Ярмарок суєти

Розділ VI ВОКСГОЛ

Я знаю, що мелодія, яку я награю на своїй дудочці, дужо простенька (хоч зараз буде кілька приголомшливих Розділів), та хай ласкавий читач не забуває, що ми тепер ведемо мову тільки про родину біржового маклера на Рассел-сквер, а в тій родині гуляють, снідають, обідають, розмовляють і кохаються так, як усюди в звичайному житті, і те їхнє кохання не позначене ні якоюсь непомірною пристрастю, ні якимись незвичайними пригодами. Справи стоять ось як: Осборн, закоханий в Емілію, запросив на обід і у Воксгол також свого давнього приятеля Джоз Седлі закоханий у Ребеку. Чи він одружиться з нею? Ось яка тема нас тепер найдужче цікавить.

І цю тему можна було б опрацювати у вишуканій, романтичній чи жартівливій манері. Припустімо, що ми перенесли місце дії на Гровнер-сквер, — хіба не було б це декому цікаво? Припустімо, що ми показали б, як закохався лорд Джозеф Седлі і який відданий маркіз Осборн леді Емілії — з цілковитої згоди герцога, її вельможного батька. Або, припустімо, замість змальовувати високе панство, ми звернулися б до найнижчого прошарку суспільства і описали б, що робиться на кухні в Седлі: як чорношкірий Самбо закохався в кухарку (а так воно й було) і як він побився через неї з візником; як кухарчука застукали з украденим баранячим стегенцем і як нова femme de chambre місіс Седлі відмовилася йти спати без воскової свічки. Такі описи викликали б щирий сміх і їх визнали б «сценами з життя». Або, навпаки, нам заманулося б показати щось жахливе і зробити коханцем нової femme de chambre професійного грабіжника, який вдирається в будинок зі своєю ватагою, вбиває чорношкірого Самбо біля ніг його господаря, забирає Емілію в самій нічній сорочці й не відпускає її на волю аж до третього тому. Можна було б легко скомпонувати повість з такими приголомшливими подіями, що читач жадібно поглинав би її полум’яні сторінки. Уявіть собі, що, наприклад, цей

Розділ називається-„нічний напад”-«Ніч була темна й неспокійна, по небу пливли чорні, як смола, хмари. Шалений вітер зривав дашки з димарів на старих будинках, збивав черепицю і котив її, розтрушуючи, безлюдними вулицями. Жодна душа не зважувалась вийти надвір у таку бурю: сторожі поховалися в своїх будках, де їм однаково дошкуляв дощ і куди із страшним гуком падали блискавки й нещадно вбивали їх — одного влучило якраз навпроти Сиротинця. Обгорілий кафтан, розбитий ліхтар і палиця, навпіл розколена блискавкою, — оце й усе, що залишилося від гладкого Вілла Стовпена. На Саутгемптон-роу одного візника змело з карети й понесло — а куди? Вітер не каже, куди несе свою жертву, тільки десь далеко чути її прощальний крик! Моторошна ніч. Темна, як смола. Ні тобі місяця, та що там — пі місяця, ні зірок! Жодної блідої, мерехтливої зірочки. Одна було з’явилася звечора, визирнула на хвилину з чорного неба і, вжахнувшись, знов сховала своє личко.

Раз, два, три! Це умовний знак Чорної Маски.

Мофі! То твоя пика? — .почувся голос з темряви. — Я зараз візьму інструмент і колупну.

— Стули пельку і ладнай свою пукавку, — сказала Чорна Маска, жахливо вилаявшись. — Сюди, хлопці! Як хто зареве, беріть ножа і в черево. Заглянеш у комірчину, Опецьку! Ти, Марку, понишпори в скрині старого. А я, — додав він тихішим і ще страшнішим голосом, — візьму на себе Емілію.

Запала мертва тиша.

Ге? — сказала Маска, — наче хтось клацнув?» А то припустімо, що ми вибрали вишуканий стиль»

«Маркіз Осборн щойно послав свого маленького пажа з billet-doux до леді Емілії.

Та чарівна істота якраз узяла її з рук своєї femme de chambre, мадемуазель Анастасі.

