Ярмарок суєти

Розділ XXX «Я ДІВЧИНУ ПОКИНУВ»

Ми не претендуємо на те, щоб нас зарахували до воєнних романістів. Наше місце серед мирних людей. Коли палуби звільнено для бойових дій, ми спускаємося вниз і покірно чекаємо. Ми б тільки заважали тим сміливцям, що змагаються в нас над головою. З *** полком ми дійдемо до міської брами і, залишивши майора О’Дауда виконувати свої обов’язки, повернемося до його дружини, до наших дам та обозу.

Майор та його дружина не були запрошені на бенкет, па якому в попередньому Розділі виступили інші наші приятелі, тож мали більше часу для здорового, природного відпочинку в постелі, ніж ті, хто хотів не лише виконати свій обов’язок, але й повеселитися.

Я певен, люба Пеггі,— сказав майор, неквапом натягаючи на вуха нічний ковпак, — що за день чи два тут почнеться такий танок, якого багато хто з тих танцюристів на бенкеті зроду не бачив.

Йому було куди приємніше лягти спати після спокійно випитого вдома келиха вина, ніж брати участь у якихось там розвагах. Пеггі, з свого боку, рада була б похизуватися на бенкеті в своєму капелюшку з райським птахом, якби не та новина, що приніс чоловік, — вона її відразу засмутила.

Добре було б, якби ти збудила мене за півгодини до того, як засурмлять збір, — сказав майор дружині.— Десь о пів на другу, люба, і доглянь, щоб мої речі були готові. Може так вийти, що я не повернуся снідати, місіс О’Дауд, — і з цими словами, які означали, що полк вирушить таки вранці, майор замовк і заснув.

Місіс О’Дауд, у папільйотках і в нічній кофті, вирішила, що за таких обставин вона, як добра господиня, повинна діяти, а не спати. «Встигну виспатись, коли Мік уже піде», — подумала вона й заходилася пакувати його ранець, чистити плащ, кашкет та готувати інше похідне спорядження. В кишені плаща вона поклала невеликий, зручний у дорозі запас харчів та обплетену флягу, чи так званий «кишеньковий пістолет» з майже цілою пінтою дуже міцного коньяку, який майорові і їй самій дуже подобався. Тільки-но стрілки її «репетиції» показали пів на другу і механізм усередині вибив фатальну годину (його звук, на думку власниці, був схожий на бій кафедральних дзиґарів), місіс О’Дауд збудила свого майора і приготувала йому чашку такої чудової кави і так вчасно, як мало хто того ранку в Брюсселі. І хто заперечить, що всі ці клопоти шановної дами не свідчать про кохання так само, як сльози і напади істерії, якими чутливі жінки виявляють свою любов, і що пити разом з дружиною каву, коли ріжки вже сурмлять вбір і по всьому місті б’ють барабани, куди корисніше й потрібніше, ніж просто безтямно ридати? Внаслідок цього майор з’явився на місце виспаний, чепурний, бадьорий і, сидячи на коні, своїм рожевим, гладенько поголеним обличчям додав мужності і впевненості кожному солдатові. Офіцери віддавали честь місіс О’Дауд, коли полк крокував повз балкон, де стояла ця брава жінка, привітно махаючи їм рукою; і я насмілюся сказати, що зовсім не брак відваги, а швидше жіноча делікатність і узвичаєна пристойність не дозволили їй самій повести славетний *** полк у бій. У неділю та зa інших важливих обставин місіс О’Дауд звичайно читала щось дуже врочистим голосом із величезного тому проповідей свого дядька-декана. Ці проповіді були для неї великою втіхою на борту транспортного судна, як вони поверталися додому із Вест-Індії і мало не потонули. Тепер, коли полк вирушив у похід, місіс О’Дауд також звернулася до цієї книжки, щоб знайти в ній поживу для своїх роздумів. Мабуть, вона мало що розуміла з того, що читала, і думки її блукали десь-інде, але ж як би вона змогла заснути, коли поруч на подушці лежав нічний ковпак сердешного Міка? Так завжди буває на світі: Джек і Доналд вирушають здобувати слави, з ранцями за плечима весело крокують під звуки бадьорої мелодії: «Я дівчину покинув…», а «дівчина» залишається страждати вдома — вона має час і подумати, і посумувати, і дещо згадати.

