка за ціле життя не почула від нього жодного лихого слова. Та хоч як приголомшив місіс Седлі цей удар, вона, почувши про нього, виявила набагато більшу витримку, ніж її чоловік. Коли містер Седлі знов безсило впав у крісло, дружина заходилася його втішати. Вона взяла тремтячу руку чоловіка, поцілувала її, обвила нею собі шию і почала заспокоювати його, називати своїм Джоном, своїм стареньким, своїм добрим коханим стареньким, втішаючи його безладними ніжними словами; її відданий голос і нехитрі пестощі були для його засмученого серця болісною насолодою, вони підтримали і втихомирили його душу, що знемагала з горя.

Тільки один раз за цілу довгу ніч, яку вони провели, сидячи поряд, коли бідолашний Седлі вилив їй своє горе, розповів про свої втрати і труднощі, про зраду декотрих давніх приятелів і про шляхетну доброту тих, від кого він її не сподівався, — одне слово, коли він висповідався в усіх своїх гріхах, тільки один раз його вірна дружина не витримала.

Боже, боже, це розіб’є серце нашої Еммі! — сказала вона.

Батько забув про свою бідолашну дочку. Вона лежала в кімнаті над ними, і смуток відганяв від неї сон. Удома, серед доброї челяді і ласкавих батьків, вона була самітна. Чи багатьом своїм близьким ви, читачу, могли б щиро про все розповісти? Як же можна бути щирим там, де немає співчуття? І як можна розмовляти з тим, хто тебе не розуміє? Тому наша ласкава Емілія і була самітна.

Вона не мала близької товаришки, щоб звіритися їй, відколи в неї з’явилися таємниці. Вона не могла ділитися зі старою матір’ю своїми сумнівами й клопотами, майбутні ж своячки з кожним днем здавалися їй чужішими. А бідолашна Емілія мала підозру і острах, у яких боялась признатися навіть сама собі, але про які тайкома весь час думала.

її серце чіплялося й далі за віру, що Джордж Осборн— порядний хлопець і любить її, хоч чуття підказувало їй інше. Скільки разів вона зверталася до нього без відповіді! Скільки разів мала причину запідозрити його в самолюбстві та байдужості, але переконувала себе, що помиляється! Кому ця нещасна страдниця могла розповісти про свою щоденну боротьбу і муку? Сам герой дівчини розумів її тільки наполовину. Емілія не зважувалася визнати, що хлопець, якого вона кохає, гірший, ніж вона сподівалася, чи подумати, що вона поквапилася віддати йому своє серце. А вона була надто невинна і сором’язлива надто скромна, надто довірлива і надто слабка, надто жіноча, щоб віддавши його, потім забрати назад. Ми поводимося наче турки, з почуттями наших жінок і вимагаємо, щоб вони визнали за нами це право. Свої обличчя вони можуть показувати, прикрившись усмішкою, локонами й рожевим капелюшком замість серпанку й чадри. Але душу їхню дозволено бачити тільки одному чоловікові, а вони й раді коритися і погоджуються сидіти вдома як наші рабині, слугують нам і виконують усю важку й нудну роботу.

Таку самоту й муки терпіло це ніжне серденько, коли в березні 1815 року Наполеон висів на берег у Каннах, Людовік XVIII утік, уся Європа захвилювалася, фунт упав, і старий Джон Седлі збанкрутував.

Ми не маємо наміру йти слідом за шановним маклерам через усі ті випробування й тортури, через які проходить кожен банкрут, поки настане його комерційна смерть.

Про те, що він не має чим оплачувати рахунків, оголошено на біржі, його Контора спорожніла, його векселі опротестовані, і, врешті, банкрутство визнано офіційно.

Будинок і все хатнє майно описано й продано, а його з родиною, як ми вже бачили, вигнано шукати собі пристановища десь інде.

Джонові Седлі не вистачило мужності перевірити своїх служників, які час від часу з’являлися на наших сторінках і з якими тепер через свою вбогість він мусив розлучитися. Платню цій шановній челяді виплачено з такою точністю, яку часто виявляють у таких випадках ті, хто має великі борги. Слугам шкода було покидати добре місце, але вони не померли з розпуки, розлучаючись із любим господарем і господинею. Покоївка Емілії страшенно співчувала своїй молодій господині, але втішала себе тим, що влаштується ще краще в якомусь аристократичному кварталі міста. Чорний Самбо з запалом, властивим його фахові, вирішив відкрити шинок.