Милий маркіз! Яка зворушлива чемність! Його ясновельможність прислав у своїй записці давно очікуване запрошення на бенкет у Девоншір-гаус! — Хто та з біса вродлива дівчина? — вигукнув того самого вечора sémillant принц Джордж Кембриджський у своїй віллі на Пікаділлі (щойно повернувшись із опери). — Любий Седлі, в ім’я всіх купідонів, познайомте мене з нею! — Monseigneur, її звати Седлі,— сказав лорд Джозеф, церемонно вклонившись-Vous avez alors un bien beau nom, — відповів молодий принц, обертаючись на підборах з досить розчарованою міною і наступаючи на ногу старому джентльменові, який стояв позад нього і захоплено дивився на вродливу леді Емілію.

Trente mille tonnerres! — верескнула жертва, скорчившись у agonie du moment.

Дуже перепрошую, ваша милість, — вибачився молодий étourdi6, почервонівши й низенько схиливши свої русяві кучері. Він наступив на палець великого полководця тієї доби! — Девоншіре! — звернувся молодий принц до високого добродушного аристократа, риси якого свідчили про кров Кевендішів. — На одне слівце! Ви не передумали розлучатися зі своїм діамантовим намистом? — Я вже продав його за двісті п’ятдесят тисяч фунтів принцові Естергазі.

Und das war gar nieht teuer, potztausend! — вигукнув якийсь угорський вельможа» і т. ін. і т. ін.

Отож, бачите, мої любі дами, як можна було б написати наш роман, коли б автор захотів, бо, щиро казати, він однаково знайомий і з Ньюгейтською в’язницею, і з палацами нашої шановної аристократії, тобто те й те бачив знадвору. Та оскільки я не розумію ні жаргону й звичок злодійських кубел, ні різномовних балачок, що їх, як свідчать модні романісти, ведуть ті, хто дає тон у салонах, то ми, з вашого дозволу, мусимо скромно дотримуватися середини, вибираючи ті сцени й персонажі, які нам найбільше знайомі. Одне слово, якби не цей невеличкий відступ,

Розділ про Воксгол був би такий незвичайно короткий, що його навряд чи взагалі можна було б назвати Розділом, але все ж таки це Розділ і до того ж важливий. Хіба в житті кожного не буває коротеньких Розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю? — Тому сядьмо в карету разом із нашим товариством і поїдьмо до Воксгола. Хоч навряд чи знайдеться для нас місце біля Джоза й міс Шарп, які сидять спереду, а навпроти них, між капітаном Доббіном та Емілією, насилу втиснувся Осборн.

Усі, хто сидів у кареті, були певні, що цього вечора Джоз запропонує Ребеці Шарп стати місіс Седлі. Батьки вдома теж не заперечували проти такого кінця. Між нами кажучи, старий Седлі досить зневажливо ставився до сина, він вважав, що Джордж пихатий, ледачий, зманіжений самолюб. Його дратувало синове наслідування великосвітських манер, і він відверто глузував з його хвалькуватих і пишномовних історій.

Я йому залишу половину свого майна, — сказав старий, — а крім того, він матиме доволі й свого власного. Але я певен, що якби ти, я чи його сестра завтра померли, він тільки вигукнув би: «От тобі й на!» — і спокійнісінько сів би обідати. Я не хочу ще й про нього думати. Нехай одружується з ким хоче. Це не моя справа.

З іншого боку, Емілія, дівчина добра й чутлива, була просто в захваті від думки про такий шлюб. Раз чи двічі Джоз мало не сказав їй щось дуже важливе, що вона дуже б хотіла почути, але так і не зміг вилити перед нею свою душу, а, на превелике розчарування сестри, тільки тяжко зітхав і виходив з її кімнати. Від цієї таємниці ніжне серденько Емілії весь час тремтіло. Вона не заводила мови про цю делікатну справу з Ребекою, зате винагороджувала себе довгими задушевними бесідами з економкою Бленкінсоп, яка натякнула про це покоївці міс Седлі, покоївка мабуть, ненароком щось бовкнула кухарці, а та, я певен, розтрубила новину всім крамарям, тож про Джозове весілля говорило на Рассел-сквер досить багато людей.

