Ярмарок суєти

Розділ V НАШ ДОББІН

Кафову бійку з Доббіном і її несподіваний наслідок довго пам’ятатиме кожен, хто навчався в славетній школі доктора Лупмена. Другий із згаданих тут хлопців (до нього інакше не зверталися, як «Гей, Доббіне», або «Агов, Доббіне», або ще додавали якесь прізвисько, що свідчило про хлоп’ячу зневагу) був найплохіший найнезграбніший і, здається, найтупіший з усіх юних вихованців доктора Лупмена.

Його батько мав бакалійну крамницю в Лондоні, і ходила чутка, ніби хлопця прийнято до школи на так званих «умовах взаємності», тобто за його утримання й науку батько платив натурою, а не грішми. Так він і перебивався там — чи не на самому дні шкільної громади, — почуваючи себе в своїх вузьких вельветових штанях і в куртці, що мало не лопалася по швах на його ширококостій постаті, чимось рівнозначним певній кількості фунтів чаю, свічок, цукру, господарського мила, сушених слив (із яких тільки невеличка пайка додавалася до киселів учням) та іншого добра. Для малого Доббіна фатальним виявився той день, коли один із найменших учнів, що нишком вибрався в заборонений похід до міста по мигдалеву карамель і варено-копчені ковбаски, побачив фургон з написом: «Доббін і Радж, торгівля бакалійними товарами і олією, Темз-стріт, Лондон», — з якого біля директорських дверей вивантажували різні товари тієї фірми.

Відтоді малий Доббін уже не мав спокійної хвилини. На нього сипалися страшні нещадні кпини. «Гей, Доббіне, — гукав один бешкетник, — у газеті є втішна новина! Піднялася, хлопче, ціна на цукор!» Інший пропонував розв’язати задачу: «Якщо фунт лойових свічок коштує сім з половиною пенсів, то скільки коштує Доббін?» Ці жарти викликали гучний рев школярів, наглядачів і всіх, хто щиро вважав, що роздрібна торгівля — ганебна і принизлива праця, яка заслуговує на зневагу і глум порядних людей.

Адже твій батько, Осборне, також купець! — сказав якось Доббін, коли вони лишилися самі з тим хлопчиком, що накликав на нього бурю. Але той зарозуміло відповів йому:-Мій батько джентльмен і їздить власно каретою.

Після цього Вільям Доббін сховався в найвіддаленіший закуток шкільного подвір’я і просидів там, тяжко сумуючи, половину недільного дня. Хто з нас не пригадує таких хвилин гіркого, розпачливого дитячого смутку? Хто так сприймає несправедливість, кого так прибиває до землі зневага, хто ще так гостро відчуває кривду і з такою щирою вдячністю відповідає на ласку, як щиросердний хлопчик? І скільки таких чутливих душ зіпсовано, спотворено, вимучену через таку дрібницю, як відставання з арифметики і нікчемної латини! — Так і Вільям Доббін через свою неспроможність опанувати основи названої мови, подані в чудовому «Ітонському підручнику латинської граматики», приречений був сидіти серед найгірших учнів доктора Лупмена і терпіти ненастанний глум рум’яних дітлахів у фартушках, коли він, велетень серед тих початківців, ішов з ними, опустивши голову, в своїх вузьких вельветових штанях, з пошарпаним букварем під пахвою. Всі з нього глузували — і великі, й малі: вшивали йому й так вузенькі штани, підрізали паси на його ліжку, підсували відра й лавки, щоб він перепинявся через них і бив собі ноги, що він ретельно й робив, присилали йому пакунки, в яких він, відкривши їх, знаходив батькові свічки й мило. Не було навіть найменшого хлопчика в школі, який би не насміхався а Доббіна, і той усе терпляче витримував, безмовний і нещасний. А Каф, навпаки, був чепурун і верховода Лупменової школи. Він нишком приносив вино, бився з вуличними хлопцями. В суботу по нього звичайно присилали поні, щоб він їхав додому верхи.

В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табак, як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна за Кембла. Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.

Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші були за підручних під час ігор і ціле літо подавали йому крокетні м’ячі. Найдужче з усіх він зневажав Фігу, або ж Доббіна, і рідко коди власкавлювався заходити з ним у якісь особисті стосунки, хоч ніколи не минав нагоди образити бідолаху й поглузувати з нього.

