Ярмарок суєти

Розділ XX У ЯКОМУ КАПІТАН ДОББШ ВИСТУПАЄ В РОЛІ ПОСЛАНЦЯ ГІМЕНЕЯ

Сам не знаючи як, капітан Доббін став головним призвідником і упорядником весілля Джорджа Осборна з Емілією. Якби не він, шлюб цей ніколи б не відбувся; він не міг не признатися в цьому самому собі й трохи гірко, посміхався на думку, що саме йому судилася така роль. Та хоч посередництво в цих переговорах справді було найтяжчим завданням з усіх, які могли йому випасти, капітан Доббін, коли брав на себе якийсь обов’язок, звик виконувати його без зайвих слів і вагань.

Твердо переконаний, що міс Седлі вмре від розчарування, якщо її обдурить наречений, він вирішив зробити все, щоб зберегти їй життя.

Я не буду описувати всі подробиці зустрічі Джорджа й Емілії, коли чесний Вільям постарався привести нареченого знов до ніг (чи, може, краще сказати «в обійми») коханої. Навіть людина черствіша за Джорджа розтанула б, побачивши те миле личко, що так змарніло від журби й відчаю, і почувши ті прості, ніжні слова, якими вона розповіла коротеньку жалісливу історію. І оскільки Емілія не зомліла, коли мати, тремтячи з остраху, привела до неї Осборна, а лише поклала голову коханому на плече й вилила своє горе в солодких, рясних і втішних сльозах, стара мати, якій теж відлягло від серця, подумала, що найкраще залишити їх самих.

Еммі, плачучи, припала до руки Джорджа й почала її покірно цілувати, ніби він був її паном і найвищим володарем, а сама вона — негідною грішницею, що чекає від нього милосердя й ласки.

Таке поклоніння і мила, беззастережна покора неабияк розчулили Джорджа Осборна й підлестили його самолюбству. В цій простій, сумирній і відданій істоті він побачив рабиню, і душа його затремтіла від усвідомлення своєї сили. Він хотів бути великодушним султаном, хотів підвести цю Естер, що стояла перед ним навколішки, і зробити її королевою. Крім того, смуток і врода дівчини зворушили його не менше, ніж покора, тому він потішив її, так би мовити, підвів і простив.

Усі її надії і почуття, що в’янули й сохли, відколи зайшло її сонечко, тепер відразу розквітли, набрали барв. Побачивши того вечора на подушці радісне личко Емілії, ви навряд чи повірили б, що це та сама дівчина, яка лежала тут минулої ночі така змучена, млява, байдужа до всього навколо. Добра служниця-ірландка, втішена зміною, попросила дозволу поцілувати її в личко, що так відразу порожевіло. Емілія, моя дитина, обвила руками шию дівчини й сама поцілувала її від щирого серця. Та вона й була майже дитиною. Тієї ночі вона й спала, як дитина, міцним, здоровим сном, а як же вона променіла щастям, коли прокинулась у залитій ранковим світлом кімнаті!-«Сьогодні він знов буде тут, — подумала Емілія. — Він найкращий і найдобріший з усіх». І, правду кажучи, Джордж також вважав, що таких великодушних людей, як він, мало є на світі і що він приносить величезну жертву, одружуючись з Емілією.

Поки вона й Осборн утішалися нагорі чудовим tête-à-tête, стара місіс Седлі й капітан Доббін розмовляли внизу про те, яке склалося становище і які є можливості влаштувати долю молодят. Місіс Седлі, звівши закоханих і залишивши їх, коли вони міцно обнялися, з чисто жіночою логікою запевнила, що ніяка сила в світі не змусить старого Седлі віддати свою дочку за сина того, хто так ганебно, підло й жорстоко з ним повівся. І вона заходилася довго розповідати про щасливіші дні і про те, які вони були заможні вже тоді, коли Осборн ще скромно мешкав на Нью-роуд і його дружина була рада якимось Джозовим недоноскам, що їх місіс Седлі віддавала їй, коли народжувалися котресь із Осборнових дітей. Вона була певна, що серце старого Седлі розбила саме жорстока невдячність того чоловіка і він ніколи, ніколи в світі не погодиться па цей шлюб.