Звичайно, місіс Седлі вважала, що для її сина принизливо одружуватися з дочкою художника. «Ну, що ж тут такого, місіс, — боронила Ребеку економка Бленкінсоп,—.

ви самі були тільки дочкою бакалійника, коли виходили заміж за містера Седлі, тоді — писаря в біржового маклера, та й грошей ви не мали й п’ятисот фунтів, а тепер он як забагатіли». Емілія теж погоджувалася з цією думкою, і добродушна місіс Седлі поступово змирилася з нею.

Старий Седлі тримався осторонь.

Нехай Джоз бере собі, кого хоче, — казав він, — це не моя справа. Дівчина не має посагу; не мала його й місіс Седлі. Вона, здається, ласкава, розумна і, мабуть, триматиме його в руках. Краще вона, голубонько, ніж якась чорна невістка й десяток онуків кольору червоного дерева.

Отож, мабуть, Ребеці всміхалося щастя. Йдучи до столу, вона брала Джоза під руку, наче так і мало бути; вона сідала поруч з ним на козли його кабріолета (а Джоз справді був дуже показний, коли отак сидів і впевнено правив своїми сивими.

І хоч ніхто і словом не згадував про весілля, всі розуміли, що до цього йдеться.

Ребеці бракувало тільки одного — освідчення, і ох як тепер знадобилася б їй мати — кохана віддана матуся, яка влаштувала б цю справу за десять хвилин і в делікатній розмові віч-на-віч видобула б з несміливих уст юнака потрібне освідчення.

Так стояли справи, коли карета перетинала Вестмінстерський міст.

І ось товариство прибуло до Королівського парку. Коли Джоз виліз з карети, що аж зарипіла під ним, горба, дивлячись на його огрядну, могутню постать, весело заплескала в долоні; він почервонів і ще дужче запишався, йдучи під руку з Ребекою. Джордж, звичайно, упадав коло Емілії, яка сяяла від щастя, мов розквітлий трояндовий кущ на сонці.

Слухай, Доббіне, — попросив Джордж, — візьми, будь ласка, ці шалі і все інше! — І ось, поки він вів міс Седлі, а Джоз протискувався у браму з Ребекою, чесний Доббін задовольнився тим, що запропонував руку шалям заплатив за всіх при вході.

Він скромно йшов позаду, бо не хотів їм заважати. Ребека та Джоз його зовсім не цікавили. Але Емілія, на його думку, була гідна навіть блискучого Джорджа Осборна, і, дивлячись, як ця гарна пара прогулюється стежечками, як тішиться й захоплюється дівчина, він майже по-батьківському радів її нехитрому щастю. Може, він і відчував, що йому було б приємніше підтримувати когось за руку, ніж нести шалі (бо перехожі посміхалися, поглядаючи на здоровенного молодого офіцера з жіночими атрибутами), але Вільям Доббін ніколи не думав про себе, тож хіба він міг бути невдоволений, коли його приятель розважався? Правду кажучи, на всі принади парку — на сотні тисяч «додаткових» ліхтарів, які, проте, світилися щовечора; на скрипалів у трикутних капелюхах, які награвали солодкі мелодії під позолоченою мушлею посеред парку; на виконавців жартівливих і зворушливих балад, що брали за серце всіх відвідувачів, на народні танці, які виконували опасисті міщани в супроводі притупування, підскоків і сміху всіх глядачів; на сигнал, що мадам Сакі зараз почне лізти по линві за хмари, добираючись до зірок; на схимника, який ніколи не виходив з своєї освітленої печери; на темні стежечки, такі зручні для побачень закоханих; на келихи міцного портеру, що його скрізь розносили служники в поношених лівреях, і блискучі альтанки, де веселі гуляки вдавали, ніби справді наїдаються тоненькими, аж прозорими шматочками шинки, — на все це, а також на чемного Сімпсона, завжди привітного, завжди з безглуздою усмішкою на обличчі, який, здається мені, вже й тоді порядкував парком, капітан Вільям Доббін не звертав аніякісінької уваги.