Тільки чесна стара Бленкінсоп, яка пам’ятала народження Джоза та Емілії, та й залицяння Джона Седлі до своєї дружини, лишилася з ними без платні, оскільки наскладала собі за час служіння в них чималенький капіталець; вона подалася разом із зубожілими господарями в їхній новий скромний притулок і ще якийсь час допомагала їм і бурчала на них, перше ніж піти остаточно.

Під час нескінченних переговорів з кредиторами, які тепер так жорстоко ображали почуття приниженого старого Седлі, що за шість тижнів він постарів дужче, ніж за попередні п’ятнадцять років, найзавзятішим і найнепоступливішим виявився Джон Осборн, давній його приятель і сусід, якого він колись поставив на ноги, який мав за що йому дякувати сотні разів і син якого повинен був одружитися з його дочкою. Кожної з цих обставин досить, щоб пояснити причини такої запеклості Джона Осборна.

Коли людина заходить у сварку з тим, кому вона багато чим зобов’язана, то, звичайно, здоровий глузд підказує їй дужче напосідати на цього свого ворога, ніж на якогось зовсім стороннього. Бо щоб у такому випадку виправдати свою жорстокість і невдячність, вам треба зробити його негідником. Не в тім річ, що ви невихований самолюб і лютуєте через невдачу в своїх спекуляціях, ні, ні, це ваш партнер найпідлішою зрадою і найгапебнішими намірами донів вас до цієї невдачі. Вже хоча б для того, щоб бути послідовним, переслідувач зобов’язаний показати, що потерпілий — негідник, а то його самого вважатимуть шахраєм.

До того ж, як правило (і це дозволяє всім невблаганним кредиторам не відчувати мук сумління), люди, що попали в скруту, рідко бувають зовсім чесні — принаймні так здається. Вони не в усьому признаються, перебільшують свої шанси на успіх, приховують своє дійсне становище, запевняють, що їхні справи йдуть дуже добре, тим часом як вони безнадійні, усміхаються (яка ж то смутна усмішка!), стоячи на межі банкрутства, ладні вхопитися за будь-який привід, аби тільки відтягти кінець, узяти будь-де грошей, аби тільки протриматися ще кілька днів. «Так тобі й треба, коли ти такий нечесний!» — переможно вигукує кредитор, лаючи нещасного банкрута. «Чого ти хапаєшся за соломинку?» — каже тверезий глузд тому, хто тоне.

«Негіднику, чого ти зволікаєш, чому не віддаси себе в руки «Газети»? Однаково не минеш її!» — радить успіх бідолашному невдасі, що борсається в темному вирі. Хто не бачив, як найщиріші друзі і найчесніші люди починають підозрювати одне одного, коли йдеться про грошові справи? Всі так роблять. І, по-моєму, кожен має рацію, вважаючи, що всі, крім нього, — шахраї.

Осборна нестерпно дратувала згадка про те добро, яке йому зробив Седлі, а таке почуття завжди розпалює в серці ворожість. До того ж йому треба було зірвати заручини свого сина з дочкою Седлі; а оскільки справа зайшла дуже далеко і йшлося про щастя, а може, й честь бідолашної дівчини, то треба було знайти вагому причину для зриву, отже, Джон Осборн мусив довести, що Джон Седлі справді страшний негідник.