Якось без свідків у хлопців дійшло до сутички. Фіга, сидячи на самоті в класній кімнаті, мозолив листа додому, як раптом зайшов Каф і звелів йому кудись побігти, здається, по тістечка. Я не можу, — відповів Доббін, — бо хочу скінчити листа. Не можеш? — перепитав Каф, заволодівши листом (у якому чимало слів були закреслені, а чимало написані з помилками, але на якого Доббін витратив хтозна-скільки і роздумів, праці і сліз, бо нещасний хлопчик писав матері, а вона, певне, любила його, хоч і була дружиною бакалійника і мешкала в кімнаті за крамничкою на Темз-стріт). — Не можеш? — перепитав Каф. — Я, коли твоя ласка, хотів би знати — чому? Ти хіба не можеш написати завтра? Хай твоя стара Фіга трохи почекав! Не дражнися! — сказав Доббін, схвильовано схопившись із лавки.

Ну то як, підеш ти чи ні? — гримнув шкільний розбишака.

Поклади листа, — мовив Доббін, — порядні люди не читають чужих листів.

Підеш ти нарешті чи ні, питаю я тебе? Ні, не піду. І не сікайся, бо я тобі голову розтрощу! — крикнув Доббін і вхопився за олов’яну чорнильницю з таким лютим виглядом, що Каф спинився, знов відкотив закасані рукави, засунув руки в кишені і, зневажливо скривившись, відійшов геть. Відтоді він ніколи не зв’язувався з сином бакалійника, хоч треба віддати йому справедливість — позаочі завжди казав про нього щось погане.

За якийсь час після цієї сутички вийшло так, що одного сонячного дня Каф опинився поблизу бідолашного Вільямa Доббіна, який лежав під деревом на шкільному подвір’ї і читав па складах свої улюблені «Казки Тисячі а однієї ночі», лежав осторонь від інших школярів, які там гралися хто чим, самітний і майже щасливий. Якби дорослі лишили дітей у спокої, якби вчителі перестали залякувати їх, якби батьки кинули спрямовувати їхні думки й гайнувати їхні почуття — ті думки й почуття, що залишаються таємницею для всіх (бо хіба ми багато знаємо одне про одного, про своїх дітей, про своїх батьків, про сусідів? А наскільки кращі й недоторканіші думки нещасного хлопчака чи дівчинки, яких виховуєте ви, за думки тієї тупий, зіпсованої світом особи, що береться їх виховувати! — якби, кажу я, батьки та вихователі трохи більше залишали дітей на самих себе, то шкоди від цього не було б, хоч латину вони, мабуть, знали б гірше.

Отже, Вільям Доббін ва хвилину забув про весь світ і разом із Сіндбадом Мореплавцем перенісся в Долину Діамантів чи з принцом Ахметом та феєю Перібану — у ту печеру, де принц її знайшов і куди б ми залюбки помандрували, як раптом вереск, схожий на дитячий плач, збудив його з цих чарівних маревів. Підвівши голову, вій побачив перед собою Кафе, що лупцював малого хлопця.

Це був той самки хлопчина, що роздзвонив усім про бакалійний фургон, але Доббін ще таїв довго в собі зла, а надто до малих і слабких.

Як ти смів розбити пляшку! — кричав Каф ва малого шибеника, вимахуючи над ним жовтим крокетним кийком.

Каф звелів тому хлопчикові перелізти через мур, що оточував шкільне подвір’я (в одному місці, де зверху було визбиране стовчене скло і де між цеглою були видовбані зручне ямки), пробігти з чверть милі, набрати пінту ромового лимонаду і, обдуривши всіх дохкторових наглядачів, знов перелізти на подвір’я. Під час цього героїчного вчинку хлопчик упав, пляшка розбилася, лимонад розлився, поплямивши йому штани, і він з’явився перед своїм володарем, тремтячи зі страху, хоч був зовсім не винний.

— Як ти смів її розбити! — кричав Каф. — Бреши, та знай міру, злодійчуку! Сам випив лимонад і вдаєш, що розбив пляшку. Давай-но легень руку! — І на дитячу долоню важко опустився кийок. Хлопчина застогнав. Доббін підвів голову, фея Перібану разом з принцом Ахметом сховалася в найдальший куток печери; птах Рок підхопив Сіндбада Мореплавця з Долини Діамантів і поніс його в хмари; перед чесним Вільямом знов були будні: великий хлопець збиткувався з малого, що нічим не завинив.

Давай другу руку! — заревів Каф на свого маленького товариша, личко якого скривилося від болю.

Доббін стрепенувся і напружив м’язи під тісним старим костюмчиком.

Ось тобі, чортеня! — крикнув Каф, і кийок знов опустився на дитячу долоню.