Він просто тинявся парком, носячи білу кашемірову шаль Емілії: постояв трохи перед позолоченою мушлею, поки місіс Семон співала «Битву під Бородіно» (глузливу кантату про корсиканського авантюрника, якому недавно не пощастило в Росії), рушив далі і спробував відтворити її мелодію, аж раптом похопився, що мугикає ту пісню, яку співала Емілія Седлі, сходячи вниз до їдальні.

Він засміявся сам до себе, бо, щиро кажучи, з нього був співак не кращий за пугача.

Само собою зрозуміло, що наше товариство урочисто пообіцяло триматися разом цілий вечір, та, поділившись на пари, хвилин через десять розлучилося. У Воксголі завжди товариство розпадається, але тільки на те, щоб потім зійтися на вечерю й поговорити про свої пригоди за цей час.

Які ж пригоди пережили Осборн і Емілія? Це таємниця. Але будьте певні, що вони почували себе щасливими і поводились пристойно: за п’ятнадцять років вони звикли бувати разом, тому, опинившись на самоті, не сприйняли її як щось незвичайне.

Та коли Ребека і її огрядний супутник загубилися на відлюдних стежечках, де блукало не більше сотні таких самих пар, то обоє відчули, що наближається вирішальна мить. «Тепер або ніколи, — думала міс Шарп, — кращої нагоди вирвати слова освідчення в містера Седлі, що тремтять на його несміливих устах, не буде». Коли вони оглядали панораму Москви, якийсь бельбас наступив міс Шарп на ногу, вона, зойкнувши, відсахнулась просто в обійми містера Седлі, і ця дрібна подія настільки збільшила ніжність і довіру нашого кавалера, що він розповів їй принаймні вже вшосте кілька своїх улюблених індійських історій.

Як би я хотіла побачити Індію! — вигукнула Ре-бека.

Хотіли б? — запитав Джозеф з убивчою ніжністю і, напевне, за цим доречним питанням мало прозвучати друге, ще ніжніше (бо він засопів, запирхав, і ручка Ребеки, що спинилася в нього на грудях, відчула, як гарячково застукало його серце), коли це — яка прикрість! — закалатав дзвоник, сповіщаючи про початок феєрверку, люди заметушилися, заквапились, і наших закоханих захопила з собою швидка людська течія.

І капітан Доббін, якому, правду казати, розваги Воксгола не дуже сподобалися, хотів був приєднатися до товариства під час вечері і двічі пройшов повз альтанку, де зустрівшись, розташувалися тепер обидві пари, але ніхто не звернув на нього уваги. Стіл також був накритий тільки на чотирьох. Закохані жваво розмовляли між собою, і капітан Доббін бачив, що про нього зовсім забули, наче його взагалі не було на світі.

«Я буду там тільки de trop, — сказав він сам до себе, дивлячись на них досить сумним поглядом. — Краще піду побалакаю зі схимником».

І він покинув людський гомін, веселий гамір і дзенькіт бенкету й поплентався темною алеєю, в кінці якої отаборився той картонний самітник. Для Доббіна це була не дуже велика втіха, і справді, я з власного досвіду знаю, що тинятися самому по Воксголу — найгнітючіша з усіх розваг, які випадають неодруженим чоловікам.

Тим часом обидві пари в альтанці почували себе на сьомому небі, захоплено ділились враженнями й провадили приємну розмову. Джоз, показував, на що він здатен, і з незрівнянною величністю командував офіціантами. Він сам заправив салат, відкоркував шампанське, порізав курчата і ум’яв та випив більшу частину того, що було на столі. Наостанку він забажав, щоб неодмінно принесли чашу аракового пуншу, бо, мовляв, кожен, хто приходить у Воксгол, куштує його.

Офіціант, чашу аракового пуншу!