Тому на зустрічах з кредиторами він так жорстоко й глузливо напосідався на бідолашного збанкрутованого Седлі, що мало не довів його до розриву серця. Він негайно заборонив Джорджеві зустрічатися з Емілією, погрожуючи, що прокляне його, якщо той не послухається, і всіляко ганив невинну дівчину, називаючи її підлою, хитрою інтриганкою. Коли настав крах, коли офіційно оголосили про банкрутство, коли Седлі виїхали з Рассел-сквер, коли надійшла заява, що Джордж пориває з Емілією і її коханню, її щастю, її вірі в людей настав кінець, — заява надійшла у формі безцеремонного листа Джона Осборна, який кількома рядками повідомляв Емілію, що з огляду на негідну поведінку її батька всі зобов’язання між їхніми родинами втрачають свою чинність, — коли надійшов цей остаточний вирок, він не вразив дівчину так глибоко, як побоювались її батьки, чи, швидше, як побоювалась мати, бо Джон Седлі був геть убитий своїм банкрутством і своєю ганьбою. Емілія зблідла, але сприйняла звістку спокійно. Це тільки підтвердило похмурі передчуття, що давно вже зродилися в її серці. Вона ніби прочитала свій вирок, отримала кару за давній злочин. А полягав той злочин у тому, що вона покохала надто щиро, надто палко і всупереч глуздові. Своїми думками Емілія і тепер не поділилася ні з ким. Переконавшись, що всі її надії пропали, вона не стала нещаснішою, ніж була тоді, коли ще тільки відчувала біду, але не зважувалась її визнати. Вона переїхала з великого будинку в маленький, зовсім не помітивши зміни, і майже весь час просиджувала в своїй кімнатці, з кожним днем поволі в’янучи і марніючи. Я не хочу сказати, що всі дівчата схожі на Емілію. У вас, наприклад, люба міс Буллок, від такого навряд чи розбилося б серце. Ви твереза дівчина і дивитесь на світ так, як треба. Не скажу також, що й моє серце розбилося б, воно, щоправда, страждало, але, як бачите, витримало. Але є чимало душ саме таких — ніжних, ламких і страшенно вразливих.

Коли старий Джон Седлі думав про стосунки між Джорджем і Емілією чи заводив про це мову, його охоплювала майже така сама лють, як і містера Осборна. Він тоді лаяв і самого Джорджа, і його родину, називаючи їх жорстокими, підлими й невдячними. Немає такої сили на світі, присягався він, що змусила б його віддати дочку за сина такого негідника; він наказав Емілії викинути Джорджа з голови і віддати йому всі до одного подарунки й листи, які тільки були в неї.

Дівчина пообіцяла і навіть спробувала виконати його наказ. Вона знайшла якихось дві чи три дрібнички, витягла з шухляди листи, ще раз перечитала їх, наче й так не знала напам’ять, але не змогла розлучитися з ними. Це було понад її силу, вона притулила їх до грудей, як, ви, мабуть, бачили, мати тулить свою мертву дитину. Емілії здавалося, що вона помре або збожеволіє, якщо її позбавлять цієї останньої втіхи. Як вона, бувало, цвіла і сяяла коли приходили ці листи! Як у неї стукотіло серце і як вона квапилася до своєї кімнати, щоб прочитати їх па самоті! Коли вони виявлялися холодними, як те закохане серденько вміло відшукати в них ласку! Коли вони бували короткі й егоїстичні, скільки виправдань вона вміла знайти для того, хто їх писав! — Над цими нічого не вартими клаптиками паперу Емілія думала день і ніч. Вона жила своїм минулим, кожен лист викликав у неї згадку про якусь обставину, пов’язану з ним. Як добре вона все пам’ятала! Як Джордж дивився на неї, який він мав настрій, як він був одягнений, що він їй казав і яким тоном — ці реліквії і спогади загиблого кохання були єдиним, що їй залишилось на світі. Вона жила тільки тим, що охороняла мертве кохання.

Емілія палко бажала вмерти. «Тоді,— думала вона, — я завжди була б з ним». Я не схвалюю поведінки Емілії і нe маю наміру ставити її взірцем для міс Буллок. Міс Буллок краще за цю бідолашну дівчину знає, як порядкувати своїми почуттями. Вона ніколи так не скривдила б себе, як нерозважна Емілія, що безповоротно подарувала своє кохання, віддала своє серце, нічого за це не отримавши, крім крихкої обітниці, яка миттю розлетілася в друзки і обернулася в ніщо. Довготривалі заручини — це угода про співдружність, коли один партнер може дотримуватись або розірвати її, а другий втрачає весь свій капітал. Будьте обережні, дівчата, будьте дуже обачні, коли заручуєтесь. Остерігайтеся покохати когось щиро, ніколи не показуйте всіх своїх почуттів або (ще краще) намагайтеся менше відчувати, не забувайте про наслідки, до яких може призвести недоречна чесність та щирість і не довіряйте ні собі, ні будь-кому іншому.

Виходьте заміж так, як заведено у Франції: там дружками й світилками молодої є адвокати. Принаймні остерігайтесь таких почуттів, через які б ви потім мучились, і не давайте таких обіцянок, від яких не могли б будь-коли відмовитися. Тільки так ви втримаєтесь, матимете успіх і добру славу на Ярмарку Суєти.