Але не жахайтеся, шановні дами, кожен хлопець зазнає цього в школі. Ваші діти також, певне, битимуть інших і діставатимуть прочуханки самі. Ось ізнов тяжкий удар, і Доббін не витримав.

Я не беруся казати, що його спонукало втрутитись. Муки в школах були так само узвичаєні, як батіг у Росії. Навіть з певного погляду нечемно було заважати Кафові. Може, нерозумна Доббінова душа повстала проти такого вияву тиранії, а може, він піддався жадобі помсти й захотів помірятися силою з цим блискучим заводіякою і гнобителем, який користувався тут величезною славою і шаною, на честь якого тут маяли прапори, били барабани і салютувала гвардія. Та байдуже, чим Доббін керувався. Досить того, що він схопився на ноги й закричав:-Годі, Кафе, не бий дитини, а то я…

Що ти? — запитав Каф, вражений таким втручанням. — Ну, давай руку, іроде малий! — Я тебе так налупцюю, як ще зроду ніхто не лупцював, — відповів Доббін на першу частину Кафового запитання.

Малий Осборн, схлипуючи і ковтаючи сльози, вражено й недовірливо витріщився на цього незвичайного лицаря, що раптом узяв його під свою оборону. Та й сам Каф був приголомшений не менше за нього. Уявіть собі нашого покійного монарха Георга III тієї хвилини, як він почув про повстання в північноамериканських колоніях, або нахабного Голіафа, коли вперед виступив непоказний Давид і викликав його на герць, — і ви збагнете почуття Реджіналда Кафа, коли йому було запропоноване таке змагання.

Після уроків, звичайно, — сказав він, трохи помовчавши, і так глянув на супротивника, ніби застерігав: «За цей час зроби духівницю і перекажи друзям свою останню волю».

Згода, — відповів Доббін. — А ти, Осборне, будеш моїм секундантом.

Як хочеш, — відповів малий Осборн, бо ж, бачите, його батько мав власну карету і він трохи гордував своїм захисником.

Отож коли почався двобій, він майже соромився гукати: «Дай йому, Фіго!» — і ніхто більше не підбадьорював Доббіна таким вигуком протягом перших трьох раундів цієї славетної бійки. Бо спершу досвідчений Каф, зневажливо посміхаючись, спритний і веселий, ніби він був на бенкеті, нещадно лупцював супротивника і тричі кидав на землю нещасного правдолюбця. Його падіння хлопці вітали радісним криком, і кожен домагався честі підставити переможцеві своє коліно, щоб той відпочив.

«Ну й дасть мені Каф бобу, коли все це скінчиться», — думав малий Осборн, допомагаючи своєму оборонцеві підвестися.

Ти б краще здався, — прошепотів він Доббінові. —Що там мені кілька ляпасів, ти знаєш, що я до них звик, Фіго.

Проте Фіга, весь тремтячи і роздимаючи з люті ніздрі, відштовхнув убік свого малого секунданта і вчетверте кинувся в бій.

Він не мав ніякісінького уявлення, як боронитися від ударів, а Каф попередні три рази так накидався на нього, що навіть не давав йому нагоди вдарити, але тепер Фіга вирішив перший почати наступ, а оскільки він був шульгою, то скористався цим і двічі вгатив лівою рукою: раз у ліве око Кафа, а другий — у його гарний римський ніс.

Цього разу, на загальний подив глядачів, упав Каф.

їй-богу, добрий удар! — авторитетно сказав малий Осборн. — Дай йому ще лівою, Фіго! — І ліва Доббінова рука робила своє страшне діло до кінця змагання. Каф щоразу падав. На шостому раунді майже стільки ж хлопців гукало: «Дай йому, Фіго!» — скільки підбадьорювало такими вигуками Кафа. На дванадцятому раунді цей останній, як кажуть у таких випадках, втратив голову, не мав уже ні здатності думати, ні сили нападати чи захищатися. А Доббін, навпаки, був твердий, мов скеля. Його біле, як полотно, лице, витріщені палючі очі й розтовчена спідня губа, з якої цебеніла кров, надавали йому лютого, жахливого вигляду і, мабуть, лякали багатьох глядачів. А проте його відважний супротивник приготувався стати на герць втринадцяте.