Знаючи, що всякі жалі надаремні і що чутливість тільки робить людину ще нещаснішою, місіс Ребека мудро вирішила не давати волі своєму смуткові і витримала розлуку з чоловіком по-спартанському спокійно. Навіть сам капітан Родон розчулився куди більше за цю рішучу маленьку жінку, коли настала пора прощатися. Вона цілком підкорила собі цю буйну, неотесану натуру. Родон кохав, обожнював дружину і безмежно захоплювався нею. За все своє життя він ніколи не зазнав такого щастя, яке за ці останні місяці дала йому Ребека. Всі колишні радощі: перегони, офіцерські обіди, полювання, карти, всі колишні романи й залицяння до модисток і оперних танцівниць та інші легкі перемоги незграбного військового Адоніса і здавалися йому зовсім нудними порівняно з законними подружніми втіхами останнього часу. Ребека чудово знала, чим його захопити, і його дім та її товариство стали для нього в тисячу разів приємніші за будь-яке інше місце і будь-яке товариство, до якого він змалку звик. Він проклинав свої колишні дурощі, своє гультяйство, а надто жалкував, що наробив таких величезних боргів, які завжди стоятимуть на заваді світським успіхам його дружини. Родон не раз зітхав з цього приводу в нічних розмовах і Ребекою, хоч, коли був неодружений, борги ніколи його не турбували. Він сам дивувався, що так сталося.

А хай йому чорт, — казав він (а може, вдавався й до ще вагоміших слів зі свого простацького лексикону), — та поки я не женився, мені було байдужісінько, на якому векселі я підписувався, аби тільки Мозес поголився чекати, а Леві — відсунути сплату місяців на три. Більше нічого мене не цікавило. А відколи я оженився, то, слово честі, навіть не торкаюся гербового паперу, звичайно, крім тих випадків, коли переписую давні векселі.

Ребека завжди вміла розвіяти його сум.

Дурненький мій, — казала вона, — ми ж бо ще маємо твою тітку. А якщо вона не виправдає наших надій, є те, що ви звете «Газетою». Або стривай, у мене є ще одна ідея на той випадок, якщо твій дядько Б’ют вріже дуба. Парафію завжди успадковує молодший брат, то чом би тобі не продати військовий чин і не стати священиком? — Уявивши собі таку зміну, Родон гучно зареготав, і громовий голос драгуна залунав серед ночі по всьому готелі. Генерал Тафто теж чув його зі своїх покоїв на поверх вище, а другого ранку Ребека натхненно відтворила всю цю сцену і навіть склала Родонові першу проповідь, на превелику втіху генерала.

Та все це було й минулося. Коли нарешті прийшла певна звістка про наступ ворога і про те, що військо має покинути місто, Родон так засмутився, що Бекі почала глузувати з нього, зачепивши навіть його гвардійську честь.

Думаю, ти ж не вважаєш мене боягузом, Бекі? — сказав він тремтячим голосом. — Але я дуже добра ціль для французів, і якби мене влучила куля, то залишилася б одна, а може, й дві істоти, яких я хотів би забезпечити, адже це через мене вони потрапили в біду. Тут нема з чого сміятися, місіс Кроулі! Ребека пестощами й ніжними словами спробувала заспокоїти ображеного чоловіка.

Вона вдавалася до глузувань тільки тоді, коли жвавість і почуття гумору брали гору в її багатій натурі (що, власне, траплялося дуже часто), але могла швидко надати своєму обличчю виразу невинної скромності.