Якби Емілія могла чути, що казали про неї в тих колах, з яких батькове банкрутство. її вигнало, вона б збагнула, в чому полягав її злочин і як вона зганьбила свою честь. Такої злочинної необачності місіс Сміт ніколи не траплялося спостерігати, таку жахливу фамільярність місіс Браун завжди засуджувала, і такий кінець стане застереженням для її власних дочок.

Капітан Осборн, звісно, не візьме дочки банкрута, — казали панни Доббін. — Досить, що її батько обвів їх круг пальця. А щодо самої Емілії, то її дурість переважає все…

Що «все»? — гримнув на них капітан Доббін. — Адже вони були заручені ще дітьми! А хіба це не те саме, що одружитися? Та чи зважиться хтось на світі сказати хоч слово проти цієї наймилішої, найчистішої, найніжнішої і найблагороднішої дівчини? — Годі тобі, Вільяме, чого ти напосівся на нас? Ми не чоловіки й не можемо з тобою битися, — мовила міс Джейн. — Ми ж нічого не кажемо про міс Седлі. Тільки поводилась вона весь час дуже нерозважно, щоб не сказати більше. Та й батьки її, звичайно, заслужили те лихо, яке їх спіткало.

Може, ти сам попросиш руки в міс Седлі, оскільки вона тепер вільна? — глузливо додала Енн. — Ми поріднилися б з чудовими людьми, ха-ха-ха! — Я? — крикнув Доббін і весь почервонів. — Думаєте, що коли ви, любі мої, кидаєтесь від одного до іншого, то й вона така? Авжеж, смійтесь і глузуйте з того ангела! Вона вас не чує, до того ж бідолашна дівчина нещасна, то чому б з неї і не поглузувати? Жартуй, Енн! Ти в нас найдотепніша. Та й усі, бачу, раді тебе послухати.

Я тобі ще раз нагадую, що ми не в казармі, Вільяме, — мовила Енн.

Не в казармі? Ну… хай би хтось у казармі сказав таке, як ти! — крикнув роздратований лицар. — Хай би хто писнув хоч слово проти неї! Але чоловіки такого не роблять, Енн. Це тільки жінки не встигнуть зійтися, як уже шиплять, ґелґотять і кудкудакають. Ну чого ти ревеш, я лише кажу, що ви обидві добрі гуски, — додав Вілл Доббін, помітивши, що червоні сестрині очі починають, як звичайно, зволожуватись. — Про мене, будьте не гусками, а лебідками, чим собі хочете, тільки не чіпайте, бога ради, міс Седлі.

«Просто дивина, що Вільям так закохався в ту кокетливу дурепу!» — в цілковитій згоді думали мати й сестри Доббіна. Сестри дуже боялися, щоб Емілія не залигала свого другого обожнювача, коли вже її заручини з Осборном розпалися. Побоювання цих достойних панночок, безперечно, спиралися на їхній власний досвід чи, швидше, на їхнє розуміння добра і зла (оскільки досі вони не мали нагоди ні вийти заміж, ні відмовити комусь).

Ще слава богу, мамо, що Вільямів полк виступає за кордон, — казали вони. — Принаймні хоч цієї небезпеки наш брат уникне.

Так воно й було насправді; отже, на кону з’являється французький імператор грає свою роль у побутовій комедії Ярмарку Суєти, яку ми тепер показуємо і якої не могли б виставити без участі цього найяснішого статиста. Це він занапастив Бурбонів і Джона Седлі. Це він, прибувши до столиці, підняв усю Францію па свій захист, а всю Європу — па те, щоб його вигнати. Коли французький народ і армія присягли йому на вірність навколо орлів на Марсовому полі, чотири могутні європейські армії вирушили на велике chasse à l’aigle, і однією з них була англійська, до якої входили капітан Доббін і капітан Осборн.

Звістку про те, що Наполеон опинився па волі й висів на берег, войовничий *** полк зустрів з неабияким захватом, зрозумілим кожному, хто знає цих сміливців.