Тоді їм доведеться втекти, пані,— засміявся Доббін, — як утік капітан Родон Кроулі з товаришкою міс Ілімі, тією маленькою гувернанткою.

Та невже? Хто б подумав! — вигукнула місіс Седлі, вражена новиною. — Шкода, що не можна розповісти про це Бленкінсоп. Вона завжди не довіряла міс Шарп. Ото пощастило Джозові, що він не спіймався на її гачок! — І вона почала описувати Доббінові добре відому любовну історію Ребеки та збирача податків з Боглі-Уолага.

Зрештою Доббін боявся не стільки гніву містера Седлі, скільки другого зацікавленого родича й не приховував, що він дуже занепокоєний тим, як поведеться той понурий тиран, купець з Рассел-сквер. «Адже він рішуче заборонив цей шлюб, — міркував Доббін. Він добре знав, що старий Осборн безмежно впертий і твердо дотримується свого слова. — Єдина надія в Джорджа помиритися з батьком, — міркував далі його друг, — це відзначитись у майбутньому поході. Якщо він загине, помре й Емілія. А коли йому не пощастить відзначитись, що тоді? Здається, він має якісь гроші від матері — стільки, що можна купити звання майора… Або ж йому доведеться продати своє звання, виїхати за море й осісти в Канаді чи миритися з нестатками десь на селі». Сам Доббін з такою товаришкою ладен був би оселитися хоч і в Сибіру. Диво, та й годі: цьому кумедному, вкрай нерозважному молодому офіцерові навіть-на думку не спало, що брак засобів для утримання гарної карети й коней і відповідних прибутків, які б давали змогу їхньому власникові гідно пригощати своїх приятелів, мали стати перепоною до шлюбу Джорджа з Емілією.

Якраз ці важливі міркування й переконали Доббіна, що шлюб повинен відбутися якнайшвидше. А може, він сам бажав, щоб усе це скоріше було вже позаду? Так, коли хтось помирає, близькі йому люди квапляться з похороном чи, коли розлука неминуча — самі прискорюють її. Певне одне: Доббін, узявшись за цю справу, докладав усіх зусиль, щоб швидше довести її до кінця. Він підганяв Джорджа, доводив, що старий Осборн неодмінно помириться з ним, коли в «Газеті» буде згадане його прізвище серед тих, хто відзначився; брався, якщо треба, побалакати і з одним, і з другим батьком. Словом, він квапив і Джорджа владнати цю справу до того, як їм прийде наказ вирушати в закордонний похід, а його тепер сподівалися з дня на день.

Маючи на меті ці матримоніальні плани, капітан Доббін за цілковитою згодою місіс Седлі, яка не хотіла сама говорити про них чоловікові, і з її дозволу подався шукати Джона Седлі в Сіті, до кав’ярні «Тапіока», куди той ходив щодня, відколи замкнуто його власну контору й відколи його зломила жорстока доля. Нещасний старий писав там якісь листи, отримував відповіді, з таємничим виглядом зв’язував їх у пакунки і весь час носив у кишенях. Я не знаю нічого жалісливішого за діловиту, загадкову метушню банкрута. Ті листи від багатих людей, яки він показує вам, ті замацані, пом’яті папірці, які обіцяють підтримку чи висловлюють співчуття, які він сумно розкладає перед вами, будуючи на них свої надії на поновлення доброї слави і багатства! Безперечно, за довгі роки вас, шановний читачу, не раз зупиняв такий злощасний невдаха, відводив кудись у куток, витягав з відстовбурченої кишені сюртука пачку паперів, розв’язував її і, тримаючи шнурочок у зубах, відбирав і розкладав перед вами свої улюблені листи.

