Ярмарок суєти

Розділ IV ЗЕЛЕНИЙ ЦІОВКОВИЙ ГАМАНЕЦЬ

Страх не покидав сердешного Джо два чи три дні; за цей час він не приїздив додому, а Ребека також навіть не згадувала про нього. Вона при кожній нагоді виявляла шанобливу вдячність господині, понад усяку міру раділа відвідинам добродійних базарів і впадала в нестямний захват, від театрів, куди її водила добродушна місіс Седлі. Одного разу в Емілії боліла голова і вона не могла йти на якусь вечірню розвагу, куди запрошено обох дівчат, а Ребека нізащо не хотіла йти сама.

Як? Ти показала мені, бідній сироті, що таке щастя любов, а я мала б тебе залишити? Та ніколи в світі! — вигукнула вона і звела зелені очі, повні сліз, кудись угору.

Місіс Седлі не могла не визнати, що в товаришки її дочки ніжне й добре серце.

З жартів містера Седлі Ребека довго й щиро сміялася, що вельми тішило й зворушувало ласкавого добродія. Mіc Шарп прихилила до себе не тільки господарів. Вона здобула велику ласку в місіс Бленкінсоп, зацікавившись малиновим варенням, яке економка саме варила в своїй кімнаті. На радість Самбо, вена наполегливо називала його «сером» або «містером Самбо» й вибачалася перед покоївкою за те, що зважувалась турбувати її дзвінком, і все це робила так мило й скромно, що зачарувала челядь майже так само, як і господарів.

Якось, переглядаючи малюнки, що їх Емілія посилала додому зі школи, Ребека зненацька спинилась на котромусь із них, вибухнула плачем і вибігла з кімнати.

Це сталося того дня, коли Джо Седлі вдруге з’явився в батьків.

Емілія кинулася за товаришкою, щоб дізнатися, чого та плаче, і скоро вернулася без Ребеки, трохи й сама схвильована.

Знаєте, мамо, її батько був учителем малювання в Чізвіку і звичайно докінчував наші малюнки.

Голубонько! À міс Пінкертон завжди казала, що він і не торкається до ваших малюнків, тільки обрамляє їх.

Це й називалося обрамляти, мамо. Ребека побачила малюнок, згадала, як її батько працював над ним, усе це так раптово, знаєте, і вона…

Бідна дитина має добре серце, — сказала місіс Седлі.

Я б хотіла, щоб Ребека погостювала в нас іще тиждень, — сказала Емілія.

Вона з біса схожа на міс Катлер, з якою я, бувало, зустрічався в Думдумі, тільки біліша. Тепер та вийшла заміж за військового лікаря Ланса. І знаєте, мамо, раз Квінтін з чотирнадцятого полку заклався зі мною…

О Джозефе, ми вже чули цю історію, — сміючись, перебила його Емілія, — можеш не розповідати, а от краще переконай маму, хай вона напише тому баронетові… як же його… Кроулі, чи що… й попросить, щоб бідна Ребека побула ще в нас. Ось і вона! А очі аж почервоніли від сліз.

Мені вже краще, — заявила Ребека якомога солодше, всміхнулася, припала до простягненої їй руки добродушної господині й шанобливо поцілувала її.— Які ви всі добрі до мене. Всі, додала вона вже жартома, — крім містера Джозефа.

Крім мене? — вигукнув Джозеф, міркуючи, чи не втекти йому зараз-таки. — Сили небесні! Господи! Міс Шарп, що ви кажете! — Авжеж, хіба не жорстко було вмовляти мене їсти той страхітливий перець першого ж дня, коли я ще навіть до пуття не познайомилася з вами. Ви не такі добрі до мене, як моя люба Емілія.

Він тебе менше знає,— сказала Емілія.

Хіба хтось може бути недобрим до тебе, голубонько, — Повила господиня.

Каррі було смачнюче, їй-богу, — не відчуваючи жарту, сказав Джо. — Може, тільки цитринового соку в ньому було трохи замало. Авжеж, таки замало.

А чілі? — Господи, як ви зойкнули! — вигукнув Джо, згадавши смішний бік тієї Події, і зайшовся реготом, але, як звичайно, раптово замовк.

Надалі я буду обережніша, як ви щось пропонуватимете мені,— заявила Ребека, коли вони разом спускалися вниз до їдальні.— Я ре знала, що чоловіки так люблять мучити бідних беззахисних дівчат.