Усі, від полковника до найскромнішого барабанщика, відчули приплив надії, шанолюбства й патріотичного завзяття, і кожен дякував, мов за особисту послугу, французькому імператорові за те, що він скаламутив спокій Європи. Настала та пора, якої так чекав *** полк, — пора показати своїм товаришам по зброї, що він може воювати незгірше за ветеранів іспанськім компанії і що Вест-Індія і жовта гарячка не вбили в ньому мужності й бойового духу. Стабл і Спуні мріяли отримати роту, не купуючи собі звання. Дружина майора О’Дауда сподівалася ще до закінчення походу (в якому й вона вирішила взяти участь) підписувати свої листи: «Дружина полковника О’Дауда, кавалера ордена Лазні». Наші приятелі (Доббін і Осборн) були такі самі схвильовані, як і весь полк, і кожен по-своєму — Доббін дуже спокійно, а Осборн дуже галасливо і бурхливо — виявляли готовність виконати свій обов’язок і домогтися своєї частки слави й відзнак.

Новина так схвилювала всю країну й армію, що особисті справи відсунулися на задній план, тому, очевидно, й Джордж Осборн, що тільки-но отримав, як повідомляла «Газета», звання капітана й теж готувався до походу, де він прагнув заробити нове підвищення, не так переживав інші події, які за спокійних часів, напевне, не залишили б його байдужим. Принаймні треба визнати, що катастрофа доброго старого Седлі його не вельми засмутила. Того дня, коли нещасний джентльмен мав першу зустріч зі своїми кредиторами, Джордж приміряв свій новий мундир. Старий Осборн розповів синові про підступну, шахрайську, ганебну поведінку банкрута, ще раз нагадав, що їхні заручини з Емілією розірвані назавжди, і дав Джорджеві того вечора чималу суму грошей, щоб той заплатив за мундир і за еполети, які йому дуже личили. Гроші молодому гульвісі завжди були потрібні, і він узяв їх без зайвих слів. Будинок Седлі, де він пережив стільки щасливих хвилин, увесь був обліплений об’явами. Повертаючись до «Старого Слотера», де він зупинявся, коли приїздив до міста, Джордж бачив, як вони біліють проти місяця. Отже, цей затишний будинок замкнув свої двері за Емілією та її батьками. Де ж вони тепер знайшли собі прихисток? Думка про їхнє зубожіння дуже засмутила Джорджа. Того вечора він сидів у кав’ярні «Слотер» задуманий і, як зауважили його товариші, багато пив.

Трохи згодом туди зайшов Доббін і, побачивши Осборна, порадив йому не напиватися. Але той заявив, що йому з біса тяжко на душі, тому він і п’є. Коли ж Доббін почав допитуватися, чого йому тяжко, і недвозначно поцікавився, чи немає якихось новин, Джордж не захотів із ним розмовляти, хоч зрештою признався, що він страшенно зажурений і нещасний.

Через три дні після цього Доббін завітав до його кімнати в казармі. Осборн, підперши руками голову, явно пригнічений, сидів біля столу, на якому були розкидані папери.

Вона… вона повернула мої подарунки… якісь нікчемні дрібнички. Ось глянь! — На столі лежав пакуночок, адресований добре знайомим почерком капітанові Осборну, а коло нього кілька речей: каблучка, срібний ножик, який він купив їй ще хлопчиком на ярмарку, золотий ланцюжок і медальйон з пучком волосся в ньому.

Усьому кінець, — простогнав Осборн, і в голосі його забриніла гіркота й каяття. — На, Віллє, прочитай, якщо хочеш.

Він подав товаришеві коротенького листа, всього кілька рядків:-«Тато звелів мені повернути тобі ці подарунки, які ти дав мені в щасливіші часи, і пишу я тобі востаннє. Я думаю — ні, я знаю, що ти так само боляче відчув той удар, яким упав на пас. І я сама звільняю тебе від твого слова, оскільки через лихо, яке нас спіткало, його неможливо дотримати. Я певна, що ти не причетний до нашої біди і не: маєш таких тяжких підозр, як містер Осборн, — найгіршого з усього, що нам довелося зазнати. Прощавай, прощавай! Я благаю бога, щоб він дав мені силу витримати нашу розлуку і все інше і щоб завжди благословляв твої вчинки.