Золотко моє, хіба я не маю серця? — мовила вона і, швидко витерши невідомо що з очей, глянула па чоловіка й усміхнулася.

Ну от, — сказав він, — порахуймо, що тобі залишиться, коли мене вб’ють. Тут мені дуже щастило, ось маєш двісті тридцять фунтів. Собі я поклав у кишеню десять наполеондорів. Більше мені не треба, бо генерал платить за все, мов принц, і коли я поляжу, то, як бачиш, не з великим скарбом. Не плач, голубонько, я, може, й залишуся живий, щоб дратувати тебе далі. Потім, я не беру жодного свого коня, а поїду на генераловому сірому, так буде дешевше, я вже сказав йому, що мій кульгає. Якщо мене не стане, ти за них щось уторгуєш. Учора Гріг давав мені за кобилу дев’яносто, ще як не було цієї проклятущої звістки, а я, дурень, сказав, що менше як за сотню її не віддам. Снігур завжди матиме свою ціну, але краще продай його тут, бо в гендлярів дуже багато моїх векселів; я не раджу тобі повертатися до Англії з кіньми. За ту кобилу, що тобі подарував генерал, теж можна дещо отримати, та й тут нема тих проклятих рахунків за конюшню, що в Англії,— додав, сміючись, Родон. — Цей дорожній несесер коштував мені двісті, тобто я винен за нього двісті фунтів, а золоті корки й флакони теж, певне, варті тридцять чи сорок. Здайте, шановна пані, все це, будь ласка, в ломбард, а також мої брошки, каблучки, годинник, ланцюжок та інші речі. Вони варті купу грошей.

Міс Кроулі при мені заплатила за годинник з ланцюжком сто фунтів. А флакони з золотими корками, хай їм біс! Шкода, що я їх більше не придбав. Едвардс накидав мені срібну лапку, щоб скидати чоботи, і я міг ще взяти несесер із срібною грілкою, та срібний сервіз. Ну, та що вже про це. казати, треба хоч якнайкраще скористатися тим, що є, Бекі.

Даючи дружині всі ці вказівки, капітан Кроулі, який раніше рідко думав ще про когось, крім себе, робив водночас перегляд свого невеличкого майна і прикидав, що можна обернути в гроші і як забезпечити Ребеку на той випадок, коли б із ним щось сталося. Йому подобалося записувати олівцем, великими кривулями, окремі речі свого рухомого майна, Які могла б потім продати вдова, наприклад:-«Моя мантонівська дубельтівка — десь сорок гіней; мій дорожній плащ, підбитий соболиним хутром — п’ятдесят фунтів; мої дуельні пістолети в скрині з чирвового дери-ва (ті, що з них я вбив капітана Маркера) — двадцять фунтів; мої черезсідельники й попона стандартного взірця, а також взірця Лорі» і т. д. І господинею всіх цих речей він зробив Ребеку.

Дотримуючись свого плану ощадливості, капітан одягнувся в найстаріший, ношений мундир і еполети, залишивши новіші на збереження своїй дружині (або, може, вдові). І цей уславлений у Віндзорі та Гайд-парку денді вирушив у похід, убраний скромно, мов сержант, і мало не з молитвою на устах за жінку, яку він залишав.

Він підняв її на руки й хвилину тримав в обіймах, міцно притискаючи до свого серця, що голосно стукотіло. Обличчя його почервоніло, а очі зайшли імлою, коли вія опустив її і залишив саму. Ідучи поряд з генералом, поки вони наздоганяли свою бригаду, що вирушила раніше, він мовчки курив і аж через кілька миль перестав крутити вуса й порушив мовчанку.