їй-богу, я зовсім не хочу образити вас, міс Ребеко! Та знаю, що не хочете, — сказала вона і зненацька легенько стиснула його за лікоть своєю маленькою ручкою, але тієї ж миті злякано відсмикнула руку, глянула йому просто в обличчя і знов опустила очі на килим. Я не ручуся, що в Джо не закалатало серце від того мимовільного, несміливого, ніжного вияву почуттів простодушної дівчини.

Це було заохочення, і, може, декотрі аж надто доброчесні й виховані жінки осудять її за нескромність. Але ж, бачите, бідолашній Ребеці доводилось усе робити самій. Коли хтось такий убогий, що не може найняти собі служника, то хоч які в нього вишукані манери, а він мусить сам підмітати свої покої. Коли в якоїсь милої дівчини немає щиро відданої їй матері, що взялася б до пошуків нареченого, вона мусить шукати його сама. Ох, яке щастя, що жінки не користуються своєю силою частіше! Бо ми неспроможні встояти перед ними. Варто їм виявити бодай найменшу прихильність, як ми, чоловіки, відразу падаємо перед ними навколішки, навіть перед старими й потворними. Я скажу вам більше: кожна жінка, якщо вона вже таки не зовсім горбата, за сприятливих обставин може одружити з собою кого захоче. Тож будьмо вдячні, що ці голубоньки, як свійські тварини, не усвідомлюють своєї сили. А то нам не було б від них порятунку.

«їй-богу, я вже почуваю точнісінько те саме, що й у Думдумі біля міс Катлер!» — міркував Джозеф, заходячи до їдальні.

За столом Ребека раз по раз зверталася до Джозефа то ніжно, то жартівливо, питаючи його думки про ту чи іншу страву. Тепер вона вже заприязнилася з усією родиною, а самі дівчата полюбили одна одну, як сестри. Дівчата інакше не можуть, як тільки поживуть під одним дахом днів із десять.

Ніби заповзявшись всіляко допомагати Ребеці здійснювати свої плани, Емілія навмисне нагадала братові про обіцянку, яку він дав їй під час великодніх канікул, — «ще коли я була школяркою», — засміялася вона: обіцянку повести її у Воксгол.

І от тепер, коли в нас гостює Ребека, саме добра нагода, — докінчила Емілія.

Чудово! — вигукнула Ребека і мало не заплескала в долоні, але вчасно похопилась, що так не личить робити скромній особі, і стрималась.

Тільки не сьогодні,— заявив Джо.

Ну, то завтра.

Завтра ми з татом запрошені на обід, — мовила місіс Седлі.

Чи не хочеш ти цим сказати, люба моя, що я туди поїду? — запитав господар. — І що жінка твого віку і твоєї статури поткнеться в те погане, вогке місце, щоб застудитися? — Хтось же повинен бути з дітьми, — мовила місіс Седлі.

То хай їде Джо, — сказав батько, сміючись, — він уже досить великий.

На ці слова навіть Самбо коло бічного столика не втримався і пирхнув від сміху, а бідолашний товстун Джо відчув бажання стати батьковбивцею.

Розшнуруйте йому корсет! — не вгавав старий. — Хлюпніть йому в лице води, міс Шарп, або занесіть його нагору, бо він, сердешний, умліває. Нещасний мученик! Занесіть його нагору, він легенький, мов пір’їна! — Я не стерплю цього, сер, хай йому ч… — заревів Джозеф.

Замов містерові Джозу слона, Самбо! Пошли по нього в звіринець! — вигукнув старий, жартуючи, але, побачивши, що Джоз мало не плаче з люті, перестав реготати, простяг синові руку й сказав: — У нас на фондовій біржі ніхто не ображається на жарти, Джозе? Самбо, не треба слона, дай нам краще по келиху шампанського. Навіть у пивниці Боні не знайдеш такого, синку.

Келих шампанського повернув Джозефові душевну рівновагу, і ще не встигла пляшка спорожніти, — а йому, як хворому, припало дві третини з неї,— він погодився повести дівчат у Воксгол.

Кожній дівчині треба свого кавалера, — сказав старий добродій. — Джо неодмінно захопиться міс Шарп і загубить Емілію в натовпі. Пошлемо в дев’яносто шостий полк і запросимо Джорджа Осборна, може, він прийде.