Капітан Доббін мав дуже м’яке серце. Йому завжди було тяжко дивитися на дітей або жінок, яких спіткало горе. На думку, що Емілія десь страждає, покинута й самітна, серце його обливалося кров’ю. Він так розхвилювався, що, може, комусь його поведінка могла б здатися й негідною чоловіка. Він заявив, що Емілія — ангел, з чим від щирого серця погодився й Осборн. Той теж, згадуючи все своє життя, знов побачив перед собою Емілію, від самого її дитинства аж до останнього часу, таку милу, невинну, таку знадливу, просту, щиру, закохану й ніжну.

Ох, мука втратити все це, мати його й не вберегти! Перед Джорджем зринали тисячі любих його серцю сцен і спогадів, в яких він завжди бачив її доброю і прекрасною. Він червонів із сорому й каяття, бо його егоїзм і байдужість поряд з такою недосяжною чистотою здавалися ще огиднішими. На якусь хвилину приятелі забули про славу, війну, про все на світі і розмовляли тільки про Емілію.

Де вони тепер? — після довгої розмови й довгої мовчанки запитав Джордж; йому й справді було соромно, що він і досі не дізнався про це. — Де вони? На листі немає адреси.

Доббін знав, де вони. Він не тільки послав їм фортепіано, але й написав листа місіс Седлі й попросив дозволу навідатися до неї. І бачився з нею, а також з Емілією, вчора перед своїм від’їздом до Чатема. Навіть більше: це він привіз той пакуночок і листа, що так схвилював їх обох.

Щиросердий Доббін побачив, що місіс Седлі не лише зраділа його появі, а й була дуже зворушена поверненням фортепіано, яке, на її думку, міг прислати тільки Джордж на знак своєї прихильності. Капітан Доббін не спростував помилки шановної дами, він із щирим співчуттям вислухав… її скарги й нарікання, пожурився разом з нею, що вони все втратили и опинилися в злиднях, погодився, що старий Осборн повівся жорстоко й нечесно з своїм найпершим благодійником. Коли господиня трохи розважила душу, виливши з переповнених грудей своє горе, Доббін набрався сміливості й попросив дозволу побачитись з Емілією, яка, за своїм звичаєм, сиділа нагорі, і мати, хвилюючись, привела її вниз.

Вона була така бліда, і в погляді її світився такий відчай, що Доббін злякався, бо прочитав на тому застиглому личкові найзловісніші ознаки. Посидівши з ним хвилину чи дві, вона простягла йому пакуночок і сказала:-Будь ласка, передайте це капітанові Осборну… думаю, що… що він здоровий… І дуже гарно, що ви прийшли відвідати нас… нам дуже сподобався новий будинок. А я…я, мабуть, піду вже, мамо, я себе погано почуваю.

З цими словами бідна дівчина вклонилася капітанові, всміхнулась і вийшла. Мати, ведучи її нагору, сповненими муки очима глянула на капітана. Але доброму хлопцеві не треба було таких благань. Він і так гаряче любив Емілію. Його мучили невимовний смуток, жаль, страх, і, вийшовши на вулицю після побачення з Емілією, віл відчув себе злочинцем.

Коли Осборн дізнався, що його приятель знайшов Емілію, він нетерпляче почав розпитувати про неї. Як їй, бідолашній, живеться? Яка вона? Що вона казала? Тоді приятель узяв його за руки і глянув йому у вічі.

Джордже, вона вмирає,— сказав він і більше не зміг вимовити жодного слова.

У будиночку, де Седлі знайшли собі притулок, служила весела дівчина-ірландка.

Вона щодня намагалася чимось допомогти Емілії, втішити її, та все дарма. Еммі була надто пригнічена і не тільки не відповідала їй, але й не помічала її ласкавих спроб.

Годин через чотири після розмови Доббіна з Осборном ця дівчина зайшла до кімнати Емілії, де вона сиділа, як завжди, із своїми листами, мовчки щось роздумуючи про ці свої маленькі скарби. Радісно й хитро усміхаючись, служниця спробувала привернути до себе увагу Емілії, але та навіть не підвела голови.

Міс Еммі,— врешті мовила дівчина.

Іду, — відповіла Емілія, не дивлячись на неї.

Мені доручили… — повела далі дівчина, — тут є щось…тут хтось… ось вам новий лист… не читайте більше І вона подала листа, якого Еммі відразу й прочитала.

«Я мушу тебе побачити, — писалося в ньому. — Люба моя Еммі, кохана, найдорожча моя дружино, прийди до мене».

Джордж і її мати чекали за дверима, поки вона прочитає листа.