Та чаша аракового пуншу спричинилась до всього, що сталося далі. Зрештою, хіба чаша аракового пуншу гірша причина за будь-яку іншу? Хіба чаша синильної кислоти не стала причиною того, що прекрасна Розамонда попрощалася з білим світом? А чаша вина хіба не призвела до смерті Олександра Великого? Принаймні так каже доктор Лемпрієр. Так і чаша аракового пуншу вплинула на долю всіх головних дійових осіб цього «роману без героя», про що ми зараз розповімо. Вона вплинула на все їхнє подальше життя, хоч більшість з них не скуштувала й краплі того пуншу.

Дівчата його не пили, Осборн не любив, отож усе, що було в чаші, припало Джозефові, цьому товстому ласунові. Спорожнивши її, він так пожвавішав, що спершу його поведінка всіх здивувала, а потім стала майже нестерпною. Джоз почав розмовляти й сміятися так голосно, що зібрав навколо альтанки десятків зо два цікавих, і його невинні супутники не знали, де дітися з сорому, потім, непроханий, заходився співати (високим, плаксивим голосом, як звичайно п’яні), привабивши до себе майже всю публіку, яка стояла біля оркестру під позолоченою мушлею, і вона винагородила його оплесками.

Браво, гладуне! — гукнув один. — Виводить достоту, як Денієл Ламберт! — додав інший. — 3 такою статурою можна танцювати на линві! — докинув ще якийсь дотепник, що страшенно налякало дівчат і розсердило Осборна, — Ради бога, Джозе, мерщій ходімо звідси! — сказав він, ї дівчата підвелися.

Еге, стривай, ясочко моя! — крикнув Джоз, тепер відважний, наче лев, і обняв Ребеку за стан.

Ребека відсахнулась, але не могла випручатися з його обіймів. |-Сміх перед альтанкою став ще гучніший. Джоз ніяк не вгамовувався, пив, залицявся, співав, галантно підносив келих у напрямку глядачів, запрошуючи всіх разом і кожного зокрема випити з ним пуншу.

Осборн уже замахнувся, щоб збити з ніг якогось нахабу в закочених чоботях, що вирішив скористатися запрошенням, і, здавалося, сутички вже годі було уникнути, коли це, на превелике щастя, біля альтанки з’явився джентльмен на прізвище Доббін, який досі прогулювався в парку.

Ану геть, йолопи! — крикнув він, розштовхуючи плечем юрбу, що швидко розпорошилася перед його трикутним капелюхом і лютим виразом обличчя, і, схвильований, ввірвався до альтанки.

Боже мій! Це ти був, Доббіне? — вигукнув Осборн, забрав у нього з руки білу кашемірову шаль і закутав Емілію. — Допоможи мені, доглянь Джоза, поки я відпроваджу дівчат до карети. Джоз підвівся й хотів не пустити їх, та досить було Осборнові штовхнути його одним пальцем, як він, сопучи, гепнув на своє місце, і лейтенант забрав дівчат.

Джоз послав їм навздогін поцілунок і проказав, гикаючи: «Бог з вами! Бог з вами!» Тоді схопив капітана Доббіна за руку і, ревно плачучи, звірив йому свою таємницю. Мовляв, він обожнює дівчину, яка тільки-но пішла звідси, і знає, що розбив їй серце своєю негідною поведінкою, а йому завтра ж повінчається з нею в церкві святого Георгія на Ганновер-сквер. Він достукається до архієпископа Кентерберійського в Ламбеті — слово честі, достукається і попросить його.

Потакуючи Джозефові, капітан Доббін хитро вмовив його залишити парк і негайно їхати до Ламбетського палацу, а коли вже вивів за браму, то без труднощів доправив до найманої карети, яка довезла Джоза Седлі цілого й неушкодженого на його квартиру.

Джордж Осборн щасливо відпровадив дівчат додому, а коли за ними зачинилися двері і він уже вийшов на Рассел-сквер, та раптом так зареготав, що аж здивував нічного сторожа. Емілія тільки співчутливо глянула па товаришку, коли вони піднялися нагору, поцілувала її і, не вдаючись у розмову, пішла спати.

«Він повинен освідчитися завтра, — думала Ребека. — Він чотири рази назвав мене «ясочкою» і в присутності Емілії стиснув мені руку. Він повинен освідчитися завтра».