Micic Седлі, не знати з якої причини, глянула на чоловіка й усміхнулася. В очах старого Седлі засвітилося невимовне лукавство, він подивився на Емілію, а та опустила голову й почервоніла так, як тільки можуть червоніти сімнадцятирічні дівчата і як зроду не червоніла Ребека Шарп, принаймні не червоніла відтоді, як її, ще восьмирічною дівчинкою, хрещена мати застукала біля буфета, де вона крадькома їла варення.

Нехай Емілія сама напише записку, — сказав батько, — щоб Джордж Осборн побачив, як гарно вона навчилась писати в міс Пінкертон. Пам’ятаєш, Еммі, як ти послала йому запрошення на Водохрестя й написала «и» замість «є»? — Коли то ще було, — сказала Емілія.

А здається, що вчора, правда, Джоне? — звернулася місіс Седлі до чоловіка.

І тієї ночі в розмові, що відбулася в одному з причілкових покоїв на другому поверсі в своєрідному наметі з навощеного ситцю, розмальованого яскравим фантастичним індійським візерунком, підбитого ніжно-рожевим міткалем, — усередині цього імпровізованого шатра була пухова постіль, на ній дві подушки, а на подушках дві круглі рум’яні голови: одна в мережевому очіпку, а друга в простому перкалевому з китичкою на кінці,— отож у тій розмові місіс Седлі добре вичитала чоловікові за те, що він так жорстоко позбиткувався з бідолашного Джо.

Просто негарно з твого боку, містере Седлі, так мучити бідного хлопця, — сказала вона.

Голубко моя, — відповіла перкалева китичка, — ти ніколи так не пишалася собою і не кокетувала, як Джоз, а це вже про щось свідчить. Хоч три десятки poids тому, року тисяча сімсот вісімдесятого, еге, десь тоді, ти, мабуть, мала на це право, я не заперечую. Але мені терпець уривається від Джоза та його блазенських вихваток. Вія хоче переплюнути самого себе, люба моя, тільки й думає про себе, який він, мовляв, гарний, з усіх красенів красень. Чує моє серце, що ми ще матимемо з ним клопоту. Адже ж усім видно, що ця мала приятелька Еммі відверто чіпляється йому на шию, і якщо вона його не спіймає, то спіймає котрась інша.

Йому судилося стати здобиччю першої-ліпшої жінки, як оце мені ходити щодня на біржу. Ще добре, голубко, що він не привіз нам чорношкірої невістки. Але запам’ятай моє слово: та жінка, що закине на нього вудку, неодмінно спіймає його.

Я завтра ж таки відішлю ту хитру бестію, — рішуче заявила місіс Седлі.

А чом би й не вона, місіс Седлі? В неї хоч біле обличчя. Мені байдуже, хто його з собою оженить. Хай він сам про це дбає.

Після цього розмова скінчилась і змінилася неголосними, аж ніяк не романтичними носовими руладами: в будинку Джона Седлі, есквайра і члена фондової біржі запала тиша, яку порушували тільки дзиґарі на церковній дзвіниці, що вибивали чергову годину, та вигуки нічного сторожа.

Уранці добродушна місіс Седлі вже передумала виконувати свою погрозу щодо Ребеки Шарп, бо хоч нема почуття палкішого, звичайнішого й виправданішого за материнські ревнощі, але вона не могла собі уявити, щоб ця маленька, скромна, вдячна й чемна гувернантка зважилась звести очі на таку величну постать, як збирач податків з Боглі-Уолага. Та й листа з проханням продовжити дівчині відпустку вже послано, і було б важко знайти якийсь привід, щоб отак раптово спекатись її.

І наче все змовилося допомагати милій Ребеці, навіть самі стихії почали сприяти їй (хоч спершу вона не схильна була визнати їхню ласкаву допомогу). Бо того надвечір’я, на яке задумана була прогулянка до Воксгола, коли Джордж Осборн приїхав обідати, а батьки подалися на проханий обід до олдермена Болса в Гайбері-Барн, як навмисне розгулялася така буря і громовиця, що молодь хоч-не-хоч мусила залишитися вдома. Джордж Осборн, вдається, не був дуже розчарований: вони з Джозефом, залишившись у їдальні, випили чималенько портвейну, і ва цей час Седлі розповів йому кілька своїх найкращих індійських історій, бо він у чоловічому товаристві ставав дуже говіркий. А потім Емілія порядкувала у вітальні, вони всі четверо приємно розважалися цілий вечір і одностайно заявили, що дуже раді бурі, через яку довелося відкласти прогулянку до Воксгола.