А Ребека, прощаючись із чоловіком, як ми вже казали, мудро вирішила не давати волі надаремним жалям. Вона помахала йому з вікна й ще трохи постояла там, коли його вже не стало видно. Вежі соборів і гостроверхі дахи химерних старовинних будинків щойно почали рожевіти в перших променях сонця. Тієї ночі Ребеці не довелося відпочити. Вона й досі була в своїй чудовій бальній сукні, руді коси, кучері яких уже трохи порозкручувалися, спадали їй на шию, а під очима після безсонної ночі залягли темпі синці.

Який у мене жахливий вигляд, — мовила вона, приглядаючись до себе в люстрі,— і якою блідою робить мене рожевий колір! — І Ребека заходилася скидати з себе рожеву сукню. З-за корсажа в неї випала записка, яку вона, всміхаючись, підняла і замкнула до туалетної скриньки. Потій вона поставила свій букет у склянку з водою, лягла в ліжко й солодко заснула.

В місті вже панувала цілковита тиша, коли Ребека прокинулась о десятій годині й випила кави, яка дуже її зміцнила і заспокоїла після втоми й переживань, викликаних подіями того ранку. Поснідавши, Ребека також узялася до тих рахунків, які вночі робив простодушний Родон, і обміркувала свої можливості. Коли взяти до уваги всі обставини, то навіть якби трапилося найгірше, вона буде досить добре забезпечена. До того, що їй залишив чоловік, вона мала ще свої дрібнички й коштовності. Ми вже описували і хвалили Родонову щедрість, що виявилася зразу ж після його одруження. Генерал, її обожнювач і раб, крім маленької кобили, також подарував їй чимало гарних речей, наприклад, кашемірову шаль, куплену на аукціоні в дружини одного збанкрутованого французького генерала, і багато ювелірних дрібничок, що свідчили про його добрий смак і багатство. А щодо «цокавок», як бідолашний Родон називав годинники, то їх чути було у всіх кімнатах Ребеки. Бо коли одного вечора вона між іншим згадала, що годинник, якого їй подарував Родон, англійського виробу й погано ходить, то другого ж таки ранку отримала чудесний годинничок фірми «Леруа», з ланцюжком і футлярчиком, оздоблений бірюзою, та ще один марки «Брегет», усипаний перлинами і не більший за пів крони. Один прислав їй генерал Тафто, а другий галантно підніс капітан Осборн. У місіс Осборн не було годинника, хоч, треба віддати Джорджеві належне, він купив би його дружині, коли б вона попросила, а шановна місіс Тафто в Англії мала старовинний годинник, успадкований від матері, що, мабуть, міг би замінити й срібну грілку, про яку згадував Родон. Коли б фірма «Гоуел і Джеймс» опублікувала список покупців, що їм вона продавала коштовності, який подив він викликав би в багатьох родинах! І коли б ті оздоби попали до законних дружин і дочок тих джентльменів, скільки скарбів накопичилося б у найаристократичніших домах Ярмарку Суєти! — Підрахувавши вартість тих своїх коштовностей, місіс Ребека переконалася, не без гострого почуття тріумфу й задоволення, що на випадок нещастя вона може починати життя наново, маючи на руках принаймні шістсот-сімсот фунтів. Цілий ранок вона з великою приємністю витягала, розкладала, оглядала і знов замикала своє майно.

Серед паперів у Радоновому записнику вона знайшла двадцяти-фунтовий чек па Осборнового банкіра і згадала про місіс Осборн.

Піду розміняю чек, — мовила вона, — а потім навідаюся до бідної Еммі.

Якщо вже наш роман без героя, то ми принаймні хочемо мати героїню. Жоден із тих вояків британської армії, що вирушили в похід, навіть сам великий герцог, не виявляли такого спокою і такої розважності серед усіх небезпек і труднощів, як ця енергійна невеличка дружина ад’ютанта.