Емілія теж так думала. І, здається мені, думала вже про сукню, яку вона одягне, коли буде дружкою молодої, і про ті дарунки, які подарує своїй гарненькій невістці; і про ще одну врочистість, коли сама буде головною дійовою особою, і т. д. і т. д.

О недосвідчені дівчата! Як мало ви знаєте про дію аракового пуншу! Та хіба можна порівняти вечірній хміль із вранішнім похміллям? Як чоловік можу посвідчити, що ні від чого так не болить голова, як від воксголського пуншу. Минуло двадцять років, а я й досі не можу забути двох випитих там келихів, двох жалюгідних келишків! Тільки двох, даю слово джентльмена! А Джозеф Седлі, з хворою печінкою, вижлуктив найменше з кварту тієї гидкої суміші.

Ранок, коли, як сподівалася Ребека, мав подарити їй щастя, застав Седлі в таких муках, що їх годі описати словами. Содової води на той час ще не винайшли.

Легеньке пиво — аж не віриться! — було єдиним напоєм, яким нещасні чоловіки втамовували спрагу після хмелю попередньої ночі. Цей невинний напій і стояв біля колишнього вбирача податків з Боглі-Уолага, що, стогнучи, лежав на канапі, коли на квартиру до нього завітав Джордж Осборн. Доббін, добра душа, був уже там і терпляче доглядав свого вчорашнього пацієнта. Дивлячись на знеможеного прихильника Бахуса, офіцери перезирнулися і співчутливо всміхнулись. Навіть служник Седлі, дуже спокійний і коректний чоловік, мовчазний і суворий, як грабар, дивлячись на свого нещасного господаря, насилу стримував усмішку.

Містер Седлі дуже бешкетували вчора ввечері,— довірливо прошепотів він Осборнові, коли той підіймався сходами. — Хотіли налупцювати візника, сер.

Капітанові довелося нести їх до кімнати на руках, як дитину.

На мить обличчя містера Браша осяяла усмішка, але відразу згасла, і він, прибравши свою звичайну шанобливу міну, відчинив двері й оголосив:-Містер Осборн.

Як ти себе почуваєш, Седлі? — почав молодий дотепник, оглядаючи свою жертву. — Всі кістки цілі? Там, унизу, чекає візник із синцем під оком та зав’язаною головою. Він присягається, що подасть на тебе до суду.

До суду? За що? — кволим голосом запитав Седлі,-За вчорашню бійку. Правда, Доббіне? Ти бився, голубе, як Моліне. Вартовий казав, що зроду не бачив, щоб хтось так відразу падав. Спитай Доббіна.

Так, ти справді бився з візником, — сказав капітан Доббін, — і показав, на що ти здатний.

А той тип із Воксгола в білому сюртучку! Як Джоз віддухопелив його! А як верещали жінки! її-богу, любий, я не міг натішитися, дивлячись на тебе. Я думав, що ви, цивільні, не маєте пороху. А тепер я ніколи не стану тобі на дорозі, коли ти, Джозе, будеш під мухою.

Мабуть, я таки страшний, коли мене роздратують, — простогнав Джоз із канапи і скорчив таку нещасну і водночас кумедну міну, що навіть чемний капітан не втримався і вибухнув разом з Осборном гучним реготом.

Осборн нещадно користався з нагоди. Він вважав Джоза за ганчірку і, обміркувавши з усіх боків питання про майбутнє одруження Джоза й Ребеки, не дуже втішався, що хтось із сім’ї, з якою він, Джордж Осборн, офіцер *** полку, хотів поріднитися, має намір допуститись мезальянсу, одружитися хтозна з ким, з якоюсь приблудною гувернанткою.

Ну й ляпнув ти, сердего, — повів далі Осборн. — Кажеш, страшний? Та ти на ногах не тримався, і всі в парку сміялися з тебе, хоч сам ти рюмсав. Ти був геть розкис, Джозе. А пам’ятаєш, що ти співав? — А що? — запитав Джоз.