Осборн був хрещеником старого Седлі і всі свої двадцять три роки вважався членом його родини. Коли йому було шість тижнів, він дістав від Джона Седлі срібний келих, а коли шість місяців — коралове калатальце з золотим свистком. З ранньої молодості й до тепер він кожного Різдва отримував від старого Седлі гроші «на гостинці». Джордж досі пам’ятав, як одного разу, коли він від’їздив до школи, його, десятирічного бешкетника, добре налупцював Джозеф Седлі, тоді вже високий, гонористий і незграбний юнак. Одне слово, Джордж був настільки близький, родині Седлі, наскільки могли його наблизити до неї постійні вияви уваги й ласки.

А пам’ятаєш, Седлі, як ти розлютився, коли я обрізав китиці з твоїх чобіт, і як міс… гм… як Емілія врятувала мене від прочуханки, впавши на коліна і благаючи тебе не бити малого Джорджа? — Джоз добре пам’ятав той чудовий випадок, але присягався, що зовсім про нього забув.

Ну, а пам’ятаєш, як ти приїздив кабріолетом до школи доктора Луплена, щоб провідати мене перед тим, як вирушати до Індії, дав мені пів гінеї і потиличника? Мені тоді здавалося, що ти був щонайменше сім футів заввишки, тому я дуже здивувався, коли ти, повернувшись з Індії, виявився не вищим за мене.

Який містер Седлі добрий: приїхав до вашої школи і дав вам грошей! — захоплено вигукнула” Ребека.

Еге ж, та ще й після того, як я відрізав йому від чобіт китиці. Хлопці ніколи не забувають таких подарунків і тих, хто їх дає.

Ну й гарні ж ці гессенські чоботи, — сказала Ребека. Джоз Седлі, що ненастанно милувався своїми ногами й завжди носив таке вишукане взуття, був дуже потішений її словами, хоч, почувши їх, сховав ноги під стілець.

Ви, міс Шарп, кажуть, неабияка художниця, — звернувся до Ребеки Джордж Осборн. — От ви б і намалювали велику історичну картину на тему чобіт. Седлі треба зобразити в шкіряних штанях, в одній руці в нього зіпсований чобіт, а другою він тримав мене за комір. А Емілія стоїть біля нього навколішки, звівши вгору рученята. Картина повинна мати пишний алегоричний напис, такий, як на першій сторінці катехізису чи букваря.

На жаль, я тут не встигну, — сказала Ребека. — Але намалюю, коли… коли поїду. Голос у неї забринів так жалісно, на обличчі з’явився такий засмучений вираз, що всі подумали, яка до неї жорстока доля і як їм буде важко розлучатися з нею.

О, якби ти могла довше погостювати в нас, люба Ребеко! — сказала Емілія.

— Навіщо? — ще жалісливіше запитала та. — Щоб я була ще нещ… щоб мені було ще тяжче розлучатися з тобою? — І вона відвернулася. Емілія ладна була дати волю своїй природній схильності до сліз, — як ми вже згадували, це була одна з вад цієї наївної істоти. Джордж Осборн дивився на дівчат співчутливо й зацікавлено., а з широких грудей Джозефа v Седлі вихопилося щось схоже на зітхання, хоч він, проте, ‘ й не зводив очей зі своїх улюблених чобіт.

Заграйте нам щось, міс Седлі, Еміліє,— запропонував Джордж Осборн, відчувши тієї хвилини незвичайне, майже непереборне бажання схопити згадану особу в обійми і розцілувати при всій компанії. Дівчина теж на мить звела на нього очі… Та воли б я сказав, що вони закохалися одне в одного саме тепер, то це, мабуть, була б неправда. Річ у тім, що батьки їх ще малими призначили одне для одного, і обидві родини вже десять років говорили про їхні заручини як про вирішену справу. Вони пішли до фортепіано, що, як звичайно, стояло в малій вітальні, а оскільки було досить темно, Емілія мусила взяти Осборна під руку, бо йому, напевне, легше, ніж їй, було торувати дорогу між стільцями й канапами. Через це Джозеф Седлі залишився за столом віч-на-віч з Ребекою, яка сиділа й плела гаманець із зелених шовкових ниток.