Кому не знайомий той тужний, напружений, майже божевільний погляд, у якому світиться безнадія? — Таким нещасним Доббін застав колись квітучого, веселого, звиклого до успіху Джона Седлі. Його сюртук, завжди новий і ошатний, витерся на швах, а на ґудзиках проступала мідь. Обличчя його змарніло і було неголене; комірець і хустка на шиї пом’ялися і обвисли над бахматим жилетом. Бувало, пригощаючи чимось у кав’ярні Доббіна й Джорджа, він розмовляв і сміявся голосніше за інших, і біля нього упадали всі кельнери. А тепер боляче було дивитись, як принижено й чемно він звертався в «Тапіоці» до Джона, старого, підсліпуватого служника в брудних панчохах і потрісканих лакованих черевиках, що мав обов’язок подавати блюдця з облатками замість хліба, олов’яні чорнильниці замість чарки й аркушики паперу замість шинки, — відвідувачі цього похмурого місця розваг начебто нічого більше й не споживали. А Вільямові Доббіну, якого старий джентльмен замолоду не раз пригощав і з якого любив пожартувати, він тепер нерішуче, боязко подав руку й назвав його «сером». Вільямові стало так шкода старого добродія і так соромно, наче він сам був якось причетний до того лиха, що довело Седлі до такого приниження.

Дуже радий вас бачити, капітане Доббіне, сер, — мовив старий Седлі, несміливо глянувши на гостя, довготелеса постать і військовий мундир якого викликала іскру зацікавлення в сонних очах служника, що вештався по кав’ярні в потрісканих лакованих черевиках, і збудили стару жінку в чорній сукні, що дрімала за прилавком серед немитих, пощерблених чашок з-під кави. — Як маються шановний олдермен і міледі, ваша люба матуся? — При слові «міледі» він озирнувся на служника, ніби хотів сказати: «Дивись-но, Джоне, я ще маю приятелів, і не будь-кого, а шановних людей з доброю славою». — Ви прийшли до мене в якійсь справі, сер? Усі справи провадять тепер мої молоді приятелі Дейл і Спігот, поки буде готова моя нова контора, бо тут я, бачите, сиджу тільки тимчасово. Чим ми можемо бути вам корисні, сер? Може, зволите щось перекусити? — Збентежений Доббін, заникуючись, почав відмовлятися, запевняти, що він нітрохи не голодний і не хоче пити. Справи в нього теж немає ніякої, він просто зайшов провідати містера Седлі, так би мовити, привітатися з ним. І він додав, з відчаю покрививши душею:-Мати здорова, тобто була дуже нездорова і чекає тільки першого сонячного дня, коли можна буде вийти завітати до вашої дружини. А як почуває себе місіс Седлі? Думаю, в неї все гаразд? — Доббін замовк, похопившись, що він неперевершений лицемір, бо надворі була чудова погода, і літнє сонце світило так ясно, як тільки воно може світити в околиці похоронного закладу, де містилася ця кав’ярня; згадав він також, що годину тому сам бачив місіс Седлі, коли власною бричкою привіз капітана Осборна у Фулем і залишив його там tête-à-tête з Емілією.

— Моїй дружині дуже приємно буде побачитися з міледі,— мовив Седлі, витягаючи свої папери. — Я отримав дуже ласкавого листа від вашого батька. Передайте йому від мене найщиріше вітання. Леді Доббін знайде нас у трохи меншому будиночку, ніж ми звикли приймати своїх друзів, але він затишний, та й зміна повітря добре | впливає на мою дочку, яка в місті почувала себе не дуже добре… ви ж пам’ятаєте маленьку Еммі, правда?.. Авжеж, вона таки почувала себе кепсько.

Розмовляючи, старий джентльмен неспокійно водив очима; він думав про щось інше, перегортаючи папери і мнучи в руках вистріпану червону стрічку, якою він їх перев’язував.