Якби я володів стилем Непера чи «Беллового життя», то я умів би гідно описати цю битву. То був останній наступ гвардії (тобто був би, оскільки битва при Ватерлоо ще не відбулась, то колона Нея рушила грудьми на узгір’я Ла-Ей-Сенг, виблискуючи десятьма тисячами багнетів, начолі з двадцятьма орлами, то було ревіння кровожерних британців, коли вони, розігнавшись згори, зчепилися з ворогом у дикій рукопашній сутичці,— інакше кажучи, Каф рішуче звівся на ноги, хоч хитався, мов п’яний, а Фіга, син торговця, знов за своїм звичаєм затопив лівою рукою йому в ніс і звалив додолу.

Думаю, що йому вистачить, — сказав Фіга, коли супротивник так звалився на траву, як при мені більярдна куля Джека Еліота в лузу.

І справді, цього разу, коли скінчили рахувати секунди, Реджиналд Каф чи то не міг, чи не захотів підвестися.

Тепер усі хлопці вчинили такий галас на честь Фіги, що можна було подумати, ніби це за нього вони вболівали з самого початку. Доктор Лупмен, відчувши той галас, вибіг з кабінету, опитав, що сталося. і, звичайно, заявив, що дасть доброї прочуханки Доббінові, але Каф, що тим часом трохи оклигав і вже промивав рани, сміливо сказав:-Це я винен, а не Фіга Доббін. Я бив малого хлопця, от вів мене й провчив.

Цими великодушними словами Каф не тільки врятував переможця від кари, але й повернув собі владу над хлопцями, якої ледве не втратив через поразку.

Малий Осборн написав додому батькам такого листа про цю подію:-“Люба матусю! — Певне, ви здорові. Я був би вам дуже вдячний, якби ви прислали мені пиріг і п’ять шилінгів. Тут у нас відбувся двобій Кафа з Доббіном. Каф був верховодом в нашій школі. Вони сходилися тринадцять разів, ї Доббін добре полатав йому боки.

Отже, тепер Каф уже на другому місці. Вони билися через мене. Каф лупцював мене, бо я розбив пляшку з молоком, а Фіга не витерпів ї заступився. Ми прозиваємо його Фігою, бо його батько бакалійник — Фіга і Радж, Темз-стріт, Сіті. Я думаю, що коли він бився за мене, то ви повинні купувати чай ї цукор у його батька.

Каф їздить додому щосуботи, але цієї не поїде, бо має під очима 2 синці. По нього приїздить білий поні і грум у лівреї на гнідій кобилі. Я хотів би, щоб татко подарував мені поні. Залишаюся вашим слухняним сином.

Джордж Седлі Осборн

P. S. Привітайте від мене маленьку Еммі, я вирізую для неї з картону карету.

Можна, щоб пиріг був з родзинками, а не з кмином? “-Завдяки своїй перемозі Доббін. неймовірно виріc в очах у всіх школярів, і прізвисько «Фіга», досі тільки зневажливе, набрало тепер шанобливого відтінку і стало таким самим популярним, як кожне інше пестливе прізвисько в школі.

«Кінець кінцем він не винен, що його батько бакалійник», — заявив Джордж Осборн, що хоч був малий, а вже мав неабиякий авторитет серед вихованців доктора Лупмена. І всі з ним радо погодились. Відтепер вважалося підлістю глузувати з Доббінового походження. «Фіга стало ласкавим, пестливим прізвиськом, і жоден, лакуза-наглядач більше не зважувався брати хлопця на сміх.

Нові обставини сприятливо позначилися на здібностях Доббіна. Він робив величезний поступ у шкільних науках. Сам незрівнянний Каф, своєю ласкою дивуючи і змушуючи червоніти Доббіна, допомагав йому перекладати й завчати латинські вірші, «муштрував» його після, уроків, і успішно перетяг з молодшого класу в середній, навіть там забезпечивши йому непогане місце. Виявилося, що хоч Доббін не мав хисту до класичних мов, зате в математиці був дуже кмітливий. На радість усім, він вийшов третім з алгебри на публічному літньому іспиті і отримав у нагороду французьку книжку. Треба було бачити обличчя його матері, коли сам доктор вручив йому «Телемаха» (такий чудовий роман!) з написом «Gulielmo Doufim» перед усією школою, батьками й родичами. Школярі на знак схвалення й симпатії заплескали в долоні. Хто б міг описати, як почервонів і збентежився Доббін, як незграбно він брав подарунок, і хто б міг порахувати, скільки ніг він настоптав, повертаючись на місце. Стрий Доббін, його батько, вперше відчувши повагу до сина, дав йому при всіх дві гінеї. Більшу частину тих грошей хлопець витратив на частування для всіх школярів, а після канікул повернувся вже у фраці.

Доббін був надто скромний, щоб допустити, ніби щаслива зміна в його житті була наслідком його власної великодушності й відваги: якимось дивом він дійшов висновку, що всі свої успіхи завдячує тільки посередництву й прихильності малого Джорджа Осборна, і відтоді запалав до нього такою любов’ю й відданістю, яка буває тільки в дітей; такою самою відданістю, яку у чарівній казці незграбний Орсон відчуває до прекрасного Валентина, свого переможця. Він обожнював Осборна й поклонявся йому. Ще до знайомства з Осборном він потай захоплювався ним. А тепер він став його служником, його собакою, його П’ятницею. Він вірив, що Осборн втілює в собі всі чесноти, що він найвродливіший, найвідважніший, найрозумніший і найвеликодушніший хлопець на світі. Він ділився з ним грішми, купував йому безліч подарунків — ножиків, пеналів, золотих брелоків, цукерок, співочих пташок і фантастичних книжок з великими кольоровими малюнками, що зображували королів та розбійників; на багатьох із них можна було прочитати напис: «Джорджеві Седлі Осборну, есквайру, від вірного товариша Вільяма Доббіна». Ці ознаки пошани Джордж приймав дуже прихильно, як і личило такому винятковому хлопцеві.

І ось лейтенант Осборн, прийшовши на Рассел-сквер того дня, на який була призначена прогулянка до Воксгола, заявив дамам: Місіс Седлі, думаю, що я не завдам вам великого клопоту: я запросив Доббіна, одного свого товариша, пообідати у вас, а потім піти з нами у Воксгол. Він майже такий скромний, як Джоз.

Скромний? Дурниці! — сказав товстун і кинув переможний погляд на міс Шарп.

Так, скромний, але ти, безперечно, граційніший, Седлі,— додав Осборн і засміявся. — Я зустрів його в Бедфорда, коли шукав тебе, і розповів йому, що міс Емілія вернулася додому, що ми їдемо ввечері гуляти й що місіс Седлі вже не сердиться за чашку, розбиту на дитячому святі. Ви пам’ятаєте ту халепу сім років тому? — Коли він геть облив рожеву шовкову сукню місіс Фламінго? — спитала добродушна господиня. — Який він був неповороткий! Та й сестри його не набагато граційніші.

Місіс Доббін була вчора з усіма трьома дочками в Гайбері. Ну й фігури, скажу я вам!

— Олдермен, здається, дуже багатий, — лукаво сказав Осборн. — Як ви гадаєте, чи котрась із них не була б мені до пари? — Овва, хотіла б я знати, кому ти потрібний з таким жовтим лицем! — Що? В мене жовте лице? Стривайте, що ви скажете, як побачите Доббіна! Він тричі мав жовту лихоманку, два рази в Нассау і раз у Сент-Кітсі.

Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? — мовила місіс Седлі.

На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.

Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя що він незграбний, — сказала вона. Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.

Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником. Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера, — сказав Осборн, — хоч, звичайно, він. не Адоніс. — І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.

А Ребека подумала: «Ah, mon beau monsieur! Здається, я тебе розкусила».

Хитра лисиця! — Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з, коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.

Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін 1 піхотного полку його Величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові.

Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:-«Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!»-Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха. Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках.

Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став Олдерменом Доббіном; а Олдермен Доббін — полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий Осборн. Вони служили у Вест-Індії і в Канаді. їхній полк щойно повернувся на батьківщину, і Доббін ставився до Джорджа Осборна так само щиро й великодушно, як і тоді, коли вони були школярами.

І ось браві вояки сіли обідати. Розмова точилася про війну і славу, про Боні, про лорда Веллінгтона і про останні новини в «Газеті». В ті славетні дні кожен номер «Газети» повідомляв про якусь перемогу; обидва наші сміливці прагнули побачити свої прізвища в списку відважних і проклинали свою нещасну долю, що загнала їх до полку, який не мав нагоди здобути славу. Ребеку Шарп захоплювали ті палкі розмови, а Емілія не могла їх слухати, тремтіла й мало не вмлівала.

Джоз розповів кілька своїх мисливських пригод і цього разу довів до кінця історію про міс Катлер та хірурга Ланса. Він пригощав Ре-беку всім, що було на столі, та й сам добряче наминав і не забував про вино. Коли жінки підвелися, щоб перейти до вітальні, він з убивчою грацією кинувся відчиняти їм двері, а вернувшись до столу, почав чарка за чаркою наливати собі бордо і з нервовою квапливістю пити.

Ну й жлуктить! — прошепотів Осборн Доббінові.

Так вони досиділи до того часу, коли приїхала карета, щоб везти їх у Воксгол.