Можна й не питати про родинні секрети, — озвалася Ребека, — ці двоє самі себе викривають.

Так, я думаю, що вони поберуться, тільки-но Джордж отримає роту, — сказав Джозеф. — Він пречудовий хлопець.

А ваша сестра — наймиліше в світі створіння, — сказала Ребека. — Щасливий той, хто здобуде H серце! — з цими словами міс Шарп тяжко зітхнула.

Коли двоє неодружених людей, сидячи разом, розмовляють про такі делікатні справи, між ними виникає певне довір’я й щирість. Немає потреби докладно переказувати всю розмову Джозефа Седлі з Ребекою; вона, як можна собі уявити з наведених вище слів, не була ні особливо дотепна, ні красномовна, бо взагалі рідко бував такою в звичайному товаристві, та й будь-де, хіба що в пишномовних і надуманих романах. З сусідньої кімнати долинала музика, тону, звичайно, вони говорили тихим, задушевним тоном, хоч, щиро сказати, навіть най голосніша розмова не потривожила б пару в малій вітальні, така вона була захоплена власними справами.

Чи не вперше в житті Джозеф Седлі відчув, що не соромиться й не ніяковіє, розмовляючи з особою іншої статі. Ребека без кінця розпитувала про Індію, і це дало йому нагоду розповісти багато цікавих історій про ту країну й про себе самою. Він змалював бенкети в губернаторському палаці й те, як з допомогою мат і всяких інших винаходів англійці рятуються там від спеки, дуже влучно пожартував з шотландців, яким протегував генерал-губернатор, лорд Мінто, потім розповів про полювання на тигра, під час якого погонича його слона стягнув додолу розлючений хижак. О, як захоплювалась Ребека губернаторськими бенкетами, як щиро сміялася з жартів про шотландських ад’ютантів, називаючи Джозефа лихим, жорстоким дотепником, що може вбити людину глузливим словом, і як злякала її розповідь про слона! Ради своєї матері, любий Седлі, ради своїх приятелів пообіцяйте мені, що більше школи не братимете участі в таких страшних виправах! — вигукнула вона.

Ет, пусте, міс Шарк, — сказав він, поправляючи свої комірці.— Що то за полювання без небезпеки! — Джозеф лише один раз брав участь у полюванні ва тигра, коли сталася пригода, про яку він оце розповів, і коли він мало не вмер не через тигра, а зі страху.

Розбалакавшись, Джозеф зовсім посміливішав і навіть зважився запитати Ребеку, для кого вона плете гаманець. Він дивувався сам із себе і був дуже задоволений своїми витонченими й невимушеними манерами.

Для того, хто його захоче, — відповіла Ребека й ласкаво глянула на нього, додаючи йому сміливості.

Джозеф Седлі готувався виголосити найкращу промову з усіх, на які був здатен, і вже почав: «О міс Шарп, як…» — кози це в сусідній кімнаті пісня скінчилася, і він почув свій власний голос так виразно, що замовк нa півслові, почервонів і з хвилювання висякався.

Ти колись чула, щоб твій брат був такий говіркий? — прошепотів Осборн Емілії.— Твоя приятелька просто творить дива.

Тим краще, — сказала Емілія, що, як майже всі жінки, гідні такої назви, в душі була свахою і зраділа б, якби Джозеф повіз із собою до Індії дружину. Крім того, за цих кілька днів нерозлучного перебування з Ребекою вона сповнилася ніжної приязні до неї і відкрила в ній безліч чеснот і добрих рис, яких не помічала, поки жила в Чізвіку. Бо прихильність у дівчат росте так швидко, як у відомій казці горох, що за одну ніч сягав до неба. Не треба їм докоряти, що після заміжжя ця їхня Sehnsucht nachder Liebe пригасає. Це те, що сентименталісти, які полюбляють гучні слова, називають «тугою за ідеалом», а насправді воно означає, що жінки звичайно почувають себе незатишно, поки не розживуться на чоловіка й дітей, на яких можуть спрямувати свої почуття, витрачувані досі по часточці десь-інде. Вичерпавши свій невеличкий репертуар пісень чи пробувши досить довго в малій вітальні, Емілія подумала, що тепер пора попросити до фортепіано товаришку.

А то б ти не захотів слухати мене, якби почув сперту Ребеку, — сказала вона містерові Осборну (хоч знала, що це неправда).