У нас є ще один знайомий, що не пішов у похід, бо був цивільний, отже, ми маємо право знати про його настрій і поведінку. Це наш давній приятель, колишній збирач податків з Боглі-Уолага; йому, як і всім того досвітку, спочинок перебили звуки бойових сурм. Охочий поспати і закоханий у своє ліжко, він, мабуть, не прокинувся б до самого полудня, як щодня, незважаючи на весь той галас, який зчинили барабани, сурми й ріжки британської армії, коли б йому не перешкодили. І то не Джордж Осборн, що мешкав з ним в одній квартирі і був, як завжди, надто заполонений своїми власними справами, а може, й смутком від розлуки з дружиною, щоб ще й не забути попрощатися зі своїм сонним швагром, — ні, не Джордж, як ми вже сказали, став між Джозом Седлі та його сном, а капітан Доббін; це він підняв його з ліжка, бо хотів неодмінно потиснути йому перед від’їздом руку.

Дуже мило з вашого боку, — сказав Джоз, позіхнувши, і подумки послав капітана під три чорти.

Я… я, бачите, не хотів їхати, не попрощавшись з вами, — недоладно почав Доббін, — бо, бачите, дехто з нас може не повернутися, і я хотів попрощатися…

і… і все інше, бо бачите… Що ви хочете сказати? — запитав Джоз, протираючи очі.

Капітан не чув його слів і навіть не дивився на огрядного джентльмена в нічному ковпаку, до якого він начебто виявляв такі зворушливі почуття. Цей облудник пильно дослухався, але не до Джоза, і позирав у напрямку Джорджевих покоїв; він ходив по кімнаті, перекидаючи стільці, тарабанив пальцями, кусав нігті й виявляв інші ознаки незвичайної схвильованості.

Джоз завжди був не дуже високої думки про капітана, а тепер почав сумніватися в його хоробрості.

Що я можу для вас зробити, Доббіне? — запитав він досить глузливо.

Я скажу що, — відповів капітан і підійшов до ліжка. — За чверть години ми вирушаємо і може статися, що (ні я, ні Джордж не повернемось. Пам’ятайте, ви не повинні нікуди їхати з цього міста, поки не переконаєтесь, як стоять справи. Ви повинні бути тут і опікуватися своєю сестрою, заспокоювати її і пильнувати, щоб її ніхто не скривдив. Не забудьте, що якби з Джорджем щось сталося, то, крім вас, нема нікого на світі, хто б потурбувався про неї. Якщо нашому війську доведеться скрутно, ви повинні щасливо доправити її до Англії і повинні дати мені слово, що ніколи не кинете її. Я вірю, що ви не кинете її. Тепер щодо грошей: ви їх особливо ніколи не ощадили. Може, вам треба грошей? Тобто чи вистачить у вас золота, щоб повернутись до Англії, коли трапиться біда? — Сер, — велично заявив Джоз, — коли мені будуть потрібні гроші, я знаю, де їх узяти. І не вам мені казати, як я маю ставитися до своєї сестри.

Ви промовляєте, як мужня людина, Джозе, — добродушно відповів капітан, — і я радий, що Джордж може залишити дружину в таких надійних руках. Отже, можна передати йому ваше чесне слово, що в разі скрути ви не кинете її? — Звичайно, — відповів Джоз, на щедрість якого в грошових справах Доббін справді покладався.

1 коли б дійшло до поразки, вивезете її з Брюсселя в безпечне місце? До поразки? До біса, сер, яка може бути поразка? Ви пробуєте мене злякати? — крикнув з ліжка наш герой.

Доббінові полегшало на серці, коли Джоз таким рішучим топом погодивсь піклуватися про сестру.

«Принаймні вона зможе безпечно повернутися додому, якщо станеться найгірше», — подумав він.