Зворушливий романс і водно називав Розу, чи Ре-беку, чи як там зветься та мала Еміліїна товаришка, своєю ясочкою. І безжальний Осборн схопив капітана за руку й заходився відтворювати ту сцену, на превеликий жах її справжнього виконавця, хоч добродушний. Доббін і просив його зглянутися на Джоза.

Чого це я маю жаліти його? — відповів Осборн на докори приятеля, коли вони попрощалися з хворим, залишивши його на доктора Голлопа. — Яке в біса він мав право напускати на себе зверхній тон і виставляти нас на глум у Воксголі? Хто та школярка, що так ніжно грає очима й підкочується до нього? До лихої матері, вони і без неї не високо сягають. Я не проти гувернанток, але волію, щоб моєю невісткою була справжня леді. Я людина широких поглядів, проте маю гордість і знаю своє місце, то нехай і вона знає своє. І я зіб’ю пиху з того хвалькуватого набоба й не дам йому стати ще більшим дурнем, ніж він є. Тому я й попередив, щоб він був обачним, а то вона його залигає.

Тобі видніше, — сказав Доббін не дуже впевненим тоном. — Ти завжди був торі, і родина твоя — одна з найстаровинніших в Англії, та все ж…

Ходімо глянемо, що роблять дівчата. Чом би тобі не, позалицятися до міс Шарп? — перебив його лейтенант.

Але Доббін не захотів іти з Осборном на Рассел-сквер, куди той навідувався щодня.

Звернувши з Голборна на Саутгемптон-роу, Джордж засміявся, бо помітив, що з вікон будинку Седлі на різних поверхах виглядають дві голови, когось визираючи.

І справді, Емілія з балкона вітальні пильно вдивлялася в протилежний бік площі, де мешкали Осборн, щоб побачити, чи не йде лейтенант, а Ребека Шарп зі своєї маленької спальні на третьому поверсі дивилася, чи не з’явиться на обрії огрядна постать містера Джозефа.

Сестра Анна чатує на сторожовій башті,— сказав Осборн Емілії,— але нікого не видно. — І, зареготавши зі свого жарту, що самому йому дуже сподобався, він заходився дуже кумедно змальовувати міс Седлі, як страждає її брат.

Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий, — сказала Емілія, мало не плачучи.

Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.

Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! — сказав він. — Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу! — Хто? — запитала Ребека.

Хто? Як «хто»? — Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.

Ми з ним дуже нечемно повелися, — сказала Еммі, почервонівши. — Я… я зовсім про нього забула.

Авжеж, забула! — вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися. — Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шари? — Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином, — зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою. — Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.

Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу, — мовив Осборн.

Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.

«Він таки збиткується з мене, — подумала вона. — Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?» У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.

— Вам аби жартувати, — мовила вона, всміхаючись якомога невинніше. — Що ж, жартуйте на здоров’я, містере Джордже, мене немає кому захистити.

І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.

Ти занадто добра, Еміліє,— сказав він. — Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.

Ти вважаєш, що Джоз не…

Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. «Ясочко моя», ха-ха-ха! — Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.

Того дня Джоз не приїхав. Та Емілія не розгубилася: мала інтриганка послала свого пажа і помічника Самбо на квартиру Джозефа нагадати про обіцяну книжку і спитати, як він себе почуває. Джозів служник відповів йому, що господар лежить хворий і що в нього саме сидить лікар. «Джоз напевне прийде завтра», — подумала Емілія, але й словом не натякнула про це Ребеці, та й міс Шарп навіть не згадала про нього цілий вечір.

Проте другого дня, коли дівчата сиділи на канапі, вдаючи, що дуже зайняті — пишуть листи або читають романи, — до кімнати зайшов Самбо, як завжди, чарівно поблискуючи зубами, з пакунком під пахвою та запискою на таці, й звернувся до Емілії:-Вам записка від містера Джоза.

Як же тремтіла Емілія, розгортаючи ту записку! В ній писалося ось що:-«Люба Еміліє! — Посилаю тобі «Сирітку в лісі». Вчора я був дуже хворий і не міг прийти. А сьогодні їду в Челтнем. Будь ласка, якщо тобі не важко, вибачся перед доброю міс Шарп за мою поведінку у Воксголі, попроси її, хай не гнівається, на мене й забуде все, що я, захопившись, набалакав під час тієї невдалої вечері. Як тільки я одужаю, — бо здоров’я моє дуже похитнулося, — то поїду на кілька місяців у Шотландію.

Відданий тобі-Джоз Седлі»-Це був смертний вирок. Усьому кінець. Емілія не зважувалась глянути на бліде обличчя Ребеки і її палючі очі, тільки впустила їй на коліна записку, встала, піднялась нагору до своєї кімнати й там дала волю сльозам.

Економка Бленкінсоп прийшла потішити свою молоду господиню; Емілія довірливо виплакалася в неї на плечі, і їй стало трохи легше.

Не журіться, панночко. Я не хотіла вам казати, але. ніхто з нас у домі її не любить, хіба що спершу вона подобалась нам. Я бачила на власні очі, як вона читала листи вашої матері. Піннер каже, що вона завжди порпається у вашій скриньці з прикрасами, у ваших шухлядах і взагалі в усіх шухлядах і навіть сховала у свою валізку вашу білу стрічку.

Я сама їй дала, сама! — заперечила Емілія.

Але це не змінило думки місіс Бленкінсоп про Ребеку Шарп.

Я, коли хочеш знати, Піннер, не вірю цим гувернанткам, — сказала вона покоївці.— Корчать із себе леді, а платню мають не більшу, ніж ти чи я.

Тепер кожному в домі, крім сердешної Емілії, стало ясно, що Ребека повинна виїхати, і всі — господарі й челядь (знову ж таки за одним винятком) — погоджувалися, що вона повинна виїхати якнайшвидше. Наша добра дитина перебрала всі шухляди, шафи, торбинки й скриньки зі своїми скарбами, оглянула всі сукні, хустки, прикраси, банти, мережива, шовкові панчохи і дрібнички, вибираючи то те, то інше, щоб якнайбільше всього подарувати Ребеці. Потім пішла до батька, щедрого британського купця, який обіцяв подарувати їй стільки гіней, скільки вона мала років, і попросила, щоб він віддав ті гроші любій Ребеці, бо тій вони потрібні, а вона має все. Емілія навіть стягла контрибуцію з Джорджа Осборна, і той дуже радо (як і всі молоді військові, він мав щедру натуру) пішов на Бонд-стріт і вибрав найкращий капелюшок та найелегантніший спенсер, які тільки можна було там купити.

— Це тобі подарунок від Джорджа, люба Ребеко, — сказала Емілія, милуючись коробкою, де лежали ці скарби — І який у нього гарний смак! Тут уже з ним ніхто не може І зрівнятися. — Ніхто, — погодилась Ребека. — Я йому дуже вдячна. — A сама подумала: «Це через Джорджа Осборна я не вийшла тепер заміж». І запалала до нього відповідними почуттями.

В дорогу Ребека збиралася дуже спокійно і взяла всі подарунки любої Емілії, поманіжившись рівно стільки, скільки годилося. Вона, звичайно, заприсяглася, що довіку буде вдячна місіс Седлі, але не дуже накидалася цій добрій жінці, що була збентежена і явно хотіла уникнути гості. Вона поцілувала в руку містера Седлі, коли той давав їй гаманець, і попросила дозволу надалі вважати його своїм добрим другом і захисником. І так розчулила старого, що він хотів був виписати їй чек ще на двадцять фунтів, але вчасно стримав свої почуття: внизу чекала карета, щоб везти його на проханий обід, тому він заквапився і сказав на прощання:-Хай вас бог благословить, голубко, неодмінно заходьте до нас, коли будете в місті… До резиденції лорд-мера, Джеймсе! — Настав час прощатися і з міс Емілією, але на цю картину я маю намір опустити завісу. Та після сцени, в якій одна дійова особа переживала щиро, а друга чудово грала свою роль, після сцени, в якій було все — і ніжні обійми, і гіркі сльози, і пляшечка з нюхальною сіллю, і трохи щирого зворушення, Ребека й Емілія розлучилися, і перша заприсяглася любити свою товаришку вічно.