А я скажу наперед міс Шарп, — заявив Осборн, — що маю я слушність чи не маю, а вважаю Емілію Седлі найкращою співачкою в світі.

Зараз сам почуєш, — докінчила свою думку Емілія. Джозеф Седлі виявився настільки чемним, що переніс-до фортепіано свічки. Осборн натякнув, що посидів би в темряві, проте міс Седлі, засміявшись, відмовилася товаришувати йому, і вони обоє подалися за Джозефом.

Ребека була куди кращою співачкою за свою приятельку (хоч, звичайно, Осборн може залишатися при своїй думці), а тепер ще й постаралася показати себе.

Навіть Емілія була вражена, бо ще ніколи не чула, щоб вона так гарно співала.

Вона виконала один французький романс, з якого Джозеф не зрозумів жодного слова, а Осборн навіть признався, що нічого не зрозумів, потім кілька тих простих балад, які були модні років сорок тому і в яких співається про моряків, нашого короля, бідну Сюзан, блакитнооку Мері тощо. Як відомо, вони не відзначаються високими музичними вартостями, зате більше промовляють до серця і люди їх краще розуміють, ніж ті нудно-солодкі lagrime, іsospiri й félicita 2 безсмертної музики Доніцетті, якою нас весь час пригощають і тепер. У перервах між співом, точилась доречна за таких обставин сентиментальна розмова.

Одна з пісень, якою й закінчився концерт, була такого змісту:-Похмуро й порожньо навкруг, І люто віє хуртовина, Аж тут, як вимріяний друг, З’явилась в присмерку хатина. Іде сирітка, падає з ніг повз ту хатину — світе мій! Став ще мокріший мокрий сніг і пітьма ще страшніша.

У ній знов забринів той самий смуток, що й у згаданих вище словах: «Коли поїду».

На останньому рядку її «голос дзвінкий затремтів», і всім спало на думку, що це вона має піти і вона бідна сирота. Джозефові Седлі, що любив музику і мав лагідне серце, дуже сподобалася ця пісня, а останні її слова глибоко розчулили його. Якби він був відважніший, якби Джордж і міс Емілія залишилися, як спершу хотіли, у великій вітальні, парубоцтву Джозефа Седлі настав би край, і цей роман ніколи б не з’явився в світ. Але, скінчивши співати, Ребека підвелася від фортепіано, подала Емілії руку і пішла з нею в присмерк великої вітальні, а крім того, з’явився Самбо з тацею, повною бутербродів, повидла, блискучих чарок і графинів, які відразу привернули увагу Джозефа Седлі. Молоді так захопилися розмовою, що не почули, як приїхала карета і батьки вернулися з проханого обіду.

Джозеф Седлі саме тоді казав:-Люба міс Шарп, візьміть ложечку повидла і підживіться після вашого чудового…

вашого чарівного співу!

1 Жадоба любові (нім.).

2 Сльози, зітхання й розкоші (італ.).

Браво, Джозе! — вигукнув старий Седлі. Вловивши глум у цьому добре знайомому голосі, Джоз відразу ж стривожено замовк і скоро поїхав. Він не пролежав цілу ніч без сну, міркуючи, закоханий він у міс Шарп чи ні: закоханість ніколи не відбирала в нього апетиту й сну; але він думав про те, що було б чудово слухати такі романси, коли він повернеться на службу, про те, яка ця дівчина distinguée, як вона розмовляє по-французькому, краще за саму дружину губернатора, і яку б вона викликала сенсацію на калькуттських бенкетах. «Мабуть, вона, сердешна, закохалася в мене, — вирішив Джозеф. — Вона не убогіша за тих дівчат, що приїздять до Індії. Я міг вклепатися ще гірше, хай йому біс!» І з цими роздумами він заснув.

Що Ребека не спала й думала, прийде Джоз завтра чи не прийде, можна й не згадувати. Настав ранок, і Джозеф Седлі, невблаганно, як доля, з’явився до другого сніданку. Досі він ніколи не виявляв такої шани батьківському домові.