Якщо капітан Доббін хотів задля власного спокою і втіхи ще раз побачити Емілію, перш ніж їхній полк вирушить у похід, то його мерзенний егоїзм був покараний по заслузі. Двері з Джозової спальні виходили у вітальню, спільну для всієї родини, а навпроти цих дверей були двері до кімнати Емілії. Сурми побудили всіх, і вже дарма було б приховувати правду. Служник пакував речі у вітальні, сам Осборн раз по раз виходив до сусідньої спальні, кидаючи йому то те, то інше, що могло знадобитися в поході. І Доббінові таки випала нагода, якої так прагнуло його серце: він ще раз побачив Емілію. Але якою! Обличчя її було таке бліде, таке розгублене й затьмарене відчаєм, що згадка про нього потім переслідувала Доббіна, як усвідомлення тяжкої провини, і вигляд нещасної жінки сповнив його болісного тугою і жалем.

Емілія була в білому халаті, розпущені коси спадали їй па плечі, а пригаслі очі нестямно дивилися поперед себе. Бажаючи допомогти чоловікові збиратися в дорогу і показати, що і. вона може бути корисною в таку скрутну хвилину, сердешна жінка витягла Джорджів шарф із шухляди й ходила за чоловіком з тим шарфом у руках, мовчки дивлячись, як він збирається. Так вона вийшла й до вітальні і стала, прихилившись до стіни й притиснувши шарф до грудей, і те важке плетиво червоніло, немов велика кривава пляма. Коли наш щиросердий капітан побачив її, його приголомшило каяття. «Господи милосердний! — подумав він. — І на таке страшне нещастя я зважився дивитись!» їй не можна було нічим допомогти, не можна було втішити, заспокоїти це безпорадне горе. Він стояв і хвилину дивився на неї, безсилий, сповнений муки, як батько дивиться на свою дитину, що страждав від нестерпного болю.

Нарешті Джордж узяв Еммі за руку й повів назад до спальні, звідки повернувся вже сам. Вони попрощалися там, і він пішов.

«Слава богу, що все вже позаду, — подумав Джордж, спускаючись сходами і притримуючи рукою шаблю. Він швидко пішов до місця збору, де шикувався його полк і куди з своїх квартир поспішали солдати й офіцери. Серце в нього калатало, щоки палали, починалася велика гра війна, і він був один із гравців. Який шалений спалах сумнівів, надій і втіхи! Яка величезна нагода виграти й програти! Що важили всі його дотеперішні ігри в порівнянні з цією? Він з хлоп’ячих років захоплювався всіма змаганнями, де потрібні були сила й відвага. Він був чемпіоном у школі і в полку, скрізь його винагороджували оплесками, і на хлоп’ячих крикетних матчах і на кінних змаганнях у полку — всюди він здобував сотні перемог, і хоч де б він з’являвся, жінки й чоловіки обожнювали його й заздрили йому. Які прикмети в чоловікові викликають дужче захоплення, ніж фізична сила, спритність і мужність? З давніх-давен сила й відвага були темою для пісень і балад; з часів Троянської війни й до наших днів поезія завжди вибирає своїм героєм вояка. Я думаю, чи, бува, не тому, що чоловіки в душі боягузи, вони так захоплюються хоробрістю і вважають, що войовничість заслуговує далеко більшої похвали і поклоніння, ніж інші чесноти? — Отже, почувши бадьорий бойовий поклик, Джордж вирвався з ніжних обіймів, трохи соромлячись, що дав себе затримати (хоч у його дружини для цього були надто кволі руки). Таке саме палке нетерпіння відчували всі його товариші, з якими ми вже встигли познайомитися, починаючи від бравого літнього майора, що вів полк у похід, і кінчаючи хорунжим, що мав нести полковий прапор.

Сонце тільки-но почало сходити, коли військо вирушило в дорогу. Це було величне видовище: попереду колони крокував оркестр, граючи полковий марш, тоді їхав верхи на своєму Пірамі, дужому бойовому коні, майор, командир полку, за ним ішли гренадери на чолі зі своїм капітаном, у центрі маяли прапори, що їх несли старший і молодший хорунжі, потім крокував Джордж па чолі своєї роти. Він глянув угору, всміхнувся Емілії і пішов далі; невдовзі музика завмерла вдалині.