Ви самі людина військова, Віллє Доббіне, — повів далі старий, — тож скажіть мені, чи хто міг сподіватися, що той корсиканський негідник повернеться з Ельби? Коли союзні монархи були тут торік і ми влаштували їм обід у Сіті, милувалися собором Згоди, феєрверком і китайським мостом у Сент-Джеймському парку, то чи могла людина із здоровим глуздом допустити, що насправді мир не укладено, хоч ми й відспівали за нього «Те Deum»? Я питаю вас, Вільяме, чи міг я сподіватися, що австрійський імператор виявиться мерзенним зрадником… авжеж, зрадником, не інакше? Я кажу так, як воно є: він дволикий, мерзенний зрадник, інтриган, що з самого початку мав на думці повернути до влади свого зятя. Я певен, сер, що втеча Боні з Ельби — це підле шахрайство, змова, до якої причетна добра половина європейських держав, що хотіли знецінити державні процентні папери і зруйнувати нашу країну. Ось чому я сиджу тут, Вільяме. Ось чому моє прізвище з’явилося в «Газеті». Що ж, сер. Я повірив російському цареві і принцу-регентові. Ось гляньте сюди, на мої папери. Гляньте, який був курс на державні процентні папери першого березня і скільки варті були французькі п’ятипроцентні папери, коли я купив їх на виплату в найближчий ліквідаційний термін. А скільки вони варті тепер? Тут була змова, та й годі, а то б той негідник не зміг утекти. Де був англійський уповноважений, що дозволив йому втекти? Його треба було б розстріляти, віддати під воєнно-польовий суд і розстріляти, їй-богу! — Ми думаємо прогнати Боні, сер, — сказав Доббін, трохи наляканий люттю старого, в якого на лобі набрякли жили і який, стукав по паперах стиснутим кулаком. — Ми думаємо прогнати його, сер… герцог уже в Бельгії, а ми з дня на день чекаємо наказу вирушати.

Не давайте йому спуску! Привезіть сюди його голову, сер! Убити мерзотника! — ревів Седлі.— їй-богу, я б сам записався, до війська… Але я зламаний старий чоловік, мене зруйнували той навідник і зграя облудних шахраїв тут, у нас, яких я сам поставив на ноги, сер, і які тепер катаються в каретах, — додав він.

тремтячим голосом.

Доббіна неабияк схвилював вигляд цього ласкавого колись чоловіка, що майже втратив розум з горя і кипів безсилою старечою люттю. Поспівчувайте нещасному джентльменові, всі ви, для кого гроші й становище — найважливіші скарби! А вони таки справді найважливіші на Ярмарку Суєти.

Бував, що гадюка, яку ти пригрієш, потім укусить тебе, — повів далі старий. — Бувають такі голодранці: ти його висадиш на коня, а він першого ж тебе зіб’є з ніг. Ви здогадуєтесь, кого я маю на гадці, Вільяме, голубе мій. Отого скоробагатька, негідника з Рассел-сквер, якого я знав ще без. шилінга в кишені.

Тепер я благаю господа і сподіваюся, що побачу його таким жебраком, яким він був, коли я допоміг.

Я дещо чув про це від свого товариша Джорджа, сер, — сказав Доббін, намагаючись швидше перейти до справи. — Джорджа дуже засмутила ваша сварка з його батьком.

Він навіть послав мене сюди з дорученням.

То ось чого ви тут! — закричав старий і схопився в місця. — Що, може, той нахабний дженджик із вест-ендськими манерами шле мені своє співчуття, га? Дуже мило з йога боку. Він і далі крутиться біля мого дому? Якби мій син мав справжню чоловічу, відвагу, від застрелив би його! Він такий самий негідник, як його батечко. Я не хочу, щоб про нього й згадували в моєму домі. І проклинаю той день, коли дозволив йому переступити мій поріг! Я волію балати свою дочку мертвою, ніж віддати її за нього заміж! — Джордж не винен, що його батько такий жорстокий, сер. Ви також спричинились до того, що Емілія покохала його. Хіба ви має право гратися почуттями двох молодих істот і робити їх нещасними тому, що вам так хочеться? Затямте собі, це не його батько розриває заручини, а я забороняю їм одружуватись! — закричав старий Седлі.— Наші родини розлучилися навіки. Я впав низько, але не настільки, щоб допустити до цього шлюбу, о ні! І ви так і скажіть всьому їхньому кодлові: синові, батькові, сестрам і всім.

А я вважаю, що ви не маєте ні сили, ні права розлучати їх, — сказав Доббін тихим голосом. — І якщо ви не дасте дочці своєї згоди, вона зобов’язана буде вийти заміж усупереч вам. Я не бачу глузду в тому, щоб через вашу примху Емілія вмерла або залишилася довіку нещасною. Як на мій погляд, то вона вже так міцно зв’язана словом, наче про їхній шлюб оголошувано по всіх церквах Лондона. Та й чи може бути краща відповідь на виставлені проти вас звинувачення Осборна, — адже ж він вас звинувачує,— ніж прохання його сина ввійти у вашу родину і одружитися з вашою дочкою?

Цей доказ наче освітив обличчя старого Седлі легеньким променем задоволення, але він і далі запевняв, що не дозволить Емілії вийти заміж за Джорджа.

Доведеться влаштувати все без вашої згоди, — засміявся Доббін і розповів містерові Седлі, як за день перед цим розповідав його дружині, про втечу Ребеки з капітаном Кроулі.

Ця історія явно розважила старого джентльмена.

— Ви, капітани, страшні люди! — мовив він, зв’язуючи свої папери, і на виду в нього з’явилося щось подібне до усмішки, на превеликий подив підсліпуватого служника, який щойно зайшов до зали: він ще не бачив такого виразу на обличчі в Седлі, відколи той почав учащати до цієї похмурої кав’ярні.

Видно, можливість завдати своєму ворогові Осборну такого удару втішила старого Седлі, і коли їхня розмова скінчилась, вони розійшлися з Доббіном добрими приятелями.

Сестри кажуть, що в неї діаманти такі завбільшки, як голуб’яче яйце, — розповідав, сміючись, Джордж. — Як вони, мабуть, личать до її кольору обличчя! Коли вона чіпляє на шию всі свої коштовності, то, певне, виходить справжня ілюмінація. А волосся в неї — мов вороняче крило, і таке кучеряве, як у Самбо.

Очевидно, вона чіпляла собі кільце в ніс, коли їздила відрекомендовуватись до палацу. Ще якби вткнути їй у кучері пучок пір’я, то була б справжня belle sauvage.

Так Джордж у розмові з Емілією глузував з однієї молодої леді, з якою недавно познайомилися його батько й сестри і яку вони вельми шанували. Казали, що вона має хтозна-скільки плантацій у Вест-Індії та купу грошей у державних процентних паперах і що в списку акціонерів Ост-Індської компанії її прізвище відзначене трьома зірочками. В неї була вілла по той бік Темзи і будинок на Порт-ленд-плейс. Ім’я багатої вест-індської спадкоємиці було дуже прихильно згадане в «Морнінг пост». Місіс Гегістон, удова полковника Гегістона, що була її родичкою і порядкувала в її будинку, почала тепер виводити дівчину в світ, бо та щойно вернулася зі школи, в якій довершила своє виховання. Родина Осборнів зустріла її на проханій вечері в домі старого Галкера на Девоншір-плейс («Галкер, Буллок і К°» були віддавна агентами її родини у Вест-Індії), і Джорджеві сестри всіляко виявляли їй свою прихильність, яку вона добродушно приймала. «Бути сиротою в її становищі і з її грішми — це ж так цікаво!»— казали панни Осборн, захоплено розповідаючи міс Вірт про свою нову приятельку, коли повернулися з вечора в Галкера. Вони домовилися, що й надалі зустрічатимуться з нею, і другого ж таки дня поїхали каретою відвідати її. Місіс Гегістон, удова полковника Гегістона й родичка лорда, про якого вона весь час згадувала, неприємно вразила наших недосвідчених дівчат бундючністю і звичкою надто багато говорити про своїх родичів, зате сама вона перевершила всі їхні сподівання — виявилась найщирішою, найласкавішою і наймилішою; щоправда, її треба було трохи відшліфувати, зате яку вона мала добродушну вдачу! Дівчата відразу перейшли на «ти».

Аби ти бачила, як вона вирядилась до двору, Еммі! — регочучи, розповідав Осборн. — Вона прийшла до моїх сестер показатися перед тим, як її мала везти туди міледі Бінкі, родичка Гегістон. Та Гегістон геть з усіма поріднилася, її діаманти сяяли, немов Воксгол того вечора, коли ми там були. (Пам’ятаєш, Еммі, Воксгол? І як Джоз співав своїй ясочці?) Діаманти і червоне дерево — яке чудове поєднання! І білі пера у волоссі, тобто у вовні.

Сережки в неї були такі завбільшки, як свічники, Їй-богу, їх можна було б засвітити, а жовтий атласний шлейф тягся за нею, наче хвіст комети.

Скільки їй років? — запитала Еммі, якій Джордж без угаву торохтів про темношкіру красуню того ранку, коли вони помирилися, — на такі речі він був мастак, як ніхто в світі. Та тій чорношкірій принцесі, хоч вона щойно скінчила школу, уже десь, мабуть, двадцять два чи двадцять три. А якби ти побачила, як вона питає! За неї звичайно пише листи місіс Гегістон, але якось, повіривши в себе, вона сама взялася за перо й написала моїм сестрам листа. Там було написано «чирвона» замість «червона» і «хвал-ди» замість «фалди».

Ну, то це, напевне, міс Суорц, що мала в нашому пансіоні окрему кімнату, — мовила Еммі, згадавши добродушну дівчину-мулатку, яка довела себе до істерики, коли Емілія покидала школу міс Пінкертон.

Справді, вона! — мовив Джордж. — її батько був німецький єврей, кажуть, торговець рабами, що мав якийсь стосунок до Канібальських островів. Він торік помер, а міс Пінкертон докінчила її освіту. Вона вміє заграти на піаніно дві п’єски, заспівати три пісні, може писати, якщо місіс Гегістон сидить поряд і виправляє її помилки. Джейн і Марія полюбили її, як сестру.

Хотіла б я, щоб вони мене полюбили, — задумливо мовила Еммі.— А вони завжди ставились до мене так холодно.

Серденько моє, вони полюбили б тебе, якби ти мала двісті тисяч фунтів, — мовив Джордж. — Так їх уже виховали. Наше суспільство любить гроші. Ми живемо серед банкірів і великих ділків Сіті, хай їм чорт, і кожен, хто розмовляє з тобою, побрязкує в кишені грошима. Такий той йолоп Фред Буллок, що хоче одружитися з Марією, такий Голдмор, директор Ост-Індської компанії, такий самий Діаді, торговець лоєм, — це вже в нашій галузі,— додав він, ніяково засміявшись і почервонівши. — Прокляття тій зграї паскудників, які тільки й знають, що гребти гроші! Я засинаю на їхніх людних, ситих обідах. Я соромлюся того безглуздого товариства, що сходиться на батькові прохані вечері. Я звик бувати серед джентльменів, світських і вихованих людей, а не серед крамарів, що обжираються черепаховою юшкою. Любо моя Еммі, ти єдина в нашому коді справжня леді, і зовні, і за своїми думками, і в своїй мові. А все тому, що ти ангел, це свята правда.

Не заперечуй, ти в нас єдина леді. Міс Кроулі казала тобі те саме, а вона бувала в найкращих колах Європи. А щодо. Родона Кроулі, капітана лейб-гвардії, то він з біса гарний хлопець, мені подобається, що він одружився з тією дівчиною, яку покохав.

Емілії капітан Кроулі теж дуже подобався, і з тієї самої причини. Вона була певна, що Ребека знайде з ним своє щастя і навіть пожартувала, що Джоз уже якось переживе втрату. Так вони бавили час у приємній розмові, як колись раніше.

Емілія зовсім заспокоїлася, хоч трохи й кокетувала своєю ревністю до міс Суорц і навіть призналась, — яка лицемірка! — що боїться, аби Джордж не забув її через спадкоємицю через її гроші й великий маєток у Сент-Кітсі. Та насправді вона була надто щаслива, щоб відчувати якийсь страх, недовіру чи сумніви; маючи біля себе Джорджа, вона не боялася жодної спадкоємиці чи красуні і взагалі нічого в світи.

Коли капітан Доббін, що дуже вболівав за своїх друзів, зайшов до них після обіду, він зрадів, побачивши, як Емілія знов ожила, як в» на сміялася, як щебетала і співала, награючи на фортепіано, такі знайомі йому романси. Вона замовкла тільки тоді, коди біля вхідних дверей подзвонив старий Седлі, ще повернувся з Сіті. Щоб уникнути небезпечної зустрічі, Джорджеві дане знак іти геть.

Якщо не рахувати вітальної усмішки — та й та була силуваною, бо Емілії прихід Доббіна видався недоречним, — міс Седлі не виявила ніякої уваги Доббінові, поки він видав у неї. Але капітанові досить було того, що вона щаслива, він тішився, що зміг прислужитися їй.