Джордж Осборн якимось дивом також уже був там (прикро «збивши з плиту» Емілію, яка сіла писати листи своїм дванадцятьом найдорожчим приятелькам на Чізвікській алеї), а _Ребека, як і вчора, плела гаманець. Коли під’їхало баггі Джоза і поки після громового стуку в двері і врочистої метушні внизу екс-збирач податків Боглі-Уолага здолав важкий шлях сходами до вітальні, Осборн і Емілія перезирнулися значущим поглядом і, лукаво всміхаючись, втупили очі в Ребеку, яка навіть почервоніла, нахиляючи свої гарненькі кучері до самого плетива. Як закалатало в неї серденько, коли з’явився Джозеф — Джозеф у блискучих чоботях з рипами, засапаний після ходи, Джозеф у новому жилеті, червоний від спекоти й хвилювання, з рум’янцем, що прозирав з-за його, набивної хустини. Ця хвилина була напруженою для всіх, а щодо Емілії, то, мені здається, вона хвилювалася навіть дужче, ніж зацікавленіші особи.

Самбо, який, відчинивши двері, доповів про прихід містера Джозефа, пішов за ним слідом, щирячи зуби й несучи два гарненькі букетики, що їх наш галантний кавалер мав чемність купити вранці на Ковент-Гарденському ринку. Вони були не такі великі, як ті снопи, Що їх тепер жінки носять із собою в помереженому папері, але дівчата дуже зраділи, коли Джозеф, надзвичайно врочисто кланяючись, підніс кожній по букетику.

Браво, Джозе! — вигукнув Осборн.

Дякую, любий Джозе, — сказала Емілія, ладна б поцілувати брата, якби той захотів.

(А за поцілунок такої милої істоти, як Емілія, думаю, можна було скупити всі оранжереї містера Лі).

О, які чарівні квітки! — вигукнула міс Шарп, делікатно нюхаючи букет. Вона пригорнула його до грудей і в захваті закотила очі до стелі, спершу, проте, глянувши, чи між квітками часом не схована billet-doux / Любовна записка (Франц.)/, але там нічого не було.

А що, Седлі, у вас в Боглі-Уолагу вміють розмовляти мовою квіток? — засміявся Осборн.

Тю, що за дурниця! — відповів чутливий кавалер. Я купив їх у Натана і радий, що вони вам сподобалися. Ага, Еміліє, я ще купив ананас і віддав Самбо. Нехай приготують на сніданок. Дуже смачна штука і добре гамує спрагу в таку спеку.

Ребека заявила, що ніколи не куштувала ананаса і страх як хоче дізнатися, що це таке.

Так і точилася між ними розмова. Я не знаю, з якого приводу Осборн залишив кімнату і чому Емілія також вийшла, — мабуть, щоб доглянути, як нарізатимуть ананас, — але невдовзі Джоз залишився сам з Ребекою, яка знов узялася до роботи, і зелений шовк та блискучі шпиці швидко замиготіли в її білих тоненьких пальчиках.

Яку гарну, пречудесну пісню ви нам учора заспівали, люба міс Шарп, — сказав збирач податків. — Я мало не заплакав, слово честі.

Це тому, що ви маєте добре серце, містере Джозефе. Я думаю, що в усіх Седлі воно таке.

Я вчора не міг заснути через неї, а сьогодні вранці ще в ліжку пробував заспівати її, щоб я так жив. Голлоп, мій лікар, прийшов об одинадцятій — бо ж, як ви знаєте, я тяжко хворий і мушу бачитися з Голлопом щодня, — а я, їй-богу, сиджу й співаю, мов дрізд.

Ох, і жартун] То дайте й мені послухати, як ви співаєте.

Я? Ні, заспівайте ви, міс Шарп. Люба міс Шарп, прошу, заспівайте! — Не тепер, містере Седлі,— сказала Ребека, зітхнувши. — Я не маю того настрою, а крім того, мушу кінчати гаманець. А ви мені не допоможете, містере Седлі? — Джозеф Седлі, службовець Ост-Індської компанії, не встиг навіть спитати, як він має допомагати, а вже сидів навпроти дівчини й кидав на неї вбивчі погляди. Руки в нього були простягнені, немов у молитві, і обплутані нитками, які Ребека змотувала на клапоть картону.

В такій романтичній позі застали нашу пару Осборн та Емілія, коли зайшли сказати, що другий сніданок подано. Шовк уже домотувався до кінця, але Джоз так і не озвався.

Я певна, серденько, що він увечері освідчиться, — мовила Емілія, стискаючи руку Ребеці.

А Седлі, порадившись зі своїм серцем, сказав сам до себе:-Я таки освідчуся їй у Воксголі, хай